Війна 1944—1954 рр.


УПА — армія нескорених

 


Героїчні сторінки в історію національно-визвольних змагань нашого народу вписала Українська повстанська армія (УПА), що в п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття воювала на двох фронтах — проти німецько-фашистських і радянських загарбників. Упівці, перейнявши досвід і тактику повстанців Холодного Яру, зуміли створити таку армію, яка цілих десять років протистояла загонам НКВД та регулярним військовим підрозділам двох найбільших армій світу. Воювала УПА, офіційною датою створення якої вважається 14 жовтня 1942 року, за вільну, незалежну від будь-кого, соборну Україну, де пануватиме «справедливий, націоналістичний суспільний лад».


— Москва, вся історія відносин якої з Києвом, за висловом Володимира Винниченка, «є планомірне, безоглядне, безсоромне, нахабне нищення української нації всякими способами, вщерть до стертя всякого сліду її, щоб навіть імені не лишилось», не могла цього допустити ні тоді, ні пізніше, — зазначає історик і політолог Роман Матузко. — Імперошовінізм, приховуючись за інтернаціональною риторикою та використовуючи інерцію совєтського мислення, перебріхуючи історичні факти, фальшуючи їх, витворює з вояків УПА ворогів, кривавих злочинців, фашистів, що грабували і знищували мирне населення, «бандєровців», «чортів з трьома рогами» і вкладає в це слово все найгірше і найбрутальніше. Цей образ, що постійно культивувався радянською ідеологією, міцно засів у головах поколінь радянських людей, які, заодно зі Степаном Бандерою, іншими провідниками, з УПА, відторгали і все українське. Ідеологічна міна вибухнула в Криму і на сході, де московські куратори і сьогодні лякають маргінес, місцевий люмпен «бандєровцами», називаючи їх прислужниками нацистів. На противагу облудній політиці Москви народ складав про упівців вірші й співав пісні, де прославляв незламних вояків. Зміст їх можна передати такими словами: «Вони усі, усі — мої герої! Герої краю, за який злягли».


То за що ж воювала УПА і боровся Степан Бандера, який став прапором національно-визвольних змагань кількох поколінь українців?


30 червня 1941 року в окупованому німецькими військами Львові, у будинку «Просвіти», де зібралися більше сотні очільників з усієї України та був присутній представник УГКЦ Йосип Сліпий, Українськими національними зборами було проголошено Акт відновлення Української держави. Тоді ж Збори створили уряд — Українське державне правління та підняли над містом жовто-блакитний стяг, над площею лунав гімн:


«Не пора, не пора, не пора
Москалеви й ляхови служить:
Довершилась України кривда                                
                            стара,


Нам пора для України жить» — на слова Івана Франка, один із найпопулярніших гімнів початку XX ст., який завжди забороняла як польська, так і радянська влада. Місцева радіостанція повідомила про історичну подію своїх слухачів і передала в ефірі благословення митрополита Андрея Шептицького.


— Це була демонстрація перед усім світом, і насамперед перед Німеччиною, права українців на свою землю і на свою державу, — продовжує Роман Матузко.


Тоді ж три похідні групи членів Організації українських націоналістів вирушили на схід, щоб донести правду про події до мешканців інших областей, зокрема на Дніпропетровщину, Кіровоградщину, в Крим і на Донбас.


А напередодні, 23 червня, представник Бандери у Берліні вручив німецькому уряду Меморандум та резолюцію Другого Великого збору ОУН, власне, заяву-декларацію про економічну та політичну незалежність України.

Копії цих документів отримали рейхсфюрер Гіммлер, фельдмаршал Кейтель та інші, наближені до Гітлера, високопосадовці. Німці сприйняли Акт як виклик українських націоналістів, і вже 2 липня держсекретар Генерального губернаторства викликав Степана Бандеру на розмову у Краків, спочатку умовляючи відмовитись від ідеї державної незалежності, потім погрожуючи. Провідник твердо стояв на тому, що для проголошення Акта відновлення держави йому не потрібна згода німців, а тільки мандат українського народу.


За кілька днів, після того як інформація про зухвальство у Львові дійшла до Гітлера, гестапо заарештувало Бандеру, а за ним Я. Стецька, В. Горбового, Р. Ільницького, В. Яніва. Усі ці події, як вважає директор Національного музею-меморіалу жертв окупаційних режимів «Тюрма на Лонцького» Руслан Забілий, стали першим кроком у переході ОУН на антинімецькі позиції.


