Є в Полтаві старий будинок з червоної цегли, який городяни кілька десятиліть згадували пошепки. До революції тут був селянський банк, а потім радянські спецслужби ЧК—ОДПУ—НКВС—КДБ.
Дім будували на віки. Під ним досить просторі підвали. Це сподобалося чекістам, які стали тут господарями після більшовицької революції.
Улітку 1920 року письменник Володимир Короленко писав наркомові освіти Анатолієві Луначарському про жахи полтавської «чрезвичайки»: «...П’ять безсудних розстрілів, п’ять трупів лягли між моїми тодішніми враженнями й тією хвилиною, коли я з важким серцем беруся за перо... Часом уночі чути постріли. Коли це... з південно-східного боку кладовища — значить, когось (можливо, багатьох) розстрілюють...»
Це був лише початок. У 1937-му в тому будинку містилося обласне управління НКВС. Колись у цих стінах напитували вартість землі. У тридцять сьомому тут ішлося про людські життя, яким тоді була гріш ціна.
Уся ця інквізиторська діяльність чинилася заради світлого майбутнього всього людства — комунізму. Начебто можна зробити добро на крові!
Коли я знайомився зі справами лише двох закатованих полтавськими чекістами, то ще раз пригадав слова Короленка: «...У жодній країні в світі роль слідчих комісій не поєднується з правом ухвалювати вироки, та ще й до смертної кари. Ваші «чрезвичайки» мають це право і користуються ним з жахливою свободою та легкістю».
І не тільки в 1920-му, а й у пізніші роки чекісти мали це страшне право. Якби Короленко пережив 1937-й (що було дуже проблематично), у нього були б усі підстави писати не про п’ятьох, а про тисячі безвинних, яких розстріляли без суду.
Плата за добро
Павло Федорович Павлищев народився в Павлограді у 1898-му в селянській родині. Здобув фах шевця і середню освіту. Член КП(б)У з 1920 року. Працював в апараті Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету — помічником голови. Був обраний членом ЦК КП(б)У. З 1933-го — перший секретар Чутівського райкому партії. Остання посада — перший секретар Полтавського міськкому партії.
Павло Федорович був авторитетним партійним керівником, завжди на все мав власну думку і намагався діяти по совісті. Це привело його до висновку, що аграрна політика партії хибна.
Про це є довідка, яку 9 вересня 1937 року підписали відповідальні працівники Харківського облуправління НКВС капітан держбезпеки Рейхман і старший лейтенант держбезпеки Симхович, а вже 25 числа секретар Харківського обкому КП(б)У Гикало, пізніше теж репресований, відмовився від першого секретаря Полтавського міськкому, підписавши зловісного документа: «Павлищева П. Ф. як ворога народу з партії виключити і санкціонувати органам НКВС його арешт».
Після арешту Павлищева били, доки він не написав: «Начальнику облвідділу НКВС Рейхману. Після п’ятиденного відмовляння од відкриття слідству своєї підлої контрреволюційної роботи я вирішив чесно зізнатися слідчим органам у тому, як я потрапив до банди правих і яку роботу, спрямовану проти партії і народу, провадив...»
Те, в чому Павлищев себе звинуватив, не відповідає дійсності.
У голодному 1933-му він став секретарем Чутівського райкому партії. На допитах про цей час свідчив: «Район два роки на чорній дошці в обласній та українській пресі. Через надзвичайно тяжке продовольче становище значна частина робочої сили з колгоспів вибула з різних причин. Для польових робіт довелося викликати з Харкова до п’яти тисяч чоловік... Я тоді сумнівався в правильності політики партії з питань колективізації, вважаючи, що тяжке становище в селі є результатом... неправильної політики партії».
І Павлищев тій політиці протидіяв! У довідці інструктора Харківського обкому партії Бегми розповідається: «У 1935 році під час початку молотьби у низці колгоспів Чутівського району мала місце антидержавна тенденція, яка виявлялась у тому, що голови колгоспів почали роздавати хліб на трудодні колгоспникам, не здавши жодного кілограма зерна державі. Тоді до т. Павлищева прийшов член партії Проглядов і заявив йому про це...» Пояснимо, що Проглядов — не просто «член партії», а начальник райвідділу НКВС і молодший лейтенант держбезпеки. Цитуємо далі: «Тов. Павлищев при ньому викликав свого секретаря і продиктував листа, адресованого до тих колгоспів, де це допустили. Проте не встиг т. Проглядов вийти за двері, як лист було розірвано і ніяких вказівок ці колгоспи не одержали».
Отже, Павлищев не хотів, щоб у районі повторився 1933 рік. За що й поплатився.
