Журналіст «Голосу України» Богдан Кушнір (на знімку), який прослужив 15 місяців у Збройних Силах України, з них п’ять — у зоні АТО, продовжує ділитися своїми враженнями про військові будні. Сьогоднішня тема — як змінилася наша армія під час АТО.
Дорога на передок
На блокпості біля Станиці Луганської нас зупинили четверо військових у камуфляжі. Прискіпливо оглянули УАЗик. Заглянули в салон. Перевірили документи. Вони були добре одягнуті. Фізично міцні, вгодовані.
Старший машини — старий підполковник, який роками не вилазив з передової, спробував було запротестувати:
— Хлопці, ми ж на передок їдемо, навіщо ця вистава? Якби з передка — я б вас зрозумів, можливо, щось зайве веземо. А так?
На блокпості стояли військовослужбовці Національної гвардії, які здивовано оглядали нашу стареньку машину. Очевидно, новенькі, ще не нюхали пороху, бо виконували свої обов’язки артистично і запопадливо.
— Коли йшли бої, тут не було ні військової поліції, ні Національної гвардії, — згадував підполковник. — Вони з’явилися в часи затишшя.
Попервах ті, хто сидів у першому ешелоні, дуже ревно ставились до появи чужих на блокпостах, але згодом звикли, переводили розмови на жарти — така в них робота. Але з одним не могли змиритися. У прикордонників, Національної гвардії завжди була нова форма і сучасна техніка, а наш сухопутний Іван їздив на стареньких машинах і в старенькій формі.
Та ми відігралися після того, як нам першими підвищили в кілька разів зарплату. Бойовий дух у першому ешелоні відразу підвищився — аж зашкалював. Солдати й офіцери відчули себе впевненіше, бо змогли повноцінно утримувати свої сім’ї. Це особливо відчувалося на передовій.
Поїздка на передок — це певна процедура, якої мусили суворо дотримуватися. Приходили на шикування у повній викладці. Бронік, каска, аптечки, зброя. Звіряли всіх за списком. Все перевіряли і лише після того давали добро.
Дорога на передок часто тривала в дискусіях, як живемо, що можна зробити, щоб змінити ситуацію. У розмовах швидше минав час і можна було відволіктися від одноманітності.
Головна проблема армії
Досить часто виникало одне запитання: що потрібно зробити, щоб змінити стару радянську армію? Підвищили зарплату, надійшла нова техніка, але люди не змінилися. Щоправда, швидше армію міняли бойові дії, коли менше оглядалися, що скаже начальство, а більше думали, як провести операції з найменшими втратами. На передку це добре відчувалося. Тут навіть стосунки між військовослужбовцями були іншими, ніж у тилу.
Тут були всі рівні: що солдат, що офіцер. У зоні АТО для військовослужбовців була одна їдальня — для солдатів і офіцерів. Вони разом сиділи за одними столами, їли з одного котла. Все було демократично і по-братськи.
Ще кілька місяців тому, у тилу, в навчальному центрі Сухопутних військ мені доводилося спостерігати іншу картину. Солдати і молодші офіцери харчувалися разом, а для старших офіцерів накривали столи в штабах. Зрозуміло, що за таких підходів для солдатів готували абияк. Ми намагалися з цим боротися, переконали командування частини приходити до солдатської їдальні, але даремно. До передової була тисяча кілометрів, і командири, які не нюхали пороху, не відчували настроїв часу. Але ті, хто брав участь у бойових діях, змінювалися дуже швидко.
— Так у чому головна проблема нашої армії? — допитувався в старого підполковника, який два роки провів на передовій.
Той довго мовчав, аж поки одного дня, коли ми провели чергового генерала з шапіто — так поза очі називали центральний штаб АТО, не випалив:
— У нас немає людей. У нас — штатні одиниці. Коли ми припинимо дивитися на військовослужбовців як на штатні одинці — відразу все зміниться.
Вони вирішують усе
Ще до початку АТО до одного із аналітичних підрозділів Сухопутних військ надійшов циркуляр: майже вдвічі збільшити штатний розпис військової частини. Вводили навіть посади для цивільних. Були поставлені конкретні терміни, щоб набрати кадри. І всі взялися виконувати завдання командування.
Через кілька місяців штати заповнили і дружно відрапортували. Всі посади заповнили, але в частині стали відбуватися дивні речі. Цивільні з ранку до вечора розглядали кольорові журнали і пили каву. Офіцери-аналітики не знаходили собі місця і нудьгували, бо не знали, що робити.
Посади цивільних зайняли дружини і дочки полковників і генералів, яких змусити працювати виявилося дуже складно. Офіцерами-аналітиками стали колишні піхотинці, артилеристи і танкісти. Вони хотіли переїхати з віддалених гарнізонів до обласного центру — тому були готові служити де завгодно, лише б поближче до благ цивілізації. Через кілька місяців надійшов новий штатний розпис, і зайві та непрофесійні кадри скоротили. У розширеному підрозділі виконувати бойові завдання і створювати конкретні продукти могли до 20 відсотків офіцерів, а решта — баласт, який міг лише марширувати і стріляти.
Коли я намагався переконати, що армію потрібно розбавити цивільними, мене уважно вислуховували і навіть погоджувались. У чому різниця між мобілізованими офіцерами, які прийшли з підприємств і компаній, та кадровими, які все життя служать в армії? Цивільні хочуть створити якийсь продукт, щось конкретне зробити. Кадровим офіцерам потрібні насамперед посади і звання, а заняття для них знайде начальство. Цивільні більше брали відповідальність на себе. Ми ж мобілізовані, що з нас візьмеш? Кадрові офіцери частіше намагалися все узгоджувати з начальством, від якого залежало їхнє просування по службі. І тому призов молодих офіцерів після військових кафедр може зіграти позитивну роль у становленні армії. Цивільні більш практичні і сприйнятливі до змін — вони не настільки консервативні, як кадрові військові.
Замість післямови
Щойно повернувся з навчального військового центру Сухопутних військ, де збудували кілька нових казарм. Військові відрапортували, що все зроблено за стандартами НАТО. Одна казарма — чотириповерхова, з прекрасними душовими. А кілька нових, одноповерхових, як у старі часи — кілька десятків умивальників і два піддони для прийняття душу. Це на триста військовослужбовців. Невже не можна було змінити старий проект і збудувати сучасні душові за стандартами НАТО?
Богдан КУШНІР.
Фото надано автором.