— 15 вересня Степана Бандеру та Ярослава Стецька запроторюють до берлінської в’язниці на Александрплац, а на початку 1942 року — до концтабору Заксенгаузен, — каже доктор історичних наук Віктор Брехуненко. — Вже з осені 1941-го нацисти починають масові репресії проти бандерівців та мельниківців.


У відповідь націоналісти (тим, кого лякає це слово, і тим, хто цим словом лякає інших, хочеться нагадати, як письменник, режисер, класик світового кінематографа Олександр Довженко на запитання про те, чи він український націоналіст, відповів: «Якщо любов до України націоналізм, то я націоналіст») переходять у підпілля та починають активно створювати військові підрозділи. Їх сукупність і назвуть Українською повстанською армією, перед якою стояло завдання — захистити місцеве населення від радянських партизанів та німецьких облав на молодь, яку силоміць вивозили на примусові роботи до рейху.


— Навесні 1943 р. у загальних рисах формується організаційна структура УПА, відбувається поділ на «чоти», «сотні», «загони», «бойові групи» тощо, — продовжує розповідь Віктор Брехуненко. — На піку активності повстанців — на кінець 1943-го — середину 1945-го їх чисельність коливалася у межах 14— 23 тисяч вояків.


Про силу УПА говорять й інші цифри. Скажімо, влітку 1943 р. територія, де проводили рейди повстанці, становила близько 300 тисяч квадратних кілометрів. Якщо спочатку вояки мали на озброєнні польські та німецькі карабіни, автомати, то в останні роки Другої світової в їхньому розпорядженні вже було 300 тисяч одиниць автоматичної радянської зброї та багато боєприпасів. Окупанти в боях проти УПА використовували авіацію, бронетехніку й артилерію. За даними Віктора Брехуненка, тільки влітку 1943-го німці зосередили проти повстанців 10 тисяч жандармів і поліцаїв, 7 тисяч мотопіхоти, 50 танків і бронемашин, 5 бронепоїздів, 27 літаків. Упродовж 1942—1944 рр., зазначає історик, відділи УПА провели дві тисячі антинімецьких військових операцій, під час яких загинуло понад 10 тисяч німців та їхніх союзників.


За «свободу без рад і німців»


Саме під таким гаслом воювала УПА, яку радянські ідеологи звинувачували у співпраці з нацистами. За рік-півтора від часу виникнення діяльність УПА поширюється на більшість регіонів Західної України та суміжні території. Три частини армії — УПА-Північ, УПА-Південь, УПА-Захід — вели бої на теренах сучасних Волинської, Рівненської, Івано-Франківської, Закарпатської, Львівської, Чернівецької, а також Житомирської та Київської областей. Їхню стратегію — «двофронтову боротьбу» —  повністю підтримувало місцеве населення. Такими ж ненависними окупантами, як і гітлерівці, для упівців були червоні партизани та радянські війська. Партизани, що почали проникати на захід з весни 1942-го (про них командир УПА-Захід у своїй розвідці «Хронологія УПА» писав, що вони, «не чіпаючи німецького загарбника, почали грабувати місцеве населення з останньої одежини, худоби і збіжжя та стріляти свідомих українців»). Зокрема, Балицький із з’єднання Федорова вважав, що українські повстанці «загрозливіші, ніж німецькі каральні загони». Совєти попереджали упівців, що за одного їхнього «буде знищено 15 оунівців та їх німецьких хазяїв».


Запеклі бої між сторонами конфлікту розгоряються восени 1943 року на Рівненщині та сусідній Берестейщині, у східній частині Волині — в трикутнику Ківерці-Цумань-Маневичі, на Тернопільщині та в інших місцях. Одне із бойових зіткнень з радянськими партизанами відбулося в селі Берестянах у жовтні 1943 р., де проти більш ніж трьох сотень червоних стояла сотня УПА. Одночасно повстанці воювали з есесівцями — проти них наприкінці жовтня німецьке командування кинуло дві дивізії СС. А коли лінія фронту відійшла далеко на захід, повстанцям довелося вести бої із Червоною армією та загонами НКВС.


Битва під Гурбами


Щороку на третій день Великодня на Рівненщині, в Здолбунівському районі, українці вшановують героїв бою під Гурбами, який відбувся в квітні-травні 1944 року. Тоді проти повстанців, котрі планували здійснити рейд в Центральну Україну, щоб підняти Холодноярське повстання, було кинуто 15 тисяч солдатів внутрішніх військ НКВС (17-та, 21-ша, 23-тя і 24-та бригади піхоти, 18-й кавалерійський полк, 6-й штурмовий авіаполк), а також фронтові частини і загороджувальні загони. План операції наказав розробити командувач військ 1-го Українського фронту Г. Жуков, а командував нею начальник управління внутрішніх військ НКВС генерал-майор Марченко.

