У старовинному козацькому селі Гусакове, що на Звенигородщині, живе дивовижний чоловік. Це 90-річний письменник, поет, художник, краєзнавець, громадський діяч Михайло Іванченко. Колишній в’язень сталінського ГУЛАГу зміг надрукувати свої твори тільки після здобуття Україною незалежності. У 84 роки його було прийнято до Спілки письменників України, і невдовзі він став лауреатом поважних літературних премій.

Його село, засноване в давнину козаком Гусаком, — дуже мальовниче. Поруч — зелена Звенигородка. За нею — оспівані Кобзарем Керелівка, Моринці, Будище... У цих краях не можна не любити рідну землю, її мову, історію, народні звичаї. У великій родині Іванченків від дідів-прадідів свято шанували минувшину, згадували перекази про козацьку звитягу, рішучість битися до загину та не скорятися.

— Ось таким, відважним, нескореним був мій батько, сотник Вільного козацтва Грицько Іванченко, — розпочинає свою розповідь Михайло Григорович. — Його найбільшою мрією було здобути самостійність України. Він здолав найтяжчі лихоліття, голодомор, та не вижив у сталінські репресії. За козацьке минуле, боротьбу за Українську Народну Республіку енкаведисти засудили його до розстрілу. Батька не стало 1938-го...

Залишившись напівсиротою, Михайлик Іванченко, один з кращих учнів школи, вступає до агротехнікуму. Провчився три роки — почалася війна. Після невдалої евакуації агротехнікуму Михайло повернувся до Гусакового. У селі працювала похідна група ОУН. Він допомагав відкривати «Просвіту», розповсюджував націоналістичні листівки. Невдовзі юнака вполювала поліція. Відправили до арбайттабору. Утік. Піймали. За втечу сидів у тюрмі в Клоппенбурзі. Потім був арбайттабір цегельні в селищі Шаррель. Там спізнався з підпільниками ОУН. Публікував свої вірші в українських часописах «Дозвілля», «Українська дійсність» та «Голос». Навчався заочно в Українському технічно-господарському інституті (Падєбради, Чехія). Служив у радянській армії.

— Після німецьких таборів мене демобілізувала з радянської армії контррозвідка, — пригадує далекі роки Михайло Григорович. — У 1947 році за написання антикомуністичних віршів військовий трибунал засудив мене на десять літ.

Ув’язнення відбував у Заполяр’ї, на «будівництві комунізму». Попри голод і холод щодня перевиконував норму виробітку.

— Для в’язнів діяв тоді такий залік, — пояснює Іванченко. — Хто виконував денну норму на 150 відсотків, з того знімали два дні терміну ув’язнення. Я працював як проклятий і добився бажаного. Мене звільнили не через десять, а через шість років.

Однак в Україну він не мав права повертатися. Влаштувався художником-рекламістом кінотеатру «Полярний» у Салехарді Ямало-Ненецького округу. Майже через рік, отримавши паспорт, наважився поїхати додому. Щоб хоч на мить побачитися з рідними, а там — хай буде, що буде. Михайло був до всього готовий.

Коли приїхав, помітив, що за ним стежать. Вдалося знайти роботу — художником-оформлювачем у клубі райцентру Лисянка. Треба було допомагати рідним, адже в них конфіскували майно, забрали корову. Сестру влада не допустила до навчання в технікумі, й здібній дівчині довелося залишитися в колгоспі, на фермі.

— У клубі дали мені майстерню на гальорці, — провадить далі письменник. — На видноті. Туди часто заходили конторники — покурити, пересвідчитися, чим я займаюся. Заходили й школярі. Якось забігли двоє друзів: Славко Чорновіл та Толя Решітник. Допитливі хлопці. Спочатку говорили про літературу, поезію. А потім — про табори, радянські зони. Я, коли звільнявся, обіцяв «не разглашать лагерную тайну». А від сміливих підлітків не крився. Навпаки — розповідав усе, що пережив. Від мене хлопці дізналися й про беззаконня ГУЛАГу, й про визвольну боротьбу українців. У В’ячеслава і Анатолія від моїх оповідей горіли очі. Я бачив, що переді мною народжуються молоді борці за українську ідею. Це гріло душу. Сподівання мої справдилися. Чорновіл очолив український національний рух за визволення від комунототалітаризму, а Решітник став у лави російських демократів.

