Укр | Рус
Огнєн Вукоєвич і Йосип Пиварич отримав відзначені орденами Творці краси і зелених «легень» Рівного лідирують в Україні Поблизу Дубно на Рівненщині рух автодорогою Київ - Чоп заблокували мітингарі За аналіз конфлікту на Сході України - стипендія від Президента Луганська ТЕС почала менше забруднювати середовище Запорізьке підприємство друкує двигуни на 3D-принтері Студенти присвятили флешмоб звалищу поблизу вишу Баскетбол. У національній збірній України очікується цікавий дебют Старий пеньок пішов на... рекорд Перевізники не виходять на маршрути Велопарковка від земляка із Голландії Закупили обладнання для проведення клінічних досліджень Ігноруйте телеграм-канали, якими розписані стіни - це можуть бути шахраї За два роки кількість угонів на Рівненщині зменшилася майже удвічі Українська пшениця - краща!
Загрузка...
На головну
23.12.2015

Східні міста ведуть свій відлік від запорозьких козаків

Світлана ЧОРНА.

У рамках VІ Міжнародної київської книжкової виставки, що завершилась у столичному Українському домі, відбулась презентація книжки доктора історичних наук, директора Науково-дослідного інституту козацтва при Інституті історії НАНУ, автора численних досліджень минулого України, Росії, Польщі Тараса Чухліба «Мечем і оралом. Донбас — древня земля України». У вступній частині монографії, що побачила світ у видавництві «Кліо», автор зазначає, що у багатьох мешканців шахтарського краю характерні козацькі прізвища — Забірко, Нагнибіда, Порохня (до речі, в Новоазовському районі є й хутір із такою назвою), Чалий, Моторний, Малий, Куций, Глоба, Захарченко, Череда. А чимало міст та сіл мають старовинні назви — Авдіївка, Райгород (там колись були козацькі пристань і фортеця. — Авт.), Сіверськ, Старобільськ, Дружківка та інші.

 

 

Хто бував у невеличкому райцентрі Селидове, той знає, що названо містечко на честь засновника — запорозького козака Селида, який, повертаючись із походу на Азов до рідної Полтавщини, зупинився на ночівлю, а коли вранці побачив степовий простір — вирішив залишитися тут назавжди. Тепер на в’їзді до містечка вже багато років височіє пам’ятник воїну-хліборобу. Місцеві крає-знавці розповідали, що років із десять тому чи трохи більше на центральному кладовищі й на околиці міста ще можна було побачити сиві могили з кам’яними козацькими хрестами.


Тарас Чухліб, спираючись на історичні факти, зазначає, що землі сучасних Донецької та Луганської областей (ці терени відомі під назвами Дике Поле, Поле, Польна Україна) з початку XVІ століття активно освоюються запорозькими козаками, що завжди мали під рукою меч та орало. Заселяючи степові простори після завершення московсько-литовської війни у 1500—1503 роках, вони починають відчувати таку силу, що в 1577-му захоплюють і повністю руйнують ординсько-татарське місто Білий Сарай у Північному Приазов’ї (це на Білосарайській косі, на захід від устя річки Кальміус). А на відомій ще із скіфських часів Савур-Могилі встановлюють свою «сторожу».


Історик називає наші степові, приморські землі одним із найцікавіших цивілізаційних перехресть світу, тож не дивно, що за них завжди воювали різні народи, європейські й азійські країни. З другої половини XVІ століття намагаються поставити свої застави на Сіверському Дінці московити, посилають сюди загони польські королі й литовські князі.


У розділі «Початок війни з московитами» Тарас Чухліб зазначає, що вже у 1585 році представник московського уряду на Дону повідомляє про розгром українцями російського караулу поблизу озера Багатий Затон. Боротьба за ці землі, за вихід до Чорного і Азовського морів триватиме роками. Автор наводить чимало дат і фактів, що свідчать про непримиренність запорозьких козаків та їхніх супротивників — московських васалів Золотої Орди. З початку XVІІ століття, пише історик, на землях Дикого Поля українці знаходять новий прибутковий промисел: вони примудрилися заробляти на данині, яку платить Білокам’яна своєму господарю, правонаступнику Золотої Орди Бахчисараю. Місцем передачі щорічного відкупного було обрано прикордонне містечко Валуйки, де посланці московського царя, низько кланяючись, вручали багаті підношення кримському ханові. У 1620 році українці, пише Тарас Чухліб, перестріли в степу московського посла Міляєва, забрали у нього «упоминки» для хана, а самого стратили. З тих відомостей, які збереглися, відомо, що через чотири роки козаки на Овечому Броді перехопили царських посланців Дашкова, Волкова, Ситникова і татарина Денкула-Батия, які везли в Москву ханську грамоту. Одному з бранців, Ситникову, вдалося вислизнути з козацького полону і повідомити цареві, що він бачив 700 українців на річці Молочні Води і трохи більше на ріці Тор (до 1784 року так називався Слов’янськ. — Авт.). Утікач додавав, що в районі Святогірського монастиря є «черкаси», а монахи розповідали йому про те, що козаки збудували на Сіверському Дінці цілу флотилію — 40 човнів.


