У серії «Золоті імена української журналістики» вийшла книжка «Дистанція завдовжки в життя. Спогади про Ігоря Засєду» (ДП «Експрес-об’ява», К., 2015).
Такі видання завжди ризикують опинитися в переліку «для вузького кола». Але цій книжці, здається, така доля не загрожує. Бо вона зроблена, по-перше, з рідкісним старанням і вичерпною повнотою викладу (автор-упорядник — Алла Малієнко). Тут — спогади колег, близьких друзів, багато фотографій і досить великий розділ текстів самого Засєди.
А по-друге, герой книжки Ігор Засєда (1932—2005) — яскрава особистість, здатна вразити не лише колег по цеху. Його життєпис гідний крутого кінобойовика. Щоб збагнути це одразу, з наскоку, ви можете розгорнути книжку не спочатку, а на 126-й сторінці й далі, де сам Засєда описує своє повоєнне дитинство. Уявіть, десь у 14 літ у нього був власний автомат з патронами, знайдений на полях недавніх боїв, а до десятого класу він гуляв по Маріуполю з фінкою та бойовим пістолетом у кишені. Хто міг подумати, що з цього хлопця згодом виросте талановитий спортсмен і висококласний журналіст, один з найавторитетніших діячів української преси радянського й пострадянського часу, голова Київської спілки журналістів, автор понад 30 книжок, зокрема художніх. І то були не одноденки, це й сьогодні можна читати із захопленим здивуванням.
От про цього чоловіка й розповідає книжка. Деякі деталі просто кортить переказувати. Він учився на журфаку Київського держуніверситету, але при тому був спортсменом, призером ХVІ Олімпійських ігор у Мельбурні (1956) в запливі на 200 метрів брасом. Усе те задарма не давалося, й він часто пропускав заняття, зокрема й з військової підготовки. За тих часів це вважалось серйозним гріхом — але Засєда таки отримав звання лейтенанта, за наказом міністра оборони СРСР маршала Жукова (бо все-таки майстер спорту міжнародного класу — це неабищо!). Звісно, таким хлопцям на журфаку нема коли писати, весь твій час забирають тренування й виїзди. Він справді не написав ані рядка на той момент, коли його взяли завідувачем відділу інформації «Робітничої газети». Але вже через півроку показав неабиякий талант журналіста, і не лише спортивного (тут Засєда згодом став справжнім асом і класиком жанру, був спецкором на ХV Олімпійських іграх, трьох чемпіонатах світу з футболу, десяти чемпіонатах світу з хокею, входив до Міжнародного олімпійського комітету й мав там неабиякий авторитет).
Засєда любив сам спробувати те, про що писав. Сам ходив з альпіністами на Памір, сам пірнав з аквалангістами, коли організував першу в Україні глибоководну експедицію з пошуку кораблів, затонулих під час війни. У травні 1986 року, коли служив в українській редакції всесоюзного АПН (Агентство печати «Новости»), брав інтерв’ю в академіка Веліхова, з яким літав на вертольоті над палаючим реактором ЧАЕС. Інтерв’ю, в якому було вперше сказано правду про Чорнобиль, тоді опублікували всі провідні видання світу (окрім радянських). Машину, якою він їздив у Чорнобиль, довелося здати в утиль — вона не відмивалася від радіації. Власне, тоді він заробив хворобу, від якої помер. Як згадує дружина, відома журналістка Людмила Засєда, умирав він так, немов робив це на зло самій смерті: в останню мить життя йому поміряли тиск, результат — 120 на 80, як на старті, а не на фініші. Останні його слова були: «Я вже на деревах...»