Згідно з планом у котел мали потрапити 3000—3500 бійців УПА.


— На початку квітня червоноармійці та енкаведисти на території Здолбунівщини та Острожчини пробують оточити невеликі загони УПА, — зазначає Віктор Брехуненко. — Розгораються бої. Наприклад, під Мощаницею 3 квітня одна із сотень знищує близько 150 більшовиків. У бою під Сосницею, який вів курінь Золотнюка, з двох сотень ворога залишилося тільки 30, а повстанці втратили трьох убитих. Запеклі сутички відбуваються в Антонівцях, Обгові, Андрушівці та інших лісових селах.


— Радянські війська 23 квітня перешли в генеральний наступ по всьому колу запланованого котла, оточують Точивицький та Дерманський ліс, — каже Віктор Брехуненко. — Повстанці, а з ними й цивільне населення, а це близько півтори тисячі селян, відходять в ліси за Гурбами.


Бій розпочався рано-вранці з обстрілу лінії Гурби-Хинівка-Мости з мінометів і гармат. Радянські війська, застосувавши танки й кавалерію, атакували на всіх ділянках бойового зіткнення. Під їх натиском упівці, відбиваючи атаки й атакуючи, формують нову лінію оборони. А в ніч на 25 квітня, аби зберегти людей, невеликими групами з боями прориваються з оточення.


— Втрати сторін у Гурбівському бою встановити непросто, — каже Віктор Брехуненко, — бо інформація УПА, політбюро ЦК КП(б) та НКВС суттєво відрізняється. За першими, загинуло 80 повстанців і 100 було поранено або ж замучено, а з ворожого боку полягло 800 чоловік. Комуністи заявляли, що вони знищили більше тисячі «бандєровцев», захопили 7 гармат, багато кулеметів і мінометів та навіть радянський літак, що перебував на озброєнні сотні УПА «Великана». Якщо підсумувати свідчення різних джерел, то ймовірно, що під Гурбами загинуло до 400 повстанців і кілька сотень ворогів.


Після бою окупанти спалили навколишні села, зокрема Антонівці, полонених після катувань розстріляли, жителів вивезли. В західних областях почалися масові репресії. І хоча битва під Гурбами (її відголоски було чути і в травні) закінчилась тактичною перемогою радянських військ, вона була невирішальною — УПА знищити не вдалося, і вона, відійшовши у густіші ліси та в Карпати, вела бойові дії й далі. Як зазначає кандидат історичних наук, в. о. заввідділу історії нових незалежних держав Інституту всесвітньої історії НАНУ Андрій Бульвінський, останній відомий бій загону УПА з опергрупою КДБ відбувся у Підгаєцькому районі Тернопільської області 14 квітня 1960 року в лісі, біля хутора Лози.

 

Окрема думка

 

Щоб очорнити ім’я Бандери й героїв, які воювали за незалежність України, за вказівкою Москви було створено агентурно-диверсійні групи НКВС «псевдобандерівців». На думку Віктора Брехуненка, в семи західних областях налічувалося 156 таких груп, в яких проходило службу понад 1700 енкаведистів, на рахунку яких чимало кривавих злочинів. З метою дискредитації створюються й історичні міфи. Один із них про те, що Бандера співпрацював із нацистами. При цьому радянські пропагандисти приховували той факт, що з 1942 по 1944 роки він був ув’язнений гітлерівцями у концтаборі Заксенгаузен. Його братів Олександра і Василя закатували в концтаборі Освенцім. У Херсоні гестапо розстріляло брата Богдана, а у Львові — брата дружини. НКВС знищив батька Бандери — отця Андрія, а двох його сестер на багато років «переселив» у сибірські табори. Ще один міф — засудження на Нюрнберзькому процесі УПА. СРСР передав міжнародному трибуналу матеріали зі звинуваченнями ОУН і УПА, але, вивчивши не лише 26 томів із підібраними матеріалами, а й німецькі архіви, прокурори зробили висновок: УПА воювала проти нацизму за незалежність своєї держави.

 

Члени громадських організацій і легендарний сотенний УПА, радянський політв’язень Мирослав Симчич з Івано-Франківщини (третій ліворуч).

 

Фото автора.

* ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У «ГОЛОСІ УКРАЇНИ»  ЗА 18, 25 ТРАВНЯ, 1, 8, 15 ЧЕРВНЯ, 6, 13, 20, 27 ЛИПНЯ, 3 СЕРПНЯ 2016 Р.