Маловідомим є факт, наголошував під час презентації своєї невеликої за обсягом, але надзвичайно інформативної книжки Тарас Чухліб, що одними з перших українців, яких Москва відправила на заслання в Сибір, були п’ятеро козаків на чолі з отаманом Олексієм Шафраном, яких захопили московити 1626 року поблизу Валуйок.


Автор видання не лише детально розповідає про освоєння українцями донецьких земель, козацькі застави і караули на берегах Вовчої, Кринки (протікає через Макіївку, Шахтарський та Амвросіївський райони), Кальміуса, Торця, Солоної, а й дає мапу східних територій Війська Запорозького Низового. Саме на козацькій території, а не на підвладній московському царю чи Війську Донському були Олександрівка (так називався Донецьк за часів козаччини; поселення виникло задовго до будівництва тут металургійного заводу англійським промисловцем Джоном Юзом, якому, знаємо хто, свідомо приписував честь заснування міста), Зайцівка (нині Горлівка), Ясинувата, Авдіївка, Мар’їнка, Ясинівка (Макіївка), Ровенецька Слобода (Ровеньки), Кам’яний Брід (Луганськ), Бахмут (Артемівськ), Лисий Байрак (Лисичанськ) тощо.


Одним із найбільших адміністративних центрів Української козацької держави була Кальміуська паланка Запорозької Січі, що об’єднувала, крім Донецької, частину Луганської, Запорізької, Дніпропетровської, Харківської та Ростовської областей. 


Пошуки свого родового коріння кілька років тому привели мене до відомостей про паланкових полковників Андрія Чорного (1746), Степана Чорного (1747) та Кузьми Чорного (1762), а відтак і на розкопки фортеці Домаха, заснованої, на думку краєзнавця М. Руденка, ще 1500 року посеред сучасного Маріуполя. Укріплення згодом стало центром Кальміуської паланки. Відомий історик Східної України Василь Пірко (з ним ми колись пройшли річками, якими запорожці, минаючи турецькі застави, рухалися з Хортиці по Самарі, Вовчій та Кальміусу в Азовське і Чорне моря) вказує на те, що тут 1754 року на місці старої дерев’яної була збудована кам’яна Свято-Миколаївська церква. Цю дату він і вважає роком заснування Маріуполя. Неподалік місцевого драмтеатру, в парку, на честь 500-річчя Українського козацтва встановлено пам’ятний знак, а у краєзнавчому музеї вже зібралася чимала колекція козацьких люльок, фрагментів зброї, куль, знайдених археологами під час розкопок у середмісті промислового велетня, виникнення якого «знавці» вітчизняної історії, як і у випадку з Донецьком, вперто пов’язують не з українськими козаками, а з московськими царями.


Після знищення Катериною ІІ Запорозької Січі у 1775 році до Маріуполя переселили греків із Криму (свою першу Божу службу вони проводили в козацькій церкві), а землі козацької Донеччини і Луганщини включили до складу Азовської та Катеринославської губерній Російської імперії. За переписом 1778 року, підкреслює Тарас Чухліб, українців лише в Азовській губернії налічувалося 75 тисяч 338 чоловіків і 61 тисяча 568 жінок. Якщо на початку XVІ століття Дике Поле було таки диким, то на кінець XVІІІ століття українці, які створили потужну військову організацію — Запорозьку Січ, залюбки міняли меч на орало, успішно заселили цей край, будуючи тут зимівники, фортеці й міста.

 

ДОВІДКОВО

 

У Маріупольському краєзнавчому музеї є надзвичайно цікаві експонати — кам’яні навершя булав із циліндричним отвором для держака, майстерно відшліфовані в епоху неоліту (3,5—4 тисячі років до н. е.). Знайдено їх у могильнику на лівому березі Кальміуса під час будівництва заводу «Азовсталь» у 1930-му. Відомий археолог і мистецтвознавець Микола Макаренко (який відмовився підписати акт про знесення Михайлівського Золотоверхого собору) дослідив 122 кістяки і багатий поховальний інвентар: рідкісні прикраси з гірського кришталю, порфіриту, геширу, намисто з перламутру, нашивки для одягу з іклів кабана (знайдено 440 штук), прясельце (знаряддя ткацтва), кам’яні сокири й ножі, дві фігурки кабанів тощо. За рік до свого арешту, у 1933-му М. Макаренко видає монографію «Маріупольський могильник», де описує археологічний об’єкт приазовської скіфської культури світового значення. Неолітична булава, як вважають дослідники, була не лише зброєю, а й символом влади, як у козаків. Можливо, вже в ті прадавні часи у Приазов’ї, на українських теренах, формується каста, що за тисячоліття трансформується в лицарський орден запорожців.

 

Пам’ятник українським козакам у Маріуполі.

 

Тарас Чухліб презентує свою нову книжку.

 

Козацькі люльки, прикраси та найдавніша булава в експозиції Маріупольського краєзнавчого музею.


Фото автора.

Всі статті рубрики На головну