Боєць з позивним «Оса» зізнався у крадіжці з бібліотеки роману «Ще не вмерла Україна». Через двадцять років після того привселюдно покаявся перед її автором — вінницьким письменником Миколою Рябим.
Автограф Миколи Рябого для відданого читача Олександра Мончака.
Історія старшого лейтенанта Олександра Мончака схожа на детектив. На ювілей письменника Миколи Рябого (автор понад 40 літературних творів, половина з яких написані у жанрі роману) у Вінницький державний педагогічний університет він прийшов із книжкою «Ще не вмерла Україна». Зізнався, що... вкрав її у бібліотеці ще 20 років тому.
Під час урочистих заходів слова попросив молодий чоловік, незнайомий місцевим літераторам. Сказав, що недавно повернувся з АТО. Офіцер, старший лейтенант. Вік — 34 роки, прізвище — Мончак. Дістав із сумки книжку ювіляра — роман «Ще не вмерла Україна». Уточнив, що брав її з собою у зону бойових дій. Там по ній розучували стрілецькі пісні. Та й узагалі вона в нього давно. А далі здивував присутніх зізнанням. Книжку виніс із бібліотеки, сховавши під одягом. Сталося це ще у 1997-му в Києві. Олександр киянин, до Вінниці переїхав після одруження.
Боєць попросив автограф у письменника. Повідомив, що мріяв з ним зустрітися ще тоді, як вперше прочитав роман. Нарешті одна з його дитячих мрій здійснилася.
Після перших сторінок зрозумів: роман бібліотекарю не поверну
Микола Рябий у присутності залу залишив на книжці автограф. Цей епізод надовго засів у кутках пам’яті 80-літнього письменника. Каже, за довгі роки творчої діяльності вперше зіткнувся з випадком, коли його книжку вкрали з бібліотеки. У розмові з журналістом Олександр так пояснив цей випадок.
— Я був із тих хлопців, які інколи прогулювали уроки, — каже співрозмовник. — Узимку зігрітися можна було у бібліотеці. На цей час брав яку-небудь книжку. Так потрапив до рук роман «Ще не вмерла Україна». Тоді я довше звичного затримався у читальному залі. Зрозумів, що я цю книжку вже не поверну. У тому віці мене ніщо не могло так вразити, як зробило це видання. Сховав під одяг — і вийшов з бібліотеки.
Олександр не приховує, що роман нашого земляка сприяв вибору його майбутньої професії. Він став істориком. Навчався у столиці в педагогічному університеті імені Драгоманова.
— Хочете вірте, хочете — ні, після прочитання у мене виникло бажання зустрітися з письменником, — продовжує співрозмовник. — Щоправда, зробити це вдалося не одразу. Навіть після переїзду до Вінниці наші шляхи не перетиналися.
В організації зустрічі Олександру допоміг редактор журналу «Вінницький край» Вадим Вітковський.
— Декілька років тому до редакції журналу зайшов молодий чоловік і поцікавився, чи не допомогли б йому побачитися з Миколою Олександровичем, — розповів «Голосу України» Вадим Вітковський. — Сказав, що має його книгу, хоче отримати автограф. Пообіцяли організувати таку зустріч. Він став передплатником нашого журналу. Із зустріччю щось не склалося. Розпочалася війна. Як стало відомо пізніше, Олександр був серед перших добровольців. Час минав. Рік тому він звернувся ще раз з тим само проханням. Розповів, що служив на Донбасі. На жаль, письменник хворів і знову довелося перенести їхнє спілкування. Попросили Олександра телефонувати час від часу до редакції журналу. Один із його дзвінків виявився вчасним. Це було саме напередодні ювілею письменника. Назвали дату святкування. Запросили прийти у педагогічний університет. Саме там вшановували ювіляра.
Полюбив читача, як рідного внука
— Коли я побачив переповнену залу, зніяковів, — продовжує Олександр. — Присів на самому останньому ряду. З часом перебрався поближче. Довго вагався, як бути у такій ситуації. Врешті-решт, наважився розповісти все, як було.
