У київському видавництві «Дніпро» відомий мистецтвознавець, доктор філософії, доктор богословських наук Дмитро Степовик (на знімку) презентував свою монографію «Володимирський собор. Історія, архітектура, малярство», що вийшла у світ за програмою «Українська книга». Дослідженню храму, який будувався з 1862-го по 1896-й, академік присвятив не один рік — працював у архівах і бібліотеках, консультувався з фахівцями, збирав ілюстративний матеріал. Це дозволило, на думку настоятеля Володимирського кафедрального патріаршого собору Бориса Табачека, написати книгу, відмінну від низки існуючих на цю тему видань, більшість з яких туристично-довідкового плану.

Дмитро Степовик детально знайомить читача не лише з багаторічною історією будівництва й оздоблення храму, над чим працювали сім архітекторів і понад 90 художників (серед яких такі відомі, як Котарбінський, брати Сведомські, Васнєцов, Пимоненко, Костенко, Замирайло), а й з драматичними подіями, що загрожували самому існуванню церкви. Собор, головним архітектором якого був Алєссандро Беретті, через помилки під час будівництва дав тріщини і міг зруйнуватися у 1870-х роках.
— Постать італійця Алєссандро Беретті, батько якого спроектував червоний корпус Київського університету святого Володимира, незаслужено перебувала в тіні, — зазначає автор. — Через те, що маестро відмовився будувати собор «в русском стиле», бо  заявив, що такого не існує, його відсторонили від роботи і спровадили до психлікарні, де він і помер за рік до освячення храму.
Поштовхом до будівництва нової церкви, яких у Києві вже було чимало, послужила московська ідея про те, що Москва — третій Рим, запропонована ще у XVІ ст. напівбожевільним монахом Філотеєм.
— У диму імперської пропаганди візантійщини всі київські очільники Руси-України стають «русскімі князьями», — каже мистецтвознавець. — Особлива увага приділяється хрестителю Володимиру, який домігся одруження з візантійською принцесою Анною і прийняв хрещення від Константинополя. Володимир стає центральною фігурою візантійської політики Миколи І, що готувався до війни з Туреччиною. Пам’ятник київському князю, від якого начебто пішла династія московських царів Романових, був відкритий на Михайлівській горі в Києві в 1853 році, перед початком російсько-турецької війни.
Ще одним символом московської спадкоємності Візантії і древнього Києва і права на них, — продовжує Дмитро Степовик, — мав стати Володимирський собор, який планувалося збудувати і оздобити у тому ж таки візантійсько-російському стилі. Втім, архітектор Беретті, зокрема, при проектуванні куполів, надав перевагу традиційному гранчастому куполу українських барокових храмів з елементами італійської ренесансної архітектури. «Русского» стилю не вийшло і при оздобленні собору — у ньому зійшлися російська, західноєвропейська й українська традиції монументального малярства.
— Нові дані, знайдені в архівах, — продовжує Дмитро Власович, — дають змогу спростувати поширену серед киян, але неправильну тезу про те, що Володимирський собор розписував Васнєцов. Вивчивши це питання, я дійшов висновку, що в літературі з тих чи інших причин замовчувалася роль українських майстрів на чолі з Миколою Мурашком, зокрема, Миколи Пимоненка, талановитих молодих майстрів Київської рисувальної школи Сергія Костенка, Степана Яремича, Віктора Замирайла та інших. Васнєцов зробив багато, особливо в розмалюванні стін і плафонів, але в іконостасах порушив елементарні канони, малюючи святих, наприклад князя Володимира, у напівпрофіль, що неприпустимо. Княгиню Ольгу він зобразив з жорстким, сердитим поглядом, а це не властиво для ікон.
Чимало уваги у своєму дослідженні автор приділив Михайлу Врубелю, який мав пристрасть малювати демонів. Працюючи у Кирилівській церкві, художник не обтяжує себе вивченням усталеної іконографії і змальовує кожного з дванадцяти апостолів «з натури» — з киян, які погодилися йому позувати, що викликало обурення парафіян.
— Під час оздоблення Володимирського собору, — каже Дмитро Степовик, — тодішній київський митрополит Платон Городецький відсторонив Врубеля від малювання святих персон, дозволивши робити начерки орнаментів. Тож сьогодні віряни милуються стінописами двох бічних нав на першому поверсі і на балконах другого, які створили вихованці Римської академії святого Луки Павло і Олександр Сведомські та Вільгельм Котарбінський. Вони розписали найбільшу площу стін і отримали сукупно найбільший гонорар.
Храм не раз опинявся під загрозою руйнування. При закладці будівлі у 1860 р. її підмурки, всупереч проекту Беретті, зробили з цегли, а не з каменю. І коли будівельники дійшли до куполів і почали їх монтувати, стіни дали тріщини. Довелося ставити потужні контрфорси, так звані бики. Вони й досі утримують собор. Двічі храм потрапляв під знесення, у 1919-му та 1934-му. Ще за життя Леніна Троцький пропонував знести Володимирський: «Первое, что мы должны сделать в Киеве, уничтожить собор».
Вдруге загроза нависла над ним тоді, коли радянська влада задумала на схилах Дніпра, збудувати урядовий квартал. Під знесення потрапляли Володимирський, Софійський і Михайлівський Золотоверхий собори. Долю Володимирського (до того там був музей атеїзму, у який ніхто не ходив, тож його зачинили, а на його місці планували звести бібліотеку Академії наук) вирішували на спеціальному засіданні сім архітекторів. Четверо з них проголосували проти руйнації храму. Спецслужби взялися «переконувати» фахівців, один із них погодився відкликати свій голос, але не встиг — раптово помер.
— Про високу євангельську духовність собору, — каже Дмитро Степовик, — який було освячено 120 років тому, 20 серпня 1896-го, розповідають майже півтори сотні кольорових світлин. У книзі розміщені фото всіх п’яти іконостасів собору, знімки ікон та окремих елементів оздоблення, зроблені фотохудожниками Олександром Солдатенком та Сергієм Марченком. Прикрашає видання і репродукція художника Володимира Слєпченка, присвячена хрестителю Руси-України.
Окремо слід сказати про високий поліграфічний рівень книги, над якою працював колектив видавництва «Дніпро» на чолі з директором Олександром Кудрявцевим.