Давніми історичними назвами наших населених пунктів сьогодні вже нікого не здивуєш. Надто після того, як автентичну топоніміку допоміг очистити від імперсько-радянського намулу закон про декомунізацію. Та село Орлик, що в Кобеляцькому районі на Полтавщині, своє ім’я отримало ще наприкінці ХVІІІ століття. Причому не від якогось абстрактного птаха — просто «позичило» прізвище творця першої вітчизняної Конституції Пилипа Орлика. Тобто найближчого сподвижника Івана Мазепи, генерального писаря війська очолюваної ним Гетьманщини-України, котрого у 1710 році, після смерті провідника на чужині, козаки обрали своїм гетьманом у вигнанні. Як вдалося пронести цю назву крізь понад три століття й уникнути перейменувань, коли майже весь цей час російські імперські та радянські ідеологічні цербери буквально випалювали з історичної пам’яті українців будь-які згадки про Мазепу й мазепинців?
Пропонували назвати Першотравневим...
Орли, звісно, літають високо. Та, мабуть, і над ними є свої янголи-охоронці в людській подобі. Тим паче, коли йдеться про знакове для оборони наших рубежів поселення, засноване козаками поблизу місця, де річка Орель впадала у Дніпро. Власне, спочатку воно й називалося Ореллю чи Оріллю та слугувало людським ресурсом однойменної фортеці. З неї козаки контролювали броди і переправи на шляхах набігів татар на Подніпров’я.
Пізніше, у ХVІІІ столітті, фортеця входила до системи укріплень Української лінії. Та ще 1694 року під час походу Івана Мазепи на войовничих чужинців, за свідченням дореволюційних істориків, «генеральний писар Орлик укріпив це місце ретраншементом і найменував Орликом».
Щоправда, його відвідини фортеці літописці, вочевидь, «узагальнили», оскільки Пилип Орлик тоді ще не був генеральним писарем... Однак місцина та належала до маєтностей його дружини Анни, дочки полтавського полковника Павла Герцика. Тож у дослідників немає сумнівів у тому, що майбутній «батько» Конституції відвідував це сотенне містечко та зміцнював його оборонний потенціал. «Местечку орла», як називали його в Російській імперії, довелося пережити чимало потрясінь. Найбільше з них припало на радянські часи, коли при створенні Дніпродзержинського водосховища його просто змили з мапи в найбуквальнішому значенні слова.
На той час існувало вже два Орлики — Старий і Новий. Останній разом із довколишніми селами на початку 60-х років минулого століття затопили повністю, а людей переселили на узвишшя, де раніше тулилися окремі хутори. Старий Орлик із іншим гроном переселенців найменували Радянським (лише кілька місяців тому його нарекли Подніпровським). А як назвати побудований заново Новий Орлик? «З області та району нам пропонували вибрати якусь суто радянську назву на кшталт Першотравневого чи Маяка, бо мали колгосп «Маяк комунізму», — пригадує тодішній директор місцевої школи вчитель історії за фахом Михайло Лось. — Тож поблизу з’явилося не тільки Радянське. Набагато відомішу за історією Полтавської битви Переволочну також загубили, охрестивши Світлогірським».
Огірок як зброя проти безпам’ятства
Саме цей 86-річний чоловік свого часу став головним рятівником Орликового імені села. Спочатку він переконував вище начальство залишити традиційну історичну й дуже милозвучну назву. Та було зрозуміло, що можна придумати не менш ліричну на кшталт Світлогірського... Тоді Михайло Тихонович узявся за найпотужнішу орлицьку зброю — огірки! Їх звідси баржами транспортували по Дніпру в найбільші міста ще за царя. Тамтешня земля та м’який придніпровський клімат додавали цим овочам особливого смаку, а найголовніше — сприяли тому, що достигали вони тут на 2—3 тижні раніше, ніж деінде. А значить, ставали джерелом неабияких додаткових прибутків.