Розповідаючи на допиті про секретаря Харківського обкому партії Демченка, позицію якого щодо керівництва сільським господарством Павлищев поділяв, він сказав: «Його (Демченка. — Авт.) концепція зводилася до того, щоб мобілізацією та організацією правих досягти зміни політики партії... Він (Демченко. — Авт.) сказав мені: «Допомогти відстаючим колгоспам область не може. Ми розуміємо всю необхідність цієї допомоги, але область безсила її надати, бо ЦК ВКП(б) не дає на це нічого. В партії встановлено такий режим, що керівництво партії навіть з думкою членів ЦК не рахується. Що ж казати про рядову масу?.. Треба змінити нинішню політику партії, інакше країна дійде до повного розорення...»
Тепер можна сказати, що устами Демченка і Павлищева промовляли самі мудрість і відповідальність за долю народу.
Про атмосферу, яка панувала тоді в Україні, і в Харківській області зокрема, до якої до вересня 1937-го належала й Полтава, свідчать документи. Під час розгляду справи П. Павлищева начальником Харківського УНКВС був Л. Рейхман. Ось тогочасна довідка про нього: «За 1937 рік по Харківській області «трійкою» було розглянуто справ на 9850 чоловік, з них засуджено до розстрілу 3450 чоловік, а решту — до різних строків покарання. До справи додано копію доповідної записки Рейхмана від лютого 1938-го, адресованої Єжову, де Рейхман вказує, що Харківська область ще й далі залишається значно засміченою ворожими елементами. Він зазначає, що взяв на облік 12154 чоловік чужих елементів, з яких намічено заарештувати в першу чергу 3743 чоловік. У зв’язку з цим просить Єжова виділити додаткові ліміти на Харківську область у розмірі 8000 чоловік, з них по першій категорії («перша категорія» — розстріл. — Авт.) 300 чол. і по другій категорії 5000 чоловік». Цю доповідну записку Рейхман... пояснив таким чином. У лютому 1938 року в Києві скликали оперативну нараду під керівництвом Єжова, який заявив, що в Україні треба ще розстріляти тисяч тридцять. Тоді ж він запропонував скласти додаткові заявки на ліміт, що Рейхманом і було зроблено.
7 грудня 1937-го виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР винесла вирок Павлищеву: розстріл з конфіскацією майна. 8 грудня вирок виконали. Так негідники, які мали силу і владу, знищили того, хто мав честь і розум.
Павлищева реабілітовано через 52 роки.
Двічі розстріляний
Павло Павлович Мазур народився в селі Перетоки Новогрудської губернії (Польща) 1903 року, білорус. У 1924-му перебрався до СРСР. Отримав радянське громадянство, вивчився на слюсаря, вступив до вузу. До арешту працював завідувачем райнаросвітою в Чутівському районі. З 1927-го по серпень 1937 року — член ВКП(б). Виключений з партії у зв’язку з арештом.
Його взяли 22 серпня. Допитував уже згаданий Проглядов. Він «шив» своїй жертві шпигунство на користь Польщі, хоч і безуспішно. І все ж 22 листопада з Мазура нарешті вибили те, що хотіли. Він засвідчив: «Зізнаюся, що в 1924 році перейшов кордон за завданням польської розвідки».
Доказів — жодних. В обвинувальному висновку сказано: «Викриває себе особистими показаннями». Цього було досить, щоб постановою особливої наради при НКВС СРСР від 7 грудня 1937-го Мазура засудили до розстрілу. І тут же резолюція: «Постанову виконано 16 березня 1938 року». І підпис: «молодший лейтенант держбезпеки Беленець».
Чому вирок виконано аж через три з гаком місяці? Про це є окрема справа № 13033-с, на якій поряд з грифом «цілком таємно» є ще один: «зберігати вічно».
Тут є лист начальника Дзержинського райвідділу НКВС лейтенанта держбезпеки Кудиша начальникові УНКВС по Донецькій області старшому майору держбезпеки Соколинському від 8 лютого 1938 року: «При цьому направляємо затриманого нами громадянина Мазура Павла Павловича і повідомляємо. Довірена особа по лінії міліції повідомила, що на Північному р(ин)ку переховується Мазур П. П., який утік з-під розстрілу в м. Полтаві. Вжитими заходами розшуку Мазур затриманий і ув’язнений... З його показань видно, що 14 грудня 1937 року його розстріляли. Проте куля потрапила йому в шию і вилетіла в праве вухо. Коли його кинули на автомашину, він отямився...» — і так далі.
А тепер — протокол допиту Мазура від 11 лютого 1938-го, зроблений оперуповноваженим третього відділу УДБ НКВС по Донобласті сержантом держбезпеки Судом. Ось цей вражаючий документ:
«Запитання: — Коли та за яких обставин вам вдалося втекти з-під варти?
