Фізичне знищення населення, світогляд якого відрізнявся від комуністичного, розпочалося одразу після жовтневого перевороту 1917-го. Нечуваних масштабів масові репресії набули після штучного голодомору 1932—1933 років. «Велика чистка» 1937—1938 рр.  була спрямована на знищення реальних та уявних ворогів Сталіна, вселення страху та покори «великому вождеві».


За даними СБУ, в 1937—1938 роках було засуджено майже 200 тисяч українців, з яких до вищої міри — понад 120 тисяч осіб. Тільки у Вінницькій області було страчено майже 
20 000 чоловік.

 

Батька пам’ятає лише за старими фотографіями


Із Альфредом Захаровичем Поташковим доля звела випадково. Цей чоловік більшу частину свого життя віддав вихованню дітей — був учителем у рідному Гайсині. За свій поважний вік — 80 років — йому є що розповісти. 


«Мій батько, Захар Поташков, 1902 року народження, був військовим ветлікарем. Він служив у 9-й Кримській кавалерійській дивізії, що дислокувалась у Гайсині. Згодом познайомився з моєю мамою — своєю майбутньою дружиною. Вони відгуляли весілля і незабаром батька відправили на Далекий Схід. Мама, звісно, поїхала з ним. Там у 1935 році в селі Спаському і народився я, — каже співрозмовник. — Але прожили ми там недовго.

Мама захворіла, в неї почалися проблеми із серцем.  Батько був змушений демобілізуватися.  У Гайсині жила й мамина сестра Ганна Тимофіївна із чоловіком Рудольфом Івановичем Кохом, лікарем-стоматологом». 


Та далі обличчя  Альфреда Захаровича стає похмурим: «Настав 1937 рік. Арештували  мого дядька Рудольфа Коха. Як з’ясувалося пізніше, на нього доніс хтось із його близького оточення».


Він і справді вірив, що незабаром розберуться


Альфред Захарович перериває свою розповідь і задумується... «Батько збирався у довготривале відрядження до Ленінграда. Його викликали захищати свої дослідження. Їхати він мав через Вінницю.


Напередодні поїздки прийшов з роботи, показав мамі запечатаного листа і сказав: «Мене попросили дорогою відвезти у Вінницю цей лист». Мама неначе відчувала щось недобре, намагалась його відмовити...


«Батько не віддав матері листа і з ним поїхав до Вінниці. Сам на себе повіз донос. Сам собі повіз вирок...» — Альфред Захарович не зміг вгамувати свої емоції, у нього затремтів голос.


«Після від’їзду, тієї ж самої ночі, у нас був обшук, — впоравшись із хвилюванням, продовжує старенький. — У мене й досі перед очима картина: розкидані по квартирі речі, багато кольорових олівців і батькових листівок (він захоплювався поштовими листівками, і в нього була велика колекція)».


Сам на сам з бідою


Щоб заробити собі на життя і прогодувати мене, вона влаштувалася на роботу. Але через два тижні її викликав начальник і сказав, щоб вона писала заяву про звільнення за власним бажанням. Причина одна — вона була дружиною ворога народу.

  
Та ми не залишились наодинці з бідою. У моїх батьків було багато друзів, і хоча частина з них «відсіялася» після арешту батька, решта, чим могли, допомагали нам.  Серед них — Марк Йосипович Каліка із дружиною Євдокією Дмитрівною. Він запропонував мамі працювати в своєму фотоательє бухгалтером. Згодом мама дізналася, що Марка Йосиповича викликали до Вінниці. Марк Йосипович категорично заявив: «Я Дар’ю Тимофіївну звільняти не буду. Покажіть мені наказ, підписаний власноруч товаришем Сталіним, що треба звільняти з роботи дружин ворогів народу, тоді звільню. Марк Йосипович допоміг влаштуватися на роботу ще одній дружині репресованого — моїй тітці Ганні Тимофіївні — в медичну школу в бухгалтерію. Добрий та сміливий був чоловік», — посміхається Альфред Захарович.


Після війни мама і тітка продовжили звертатись у всі інстанції щодо перегляду справ своїх чоловіків. Вони сподівались дістати хоча б якусь інформацію про них. Але все було марно.


Якось тітка Ганна Тимофіївна зустріла в Гайсині свою давню подругу — дружину Костянтина Ушакова. Вона тоді, як розповідала тітка, була схожа на жебрачку: в якійсь старенькій кофтині, підв’язана мотузкою, на ногах — постоли. Тітка кинулась їй назустріч, а та ще здалеку почала махати руками: «Не підходьте до мене, я не хочу, щоб у вас через мене були проблеми...»


З’ясувалося, що дружина Ушакова повернулась із десятирічного заслання. Її заарештували вслід за чоловіком. Це означало тільки одне — Костянтин Ушаков визнав свою провину і погодився з обвинуваченням у зраді. Як ми дізналися згодом: на тих, хто не погоджувався, чекав розстріл. А тих, хто підписував зізнання, відправляли у заслання. Але слідом за ними заарештовували і їхні родини. Тому багато хто не погоджувався з обвинуваченням «ворог народу». Вони знали, що на них чекає смерть, але убезпечували своїх рідних від арештів і заслань. Так вчинили мої батько й дядько. Вони врятували нас...» — Альфред Захарович знову надовго здумався.


Реабілітовані.  Посмертно...


«Мама й тітка не переставали оббивати пороги усіх інстанцій, — продовжив він свою розповідь. — І нарешті в 1958 році дочекалися справедливості: Захар Васильович Поташков і Рудольф Іванович Кох були реабілітовані.

Посмертно...


Мама намагалася дізнатись точну дату і причину смерті батька. Правду було дізнатися неможливо. Ще багато років справи стосовно репресованих були надійно сховані. Лише через кілька десятиліть, вже після розпаду Радянського Союзу, я знову міг зайнятися пошуками правди про смерть батька. Читаючи досьє, я знайшов обвинувачення, яке пред’явили моєму батькові. Він нібито був причетний до масової загибелі (отруєння) коней у 1937 році. До речі, разом із моїм батьком тоді розстріляли ветлікаря Шевернова, головного ветлікаря дивізії Веденятина, завідувача ветбаклабораторії Поліщука. Згодом спеціальна комісія встановила, що коні дохли не через шкідництво, а від грибка у сирому сіні. Але людські життя не повернути...


Мого дядька Рудольфа Коха звинуватили в шпигунстві, він нібито... приймав ворожі літаки в себе на городі. І це людина, яка в роки громадянської війни воювала на боці радянської влади у складі інтернаціонального загону в бригаді Котовського! До речі, коли була прийнята так звана сталінська конституція, дядько Рудольф дуже був вражений, яка це демократична конституція: «Ми щасливі, що живемо в такій країні», — сказав він. 


«Перечитавши батькову справу, я відкрив останню сторінку і побачив вирок — «ворог народу». Під ним було написано: визнаєте себе винним чи не визнаєте? Батько написав, що він не погоджується із вироком. І внизу лише одне слово — «Расстрел»... 25 грудня 1937 року «приговор приведен в исполнение». Батькові було 35...»


Така сумна історія короткого життя Захара Васильовича Поташкова. Така само доля сотень тисяч ні в чому не винних людей. Така ганебна сторінка нашої історії...


За розмахом знищення населення власної країни сталінський терор не знає собі рівних у світовій історії. Він залишився в пам’яті людства під назвою «Великого терору».

Гайсин Вінницької області.

 

Захар Поташков.

 

Фото з домашнього архіву А. Поташкова.