Таким був лейтмотив круглого столу «Роковини Великого терору: Биківнянський вимір», що пройшов у стінах Київського міської ради. У його рамках відбулося відкриття фотодокументальної виставки «Биківня — територія пам’яті», презентація нових книг і фільму режисера Олеся Гриба, присвячених темі масових політичних репресій в Україні. Організатори заходу — комісія Київської міськради з питань поновлення прав реабілітованих, Київське товариство політв’язнів і жертв репресій та Національний історико-меморіальний заповідник «Биківнянські могили» — поставили перед собою завдання не лише ширше інформувати суспільство про події тих трагічних днів, а й поіменно назвати організаторів та виконавців масового вбивства людей у 1937—1938 рр., що, як зазначив заступник Київського міського голови-секретар Київської міської ради Володимир Прокопів, стало наслідком насильницького насадження комуністичної ідеології.

 

Меморіальний комплекс у Національному історико-меморіальному заповіднику «Биківнянські могили».

 

— Як відомо, 2 червня 1937 року було ухвалено постанову Політбюро ЦК ВКП (б) «Про антирадянські елементи», відповідно до якої 5 серпня вийшов наказ НКВС СРСР № 0044, що поклав початок масовим репресіям, — зазначив Володимир Прокопів. — Уже до середини листопада 1938-го без суду було винесено 681 692 смертних вироків, які негайно виконувалися. Понад 1,7 мільйона людей було відправлено у табори.

Територією беззаконня і смерті став Биківнянській ліс поблизу Києва. Як зазначив генеральний директор Національного історико-меморіального заповідника «Биківнянські могили» Богдан Біляшівський, тут знайдене найбільше в Україні поховання розстріляних у 1937-1941 рр. «ворогів народу», «шпигунів» і «шкідників», як називала радянська влада звичайних колгоспників, бухгалтерів, поетів, художників, акторів, державних службовців. Точне число жертв досі, майже після тридцяти років досліджень, котрі тривають і нині, невідоме. Встановлено, що тут знайшли останній прихисток щонайменше 30 тисяч закатованих, але кількість їх може сягати п’ятдесяти чи ста тисяч.

До винищення народу влада готувалася. 20 березня 1937-го Київська міськрада виділила «для спецпотреб НКВС УРСР» ділянку у Дарницькому лісництві. Її відмежували, обгородили триметровим парканом з колючим дротом, поставили чотири вежі з вартовими. Все робилося в обстановці надзвичайної секретності. Місцевим казали, що це — військовий полігон.

— Збереглися протоколи, листування, інші документи, які свідчать про хід підготовки до початку терору, — каже Богдан Біляшівський. — Зокрема, йшло жваве обговорення того, що робити з тілами вбитих.

На початку серпня у Биківню, під покровом ночі, привезли тіла перших жертв, закатованих у тюрмах НКВС. До цього «ворогів народу» закопували на Лук’янівському кладовищі, поки воно не переповнилося. Після того як було знайдено «новий могильник», персонал цвинтаря за звинуваченням у причетності до контрреволюційної організації було заарештовано і теж розстріляно.

— Після згортання Великого терору, — каже Богдан Біляшівський, — стрілки перевели на енкаведистів, їх звинуватили у перегинах (каральні органи доводили ліміти на розстріли по кожній республіці, а на місцях брали підвищені соціалістичні зобов’язання із знищення «антирадянського елементу». — Авт.), і їх теж поставили під кулі.

У Києві людей страчували в п’яти тюрмах до самої окупації міста німцями. Ті, з метою викриття більшовицьких злочинів, відкрили биківнянські могили на огляд громадськості. Як зазначає гендиректор заповідника, у вересні 1941-го одне з німецьких видань оприлюднило інформацію про страхіття у Биківні. Статтю передрукували українська та чеська газети. А після закінчення війни радвлада провела власне «розслідування» і заявила, що у Биківні поховані жертви фашистів. Цей висновок підтвердили державні комісії 1945, 1971 років. Уся інформація про Биківню була суворо утаємничена. Але вже наприкінці 80-х приховувати правду стало неможливо. Спираючись на свідчення старожилів, мешканець Київщини (пізніше один із фундаторів «Меморіалу» та автор сотень статей і кількох книг про комуністичний терор в Україні) Микола Лисенко організував широкий громадський рух за зняття табу з Биківняської теми, до розкриття таємниці «території забуття» долучилася діаспора.

— Облога мовчанням, — каже заступник директора заповідника з наукової роботи Тетяна Шептицька, — була знята у 1989 р., тоді влада визнала, що у Биківні поховані жертви сталінських репресій. Перші вшанування жертв репресій проводили громадські активісти.

Уже в роки незалежності України тут було відкрито меморіальний комплекс, створено заповідник, почали проводитися жалобні акції.

— Биківнянська трагедія повністю не досліджена, — каже Богдан Біляшівський. — Сьогодні важливо знати, не лише скільки українців, поляків, представників інших національностей тут знищено, а й хто ці люди. Адже за кожною цифрою — конкретна людина, доля сім’ї. На жаль, багато документів, що стосуються Биківні, знаходиться в архівах Москви, і доступ до них обмежений. Вшанування жертв репресій без ідентифікації зводиться до звичайного ритуалу. Основний документ, за яким іде ідентифікація, — протокол про розстріл.

Потребуємо допомоги громадськості. Щоб передивитися велику кількість розстрільних справ, скажімо 50 тисяч, потрібні помічники.

Депутат Київської міської ради Юрій Сиротюк зазначив, що злочини сталінського режиму мають бути засуджені.

— Непокаране зло повертається. Не покарали, і воно прийшло на Донбас, де заговорило мовою «Градів» і снарядів, — каже він.

Світлана ЧОРНА.

Фото автора.