Місцеві селяни споконвіку вирощували їх на своїх городах, які пізніше вкривалися плівкою теплиць, немов суцільною ковдрою, здавали в заготконтору чи вивозили на великі міські ринки. Ті, хто примудрявся завантажувати ними навіть літаки, щоб дістатися передовсім російської глибинки з її дефіцитом вітамінів і «північними» надбавками, ставали тут радянськими «рублевими» мільйонерами... Слава про орлицькі огірки гриміла на весь Союз. А хто поїде за ними до якогось Першотравневого? І скільки «двійників» останнього насіяли в кожній області?
Отже, про дорогий серцю й гаманцю Орлик просто забудуть. Загубиться й унікальна «торгова марка», справжній «огірковий» народний бренд, зменшаться надходження до місцевих бюджетів... «У розмовах із посадовцями та чиновниками вживав тоді не такі модні слова, та вони на них подіяли, — продовжує Михайло Лось. — Підтримав мене й голова сільради Іван Новохацький. Тож Орлик ми зберегли. Щоправда, тільки один. Так назвали новозбудоване село, яке з 1963—1964 років почали обживати переселенці з затопленого штучним «морем» Нового Орлика. Зрештою, наші тодішні партократи, мабуть, таки погано знали історію. Бо якби згадали близького соратника «зрадника» Мазепи, то, боюсь, не допомогли б нам і огірки».
«У націоналізмі звинувачували за мову»
— Кажуть, за таку прихильність до Орлика вас звинувачували в націоналізмі? — запитую Михайла Тихоновича.
— Ні, такого не було, — відповідає він. — Та, якщо чесно, тоді й сам про Пилипа Орлика знав небагато, бо про нього навіть майбутнім учителям історії не розповідали як належить. Хотілося зберегти насамперед історичну назву села. Звинувачення в націоналізмі почув пізніше в Полтаві. Там, на курсах для педагогів, нам почали читати лекцію російською мовою. Тож нагадав лектору про те, що перед ним більшість учителів сільських шкіл, яким удома доведеться перекладати занотоване українською. Секретар обкому компартії, який був куратором курсів, став на захист промовця: мовляв, тут, в аудиторії, сидять вчителі й із Кременчука та Полтави, котрі погано знають українську... Тоді вже не витримав, зауваживши, що не знав про перетворення Полтавської губернії на Рязанську. Наступного дня мене справді викликали на килим у кабінет згаданого секретаря обкому, котрий застерігав від «проявів націоналізму». Колегу, яка мене підтримала, також «виховували» в тому кабінеті.
Директором тоді ще Новоорлицької школи Михайло Лось став 15 серпня 1962 року. Тобто у найскладніші часи «великого переселення» цього села на нове місце і будівництва там нової двоповерхової школи. А директору тоді було тільки 32 роки... Зрештою 14 вересня 1964 року та школа, що функціонує в Орлику й сьогодні, наповнилася дитячими голосами. Він очолював її та водночас навчав юних земляків історії. Попри тодішній ідеологічний прес, що спонукав до безпам’ятства, завжди прагнув, щоб його учні знали про минувшину рідного краю, свого села, роду і народу, ставали справжніми патріотами України. Задля цього у школі започаткували історико-краєзнавчий музей, який сьогодні вражає гостей багатством експозиції.
За рідне село й Батьківщину довелося воювати і внукові
З дружиною, котра викладала українську мову та літературу, такою ж діяльною патріоткою виховували й доньку Людмилу. Остання — економіст за фахом і поетеса та громадський діяч за покликанням. У Полтаві й області Людмилу Таран-Пономаренко (у дівоцтві — Лось) знають іще й як волонтерку, невтомну захисницю прав учасників АТО. Саме вона створила молодіжну громадську організацію імені Пилипа Орлика, що зініціювала встановлення в «його» селі на Полтавщині пам’ятного знака. Кошти на це пані Людмила та її однодумці збирали, як то кажуть, із миру по нитці. Зрештою влітку 2010-го, до 300-річчя першої української Конституції, той пам’ятний знак урочисто відкрили у центрі Орлика.
