Частина ІV. <<Литва квитнет русчизною...>>

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ.

 

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

 

Документ, що був підписаний у Креві 1385 року.

 

Битва під Грюнвальдом.

 

Картина Яна Матейка.

 

Володислав Опольський.

 

Казимир ІІІ.

 

Краків. Пам’ятник Ядвізі та Ягайлу.

 

Родинні непорозуміння мають вирішуватися власними силами з останнім словом свого старшого. Бо коли покличуть на допомогу сусідів, особливо заздрісних, біди не уникнути. Саме про це не думали наші предки в княжу добу: замість того щоб самим розв’язувати власні проблеми, закликали до збройного виступу на рідного брата тих, хто вже давно заглядався на багатства Руської землі. Такі союзники не тільки одержували вигоду від участі в численних війнах на наших теренах, вони могли оцінювати обороноздатність, залучати на свій бік певну частину еліти для використання у вигідних для себе майбутніх проектах, зрештою, диктувати умови в різних політичних комбінаціях, щоб поступово підпорядковувати своєму впливу руські землі — аж до повної інкорпорації.

Це було однією з причин нашої слабкості і в часи Русі, і в добу Галицько-Волинського князівства. Зрештою, тому ми і втратили обидві ці держави, а спроби відродити їх виявилися марними. Скажімо, понад чверть століття після того українці Галичини й Волині намагалися повернути свої права, вдаючись до різних політичних комбінацій. Волиняни сподівалися на успіх до 1377 року, галичани — аж до 1387, але все це не дало позитивного результату. Відтак на найзахідніших українських землях — у Галичині й на Холмщині, що передусім підпадають під владу Польщі, — починають насаджуватися чуже право, чужа релігія, чужа мова.

Скажімо, зайнявши Галичину, польський король Казимир ІІІ, хоч і залишив на певний час за нею назву «Королівство Русі», як звали її останні Романовичі, проте щедро роздавав землі вельможам, які напливали із Заходу, — полякам, німцям, угорцям, беручи з них зобов’язання нести військову службу. Підтримував насамперед торгівлю поляків, заявляючи їхнім західним сусідам, що, мовляв, «я здобув Русь своїми власними людьми, і шляхами мають користуватися мої люди».

Схожу політику здійснював і його намісник у Галичині Володислав Опольський (1372—1378), який титулувався «Божою милістю пан і дідич Руської землі». Він оточив себе сілезькими німцями, волохами, угорцями, поляками, зовсім нехтуючи інтересами місцевого українського населення. За підрахунками історика Івана Крип’якевича, зі 120 виданих ним привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 стосувалися автохтонних можновладців, усі решта — чужоземців.

На окупованих землях з’явилися католицькі монастирі й костели, що обслуговували прийшлих польських і німецьких феодалів, а невдовзі й місцеву галицьку покатоличену знать. Утисків зазнала і мова корінного населення. Вже в середині XІV століття вона була витіснена з ділової сфери, й офіційною мовою Галичини стала латинська. Отож від самого початку свого утвердження в цьому регіоні загарбники прагнули зробити його своєю провінцією, нав’язати польське право й свою адміністративну систему, витіснити православ’я шляхом запровадження католицизму.

Висунуті на схід від польської експансії Волинь, Берестейщина, Пинщина, Брацлавщина й Київщина, що потрапили до складу Великого князівства Литовського, змогли ще тривалий час протистояти цьому натиску, бо справжня його експансія в Україну розпочинається з початком правління Ольгерда (1345—1377), який проголосив, що «вся Русь просто повинна належати литовцям». Він домігся приєднання до Литовської держави на початку другої половини XІV століття всієї західної частини Сіверщини по Сож, Снов і Десну. Після цього, наприкінці 1361-го — на початку 1362 року, київський князь і місцеве боярство добровільно визнали його владу.

А коли 1362 року Ольгерду вдалося перемогти на Синіх Водах татар, то він уже вільно почувався на українських землях: йому належала вся ліва половина Дністровського басейну до Чорного моря, з басейном Південного Бугу, прибережною частиною південного басейну Дніпра, від гирла річки Рось до моря, а через деякий час він оволодів уже всією Київщиною, де правив його син Володимир, і Переяславщиною. