У Полтавському краєзнавчому музеї влаштували вечір пам’яті одного з найдіяльніших поціновувачів і популяризаторів імені та творчості Кобзаря Григорія Кисіля. Він відійшов у вічність на початку нинішнього року. Та створені ним образи поета-Пророка житимуть десятиліттями. Адже, за визначенням відомого мистецтвознавця Дмитра Степовика, йдеться про «золоторукого проектанта вишивки».

 

Портретна композиція Григорія Кисіля «Ми тебе не забули, Тарасе».

 

Народні майстри, науковці, священнослужителі, педагоги, видавці згадували Григорія Олексійовича як справжнього подвижника культурно-просвітницької справи. Майже шість десятиліть він працював викладачем декоративно-прикладного мистецтва в училищах культури. Спочатку — на Івано-Франківщині, потім — на рідній Полтавщині, у місті Гадяч. І водночас розробляв малюнки, тематичні композиції, орнаменти, шрифти для художнього вишивання. З початку 80-х років перлини його творчого доробку друкувалися у популярних тоді журналах «Жінка» та «Україна». Тож сотні вишивальниць із усіх куточків нашої держави втілювали задуми Майстра в життя, дякували йому за ті шедеври в листах.

І ще будуть утілювати, послуговуючись виданими в останні роки альбомами серії «Українська вишивка». Їх у автора з’явилося півдесятка — з репрезентацією ікон, орнаментів, шрифтів, композицій і портретів видатних українців. Однак найкоштовнішим діамантом власного творчого доробку сам Григорій Олексійович вважав альбом «Портрети Тараса Шевченка», виданий до 200-річчя Кобзаря. В ньому — три десятки рукотворних схем-зображень поета для вишивання хрестиком. Власне, маємо оригінальні композиції, на яких біля кожного такого зображення містяться рядки з найвідоміших поезій великого Тараса. Його слова Григорій Кисіль називав «Святим Письмом». При цьому хотів, щоб вони поширювалися серед простого люду як найсокровенніші молитви.

До свого Шевченка йшов усе життя. Нерідко пригадував повоєнні шкільні роки в селі на Полтавщині. Труднощі побуту тоді забувалися, й уява малювала майже ідилічну картину: «Зимовий вечір, у нашій хаті тепло й затишно. Долівка встелена соломою. На стінах ікони у вишитих рушниках. Ми з татом сидимо на стільчиках за круглим дерев’яним столиком, що стоїть посеред хати. Мама сидить на лаві за прядкою. Тато щось шевцює, а я читаю вголос «Катерину» Тараса Шевченка. Мама втирає сльозу, а тато тихо мовить: «Дивись, який то був мудрий чоловік, що так гарно написав».

Певно, саме з таких теплих родинних вечорів проростало прагнення не відступати від народної традиції сприйняття Шевченка передовсім як «мудрого чоловіка», до якого можна звернутися за порадою та підтримкою в радості й у горі. Намагання деяких сучасних дослідників цілковито «іконізувати» постать поета чи, навпаки, перетворити її на джерело псевдосенсаційних «відкриттів» були для нього чужими, неприйнятними. Призначені для втілення на полотні образи поета Григорій Кисіль робив максимально близькими до простих людей навіть за технологією вишивки. Переважно червоний і чорний кольори та традиційний «хрестик» ставали доступними не лише для віртуозів голки, а й для початківців. Автор портретів Шевченка і композицій з рядками його віршів свідомо уникав зайвого нагромадження відтінків, якого досягають, скажімо, при подібних комп’ютерних розробках. Створювати такі схеми руками було дуже складно, та пан Григорій казав, що над усе хоче, аби потім утомленим жінкам-вишивальницям працювалося легко. І щоб вони ні на мить не забували про свою високу місію творення дива. Водночас лаконічність барв допомагала виокремлювати головне. Надто за умов, коли у поезіях Кобзаря другорядного фактично немає.

Василь НЕЇЖМАК.

Фоторепродукція автора.

Полтава.