Гетьман Іван Степанович Мазепа найдовше з усіх володарів булави, понад ніж два десятиліття поспіль, був правителем України. Ім’я Мазепи навічно ввійшло не лише до української, російської, шведської, польської, а й загалом світової історії. Якщо для одних воно стало символом свободи, нескореності і тираноборства, то для інших до цього часу асоціюється з політичним підступництвом та ненаситним донжуанством. То ким насправді був гетьман Мазепа?

Український Казанова?

І сьогодні в багатьох західноєвропейських країнах — Австрії, Німеччині, Франції, Нідерландах, Англії — при зачуванні прізвища Мазепа в уяві освіченої людини одразу постане чудернацький образ такого собі ловеласа, який обворожив ледь не всіх жінок далеких Польщі, України та Росії. Чому так трапилося та звідки бере свій початок легенда про українського гетьмана як східноєвропейського козацького Казанову?
Традиція описувати любовно-романтичні пригоди Мазепи була започаткована ще за життя гетьмана, починаючи з кінця XVІІ століття. А її виникнення історики пов’язують із приватним конфліктом, який трапився між двома придворними польського короля Яна Казимира — молодим писарчуком українцем Іваном Мазепою та королівським «пажем» поляком Яном Пасеком. Останній підтримував таємні стосунки з опозиційно налаштованими до його патрона конфедератами, про що Мазепа й повідомив короля. У результаті Пасека було заарештовано, але він зумів переконати патрона в невинності. Незабаром під час зустрічі з Мазепою на цьому ґрунті між ними виникла сварка, яка закінчилася взаємними ляпасами. Маючи літературний хист, Пасек вирішив помститися занадто гордовитому «з ніг до голови козакові». Задумана ним помста полягала в написанні та розповсюдженні про свого супротивника неправдивої й сенсаційної інформації, своєрідного чорного піару. Треба відзначити, що це вдалося тогочасному польському літератору надзвичайно добре. Вигаданий ним роман Мазепи з дружиною шляхтича Станіслава Фальбовського закінчувався неперевершеною сценою розправи зрадженого чоловіка над юним коханцем («...Роздягнувши його наголо, посадив лицем до хвоста, а ногами до кінської голови на його власному коні, заздалегідь знявши з нього сідло...»). Очевидно, що такий сюжет Пасек запозичив із грецької міфології, зокрема оповідання про міфологічного героя Іпполіта.
Але чи не найбільше поширенню легендарної оповіді про нашого земляка як козацького Казанову серед європейців сприяв французький письменник і просвітитель Вольтер. Хоча у своїй книжці «Історія Карла ХІІ» (вперше вийшла друком 1731 року в Руані, а потім пере-друковувалася сотні разів у різних європейських містах) він в основному правдиво відобразив політичні наміри українського гетьмана «здобути свободу для України». Однак видатний француз усе-таки не втримався від того, щоб не повторити історію, яка була вигадана Пасеком і підхоплена Отвіновським та маркізом де Бонаком. «Любовна пригода молодого Мазепи з дружиною польського дворянина викрилася. Розгніваний чоловік прив’язав голого Мазепу до дикого коня і пустив його на волю», — писав Вольтер.
У 1818 році знаменитий англійський поет Джордж Байрон напише одну з найвідоміших своїх поем під назвою «Мазепа», де талановито озвучить відому легенду. Цей геніальний твір не раз перевидавався різними європейськими мовами й спричинив до написання іншими авторами поетичних творів, де висвітлювалась «любовна трагедія» Мазепи. Серед них найвідоміші поеми «Мазепа» Віктора Гюго (1829), «Полтава» Олександра Пушкіна (1829) та «Мазепа» Юліуша Словацького (1839). Надзвичайно романтичний сюжет надихає до написання опер під однойменною назвою «Мазепа» геніальних композиторів угорця Ференца Ліста та росіянина Петра Чайковського.
Великого поширення серед мистецької еліти тогочасної Європи набувають картини більш і менш відомих художників, які переважно зображують різні сцени легенди про Мазепу, керуючись поетичними рядками поем Байрона та Гюго. Найвидатнішою серед цих багатьох картин визнається монументальне полотно Луї Буланжера, що зберігається в Музеї мистецтв французького міста Руан і зображає сцену боротьби Мазепи під час прив’язування його до коня. Експерти відзначають певне наслідування більшістю художників рубенсівського стилю та факту присутності в них певного еротизму, адже майстри пензля подають образ оголеного літературного Мазепи. Він сприймається як романтичний герой-коханець, який хоча й не уник покарання за свій гріх, але не скорився тяжкій долі.