— Цей хлопець справив на усіх нас найкраще враження, — каже голова обласної письменницької організації Михайло Каменюк, який був ведучим вечора. — Творчі люди уважні до найменших подробиць життя. А тут такий приклад пошанування таланту письменника! Патріот, глибокий знавець історії держави, батько трьох дітей... Боєць подарував письменнику шеврон свого підрозділу — Дев’ятого батальйону територіальної оборони (нині це 59-та мотопіхотна бригада). А вже наступного дня йому зателефонував Микола Рябий. Повідомив, що підготував для нього сім книг. І на кожній залишив автограф з дарчим написом. Хлопець зізнається, що на такий подарунок не сподівався. При нагоді одну з цих книг поверне бібліотеці. Так планує спокутувати свій дитячий гріх.
— Зустріч з Олександром для батька — як несподівана усмішка долі, вона додала йому років життя, — каже донька письменника Людмила Мрачковська. — Бачили б, як він піднесено почувався після того! А як старанно виготовляв рамку, щоб вставити під скло подарований шеврон. Забув про всі свої болячки. Дотепер не може повірити, що така пригода сталася з його романом. Мені здається, він полюбив Олександра, як рідного внука.
Хто до нас зі списом прийде, загине від тризуба
У березні 2014-го, коли ще не було оголошено мобілізацію, Олександр Мончак прийшов у військкомат з проханням направити його на Донбас. Каже, був у списку добровольців першої двадцятки. Переконав дружину, на руках у якої залишалося двоє маленьких синів, що має стати на захист рідної землі. До речі, у 2016-му у них народилася третя дитина — також хлопчик. У всіх типово українські імена — найстаршого звати Левко, середульшого Нестор, найменшого Остап. Як аргумент нагадував дружині про поїздки в Київ на Майдан під час Революції Гідності. Хлопець був також серед тих, хто штурмував будівлю ОДА у грудні 2014-го.
Так він став бійцем Дев’ятого батальйону територіальної оборони. Служив заступником командира роти. Саме він отримував прапор батальйону.
— Якби не помилки «нагорі», ситуація на Донбасі була б іншою, — розповідає співрозмовник. — Після визволення Слов’янська з Донбасу масово тікали російські куратори та інша наволоч. Ми тоді стояли у Новоазовську, контролювали блокпости. Затримали багатьох російських і місцевих, які були причетні до створення так званих ДНР/ЛНР. Вилучили у них багато матеріалів на ноутбуках, планшетах. Наших військових боялися терористи. Про це казали місцеві. У цьому зізнавалися також полонені. Психологічно перевага була на боці українських сил і патріотів.
Після поранення та контузії старший лейтенант змушений був повернутися додому. Нині продовжує службу у військкоматі. Оформляє музей історії Дев’ятого батальйону тероборони. Згадує, як під Новоазовськом виготовили великий банер. Розмістили його на стелі часів громадянської війни початку минулого століття. На ньому зображено, як могутній український лицар спрямовує тризуб на ворога, у якого в руці спис. Великими літерами напис гласить: «Хто до нас із списом прийде, загине від Тризуба». Російською мовою написали. Щоб могли читати «освободітєлі», каже Олександр.
Не повторити б помилок столітньої давності
Уперше роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна» було надруковано у журнальному варіанті ще до проголошення незалежності нашої держави. Щоправда, не в повному обсязі і з «купюрами», відповідно до тодішньої радянської пропаганди. Окремою книжкою він вийшов 1994 року.
— Написане легко читається, — каже Олександр Мончак. — Дуже гарно подано опис картин. Наприклад, як на фотографії бачиш той чи інший район Києва, який описує автор. Дуже імпонує розповідь про Героїв Крут, київських студентів. На сторінках роману — доля тогочасної України. Крах Центральної Ради, проголошення Гетьманату, повстання проти Павла Скоропадського, діяльність Директорії... На жаль, їм не вдалося обстояти проголошену незалежність. Не об’єдналися в один кулак і втратили державу. Щоб не повторити цих помилок, треба пам’ятати уроки, а для цього — читати роман Миколи Рябого «Ще не вмерла Україна».
Вінницька область.
Фото Олександра ГОРДІЄВИЧА.