Маючи талант до малювання, Михайло Іванченко закінчив свого часу заочний курс малюнку і живопису Московського народного університету мистецтв. Малював козаків, кобзарів-характерників. А потім захопився краєзнавством і міфологією. Видав у 1990-х роках науково-популярні книги: «Дивосвіт прадавніх слов’ян», «Таємниця нашої прадавнини». Багатолітні дослідження національно-визвольної боротьби 1920-х років, спогади батька, козацького сотника часів УНР, та його побратимів лягли в основу фундаментального роману-хроніки «Дума про Вільних козаків». 

Книга, підготовлена в київському Видавництві імені Олени Теліги з передмовою відомого дослідника Романа Коваля, стала знаковою не тільки у творчості Михайла Іванченка. А й здобула широке визнання істориків, краєзнавців, літературних критиків, читачів. Автор же став першим лауреатом літературної премії імені легендарного Юрія Горліса-Горського.

Високу оцінку отримали також збірки віршів «Полиновий квіт», «Крицеве стремено», «Бунчук вітрів», «Осіннє чересло». Вони засвідчили глибокий патріотизм, гармонійність почуттів, віртуозне володіння рідним словом. Ці книги удостоєні літературної премії імені Василя Симоненка.

Дуже цінні документальні видання колишнього в’язня фашистських таборів — «Остарбайтерський вир», «Новели неволі», збірка есе та статей «Сурма і меч». 

Нещодавно надійшов Михайлу Григоровичу сигнальний примірник нового прозового твору — «Багряні журавлі». А в рукописах він ще має нові романи, повісті, новели, гуморески, вірші й наукові дослідження...

Усе пам’ятає Михайло Іванченко про пережите. Каже:

— Не забуваються мої «нагороди» від компартійної влади. За часів Брежнєва мене позбавили членства в літоб’єднанні «Звенигора» за те, що був засуджений за націоналізм. У журналах і видавництвах моє прізвище стояло в «вовчих списках». Рукописи повертали, зокрема й кіносценарій про остарбайтерство «Під чужими зорями». Шість разів мене звільняли з роботи і п’ять разів викидали картини з виставок. Не відповідали на мої звернення до Президії Верховної Ради. Хоча я тільки питав: «Якими конституційними правами можу користуватися?». Інколи дещо з моєї писанини «по недосмотру» потрапляло-таки в часописи. Якось звернувся по допомогу в українську Спілку письменників. Олесь Гончар змовчав, а Михайло Стельмах «пробив» добірку віршів у харківський журнал «Прапор»...

Нині 90-літньому письменникові також нелегко друкуватися. Добре, що завжди готовий допомогти син Григорій, названий на честь діда, сотника Вільного козацтва. Григорій Михайлович працює в одному зі столичних університетів. Опікується батьком донька Наталя, яка мешкає у Звенигородці і трудиться в освіті. А найбільша Михайлові Григоровичу порадниця і опора — вірна дружина Галина Іванівна. З нею вони в парі, як два голуби, шість десятків літ!

...Огортають село сутінки. То тут, то там гаснуть в оселях вогні. Тільки ще довго світиться вікно в будинку Іванченків. Працює над рукописом Михайло Григорович. Вслухається у тишу, і на аркуш паперу лягають рядки, сповнені суму і водночас віри: 

Не чуть при будь-якій погоді 

На білохатому кутку, 

Щоб хвилі пристрасних 

мелодій 

Зіллялися в одну 

ріку. 

Плекатиму мету 

невпинну 

В серцях, у полі, 

при столі — 

Таки вкраїнську 

Україну 

На нашій, не чужій 

землі...

Володимир БЕЗУГЛИЙ, Лідія ТИТАРЕНКО.

Черкаська область.

Фото з архіву Наталі ІВАНЧЕНКО-СІВАЧЕНКО.

29-річний Михайло Іванченко в Заполяр’ї.

Михайло Іванченко. 2010 рік.