Тираноборець

Одразу після переходу Мазепи разом зі своїм військом на бік шведського короля Карла ХІІ, в жовтні 1709 року, московський цар і майбутній імператор «Всея Русі» Петро І назвав українського гетьмана найбільшим бунтівником і зрадником «усіх часів і народів». Хоча на це його колишній підданий відповідав: відмова від довголітньої царської зверхності була спричинена не чим іншим, як ідеєю «вищої вірності», що полягала в служінні інтересам не царя-сюзерена, а своєї «Ойчизни, матки бідної милої України» (слова самого Мазепи. — Авт.), вольностям та добробуту Війська Запорозького і всього українського народу.
Специфіка української ситуації полягала в тому, що від революційних часів Хмельниччини правителі новопосталої Козацької держави змушені були лавірувати між сильнішими сусідніми монархами-володарями та почергово (інколи — одночасно) визнавати їхній сюзеренітет або протекцію. А тому, з огляду на кардинальну зміну міжнародної ситуації в умовах чергової «загальноєвропейської» Північної війни, гетьман Мазепа лише продовжив (!) традицію так званої полівасалітетної політики стосовно оточуючих монархічних дворів своїх попередників на гетьманській посаді. Адже однією з причин досить частої зміни урядами Івана Виговського, Юрія Хмельницького, Івана Брюховецького та Петра Дорошенка своїх протекторів (а, отже, й їхньої «зради») протягом доби Руїни була неможливість забезпечення об’єднання козацької України під зверхністю того чи іншого володаря. Чи не найголовнішим фактором такого лавірування було забезпечення королем Речі Посполитої, царем Московської держави, султаном Османської імперії або ж королем Шведського королівства (а саме у цьому чотирикутнику, головним чином, відбувалося баражування гетьманів від однієї до іншої протекції) кращих вольностей для України.
У маніфесті московського монарха Петра І від 1 листопада 1708 року читаємо, що «гетман Мазепа изменил Нам, Великому Государю, без всякой данной ему в том причины, и переехал к Королю Шведскому». Тобто цар начебто не бачив ніяких мотивацій відмови свого довголітнього васала від його монаршої опіки та в односторонньому порядку оголошував його дії зрадою. Однак проведений науковий аналіз україно-російських відносин дозволяє стверджувати, що Петро І в умовах війни cтав поводитися як володар-тиран стосовно васальної України і, отже, перший зрадив попередні двосторонні домовленості (так звані Коломацькі 1687-го та Московські 1689 року статті), які гарантували вільне існування козацької автономії під владою Москви. А тому вагомі причини переходу гетьмана Мазепи, його уряду та війська на бік Шведського королівства все-таки були, а більшість із них мали не лише глибоке історичне коріння, а й системний характер.
З’ясувалося, що в умовах Великої Північної війни: по-перше, Московське царство не бажало вирішувати справу об’єднання України шляхом повернення під гетьманську владу більшої частини її території — Правобережжя; по-друге, цар Петро І та його оточення розпочали активно обмежувати політичні права гетьмана; по-третє, Москва, заснувавши Київську губернію, розпочала радикальні зміни традиційного адміністративного устрою України; по-четверте, московський уряд урізав права Мазепи у сфері економіки та фінансів, наданні земельних маєтностей козацькій старшині тощо; по-п’яте, Москва всіляко обмежувала політико-адміністративні повноваження українського «дворянства» — козацької старшини; по-шосте, Петро І розпочав перебудову козацького війська в напрямі «рекрутування» козаків, а російські урядовці різних рангів почали керувати генеральною старшиною, полковниками та сотниками; по-сьоме, російські воєначальники та солдати під час Північної війни здійснювали каральні дії та свавілля щодо різних верств українського населення; по-восьме, московський цар переобтяжував козацьке військо постійними військовими походами та будівельними роботами; по-дев’яте, Московське царство не забезпечило належної оборони України від шведського наступу й, по суті, відмовило її правителю Мазепі в належному захисті. Усе це трактувалося гетьманом та його соратниками як тиранство Москви.

Князь?