Разом із батьком Людмила Михайлівна тривалий час шукала місце вічного спочинку їхнього батька й діда Тихона Харитоновича Лося. Його провели на фронт іще влітку 1941 року. Потім, за переказами знайомих, устигли навіть передчасно «поховати». Та, як з’ясувалося, після тяжкого поранення й лікування в госпіталі він знову став до лав захисників Вітчизни і загинув смертю хоробрих 1944-го на території Білорусі. Тобто в тому краї, де свого часу народився Пилип Орлик... Однак місце поховання бійця залишалося невідомим. Сину й онуці довелося встановлювати його за допомогою архівних даних. І лише в січні 2015 року голова Межанської сільради Городоцього району Білорусі надіслав Михайлу Тихоновичу фото меморіальної плити із прізвищами полеглих героїв і запросив вклонитися праху батька. На жаль, у такому віці поїхати туди він уже не може...
До речі, Михайло Лось також учасник війни, та на фронті йому воювати не довелося. На її початку хлопцеві виповнилося тільки 11 років. Але фронтовиком став не тільки його батько, а й онук Дмитро, котрий вважає, що Україну та рідний Орлик від чужоземних зайд мають захищати всі його «пташата». Тож син пані Людмили Дмитро Пономаренко відразу після новітньої російської агресії пішов на фронт добровольцем, воював у складі «Азова». Хоча після операції на серці, яку йому зробили ще в дитинстві, взагалі не підлягав призову... В серпні 2014 року на Донбасі поблизу Мар’їнки під час наступу добровольців за якихось піврота метра від Дмитра розірвалася ворожа міна, й він отримав серйозну контузію. Сьогодні Дмитро Пономаренко очолює обласну громадську організацію «Товариство ветеранів АТО», а мати йому всіляко допомагає у цій діяльності.
Перспектива є, коли невтомно працювати
Колишній директор школи Михайло Лось пишається і своїм онуком, і тими майже двома десятками односельців, які стали на захист рідної землі від терористів і загарбників. Його багаторічна робота на педагогічній ниві не була марною, посіяні ним зерна любові до своєї малої й великої Батьківщини дали добрі сходи. Прикро тільки ветерану, що сьогодні Орлик уже не той, яким був раніше... Хоча тут продовжують вирощувати огірки, помідори, ранню капусту. І на полтавських ринках іще з ранньої весни ледь не на кожному другому «огірковому» прилавку стоїть табличка зі знайомим написом «Орлик». Та мешканці цього села добре знають, що теплиць тут відчутно поменшало, й у багатьох випадках недобросовісні конкуренти просто використовують їхній відомий «бренд» для заманювання покупців...
Адже давно зникла заготконтора, що давала змогу селянам займатися огірковим бізнесом справді масово, а теперішні перекупники хочуть придбати все за безцінь. Припинило діяльність колись міцне й потужне сільгосппідприємство. З ним «пішли» з села і робочі місця та належна турбота про об’єкти соціальної інфраструктури. Колишню колгоспну контору тут узагалі спалили... За таких умов чимало земляків змушені перебиватися випадковими заробітками або виїжджати з села. Та Михайло Лось вірить у те, що їхня майже курортна місцина над рукотворним морем має перспективу. Її він бачить передовсім у сьогоднішній освіченій і патріотичній молоді, задля якої зберіг знакову назву їхнього села. Щоб майбутнє цих юнаків і дівчат не змили хвилі нового часу, всім разом треба засукувати рукава й невтомно працювати.
Полтавська область.
Михайло Лось із дочкою Людмилою та онуком Дмитром біля пам’ятного знаку творцеві першої української Конституції в центрі Орлика.
Фото автора.