Відповідь: — 14 грудня 1937 року, приблизно о 9-й годині вечора, мене в числі інших десяти чоловік заарештованих викликали з камери в’язниці і на машині відправили до облуправління НКВС. Усіх посадили в підвальному приміщенні в одну камеру. Години через дві по одному стали швидко викликати, і ніхто більше не повертався. Мене викликали шостим чи сьомим, відвели в комендатуру до чергового. Міліціонер провів мене через увесь коридор будинку облуправління і завів у темний коридор. Там мене несподівано з обох боків узяли за руки двоє і через подвір’я відвели в інше приміщення. В ньому було четверо, з них троє військових...
Один з цих чотирьох спитав моє прізвище, ім’я та по батькові і чому я слідчому не казав правди. Після цього мене відвели кроків на два і запропонували стати на коліна, що я й зробив. І зразу ж ззаду мені в потилицю було зроблено постріл... Проте я зостався живий, бо куля влучила в лівий бік шиї. Я лежав біля інших розстріляних.
Через деякий час усіх розстріляних, у т. ч. й мене, навантажили на грузову машину і відвезли на кладовище. Я лежав біля правого борту, і на мені лежало ще двоє розстріляних. Яма була з правого боку, і для вивантажування розстріляних відкрили правий борт. У процесі вивантажування трупів я упав з машини і покотився під неї. Через кілька хвилин, переконавшись, що мене, мабуть, ніхто не помітив, я підповз до задньої осі машини, заліз на неї і руками тримався за заднє запасне колесо. І прилаштувався так, що міг вільно їхати. У швидкому часі машина рушила, і я також поїхав до міста...
В облуправлінні, коли в’їздити на подвір’я, є двоє воріт. Як тільки машина заїхала в перші ворота і дала сигнал, щоб черговий відчинив другі, я з осі упав. Мене ніхто не помітив, і я пішов до міста, довго блукав. На околиці я постукав до одного громадянина, який мені відчинив. У нього я попросив матерію для перев’язки. На запитання цього громадянина я відповів, що на мене напали бандити, роздягли і побили. Адреси й прізвища цього громадянина я не знаю...»
Отже, Мазур був роздягнений! А була ж середина грудня...
Продовжимо цитату: «Цього дня, 15 грудня, я вечірнім поїздом поїхав на станцію Кочубеївка і прийшов у село Ново-Кочубеївка до рідних моєї дружини — сім’ї Бутенка Арсентія Антоновича. Там же були моя дружина, Надія Арсентіївна, і її матір Марія. Всім їм я правдиво і повністю розповів, що зі мною відбувалося.
Побоюючись викриття, я 16 грудня виїхав у Донбас на шахту імені Ворошилова Дзержинського району до своєї сестри Марії, яка замужем за Мироновим Михайлом Яковичем. Миронову, моїй сестрі та їхній дочці я до деталей розповів усе те, що сталося. В них я переховувався до 5 лютого 1938 року, тобто до дня мого арешту...»
Якби Мазур і справді був шпигуном і знався на конспірації, він не поїхав би до рідних. Тим більше, не розповідав би своєї історії врятування. І його ніхто й не шукав би... Тепер же він становив для НКВС небезпеку, бо знав те, що не повинно було просочитися з-під грифа «цілком таємно». Зайві свідки чекістам ні до чого.
«Запитання: — Хто ще знає про все, що сталося з вами?
Відповідь: — Моя сестра Марія про все це розповіла своїй сусідці Вірі Іванівні Писаренко, яка потім мене особисто про це перепитувала...»
Ах, яка не шпигунська, яка дитяча довірливість до незнайомих людей!..
«Запитання: — Як ви хотіли далі розпорядитися своєю долею?
Відповідь: — Я вирішив дістати собі документи на інше прізвище і виїхати до Сибіру чи й до Середньої Азії... але до арешту це зосталося невиконаним».
Фінал цієї історії задокументовано так:
«Цілком таємно. Серія «К».
Начальнику УНКВС по Донецькій області майору держбезпеки тов. Чистову.
м. Сталіно. Виконайте вирок над осудженим по першій категорії... Мазуром П. П. Заступник наркома внутрішніх справ УРСР старший майор держбезпеки Радзивіловський. 11 березня 1938 року». І навскоси синім олівцем: «Виконано...»
Тут же — довідка прокуратури Полтавської області від 16 березня 1989 року, видана Надії Арсентіївні Мазур, вдові репресованого, — в тому, що її чоловіка реабілітовано.
Борис СИДОРЕНКО, журналіст-письменник.