І досі історики жваво дискутують стосовно того, яким було політичне становище козацьких гетьманів як правителів України, особливо якщо прирівнювати їх до європейських чи азіатських володарів. Найбільш аргументованою видається думка про те, що гетьмани мали такий само статус, як курфюрсти, герцоги чи барони автономних князівств Німеччини або ж князі васальних Молдавії та Волощини (суч. Румунія) чи залежних від Османів кримських ханів. Водночас повноваження Мазепи сучасники доволі часто порівнювали з королівськими, хоча очевидно, що він мав самодостатню посаду і титул «гетьмана Війська Запорозького обох сторін Дніпра», а також надане у 1707 році австрійським імператором і «володарем усіх християн» Йосифом І почесне звання «князя Священної Римської імперії німецької нації».
Посли різних країн та мандрівники не раз звертали увагу на те, що український гетьман, незважаючи на залежність від царя, поводиться як справжній король. «...Вигляд ясновельможного пана Гетьмана в усьому може рівнятися з королівським», — свідчив очевидець про виступ 40-тисячного українського війська до Польщі у 1704 році. А словак Даніель Крман, який тривалий час перебував в Україні, зазначав, що мазепинські полковники за статусом дорівнювалися молдавським і волоським князям. Що ж тоді казати про гетьмана, який свою політичну вагу, знову-таки за оцінками сучасників, доповнював незчисленними фінансовими статками і земельними маєтностями.
Як справжній правитель своєї нації, що зазвичай мав бути великим полководцем, Іван Мазепа на посаді гетьмана в руслі виконання військових планів антиосманської коаліції держав у складі Росії, Польщі, Австрії, Венеції та Ватикану, здійснив 9 великих (від 10 до 50 тисяч козаків), до 12 середніх (від 5 до 10 тисяч) та 40 менших (до 5 тисяч осіб) літніх і зимових походів до Кримського ханства та контрольованих турками і татарами Молдавського князівства, пониззя Дніпра, Бугу, Дністра і Дунаю, Північного Причорномор’я та Приазов’я. Він також організував декілька потужних морських виправ проти флоту Османської імперії в акваторіях Чорного та Азовського морів.
Як справжній володар, що завжди мав ревно дбати про віру жителів своєї країни, Іван Мазепа дбав про захист православної церкви та був її великим благодійником. Він видав багато універсалів, які підтверджували старі або ж надавали нові маєтності для всіх монастирів України. Підраховано, що на кошти гетьмана збудовано, відновлено та реставровано майже 40 право-
славних святинь, серед яких у Києві Києво-Печерська та Софійська лаври, Межигірський, Кирилівський, Пустинно-Миколаївський, Братський Богоявленський та Михайлівський Золотоверхий монастирі. Окрім того, він давав гроші на будівництво й утримання храмів у Полтаві, Чернігові, Білій Церкві, Лубнах, Глухові, Переяславі, Ніжині, Козельці, Прилуках, Бахмачі та Батурині. У соборі Воскресіння при Гробі Господньому в Єрусалимі й до цього часу зберігається та використовується при урочистих молебнях дорогоцінний антимінс (срібна плита) подарований Мазепою. Не забував гетьман і про ще один королівський обов’язок — розвиток міст та міського самоуправління. Своїми універсалами він, так само як колись польські королі, підтверджував існування старовинного демократичного Магдебурзького права в Києві, Чернігові, Переяславі, Ніжині, Стародубі та інших українських містах.
...У запальній промові перед своїми солдатами за декілька годин перед Полтавською битвою, 27 червня 1709 року, цар Петро І «проговорився» про справжні причини несподіваної для нього політичної рокіровки колишнього підданого: «Король Карл и самозванец Лещинский привлекли к воле своей гетмана Мазепу, которые клятвами обязались между собою учинить Княжество особое под властию его, в котором ему быть Великим Князем». А за півроку до того в царському указі від 10 листопада 1708 року Петро І вперше охарактеризував вчинок свого колишнього васала як прагнення до незалежного володарювання: «Мазепу в Украйне самовластным Князем над ними (українцями. — Авт.) учинить». Зауважимо, що великими князями тоді називали царів або ж королів. Адже сам Петро І, як і всі його попередники, разом із царським титулуванням, продовжував іменуватися «великим князем».

* * *

Полтавська битва перекреслила всі плани гетьмана Івана Мазепи стати великим князем, тобто королем чи царем України. Поразка шведів та мазепинців під Полтавою стала причиною того, що цього не зовсім вдалого політика-інтригана, одного з найбагатших людей Східної Європи, відомого благодійника православної церкви, полководця і легендарного гульвісу росіяни-переможці стали називати не інакше, як «зрадником» та «іудою». Але, як стверджували свого часу великі, в держав немає вічних друзів, а є тільки вічні інтереси. Мабуть, і гетьман Мазепа та його попередники на гетьманській посаді мали власні національні інтереси, а тому не могли зраджувати своїй батьківщині, «матці милій» Україні.

Тарас ЧУХЛІБ, доктор історичних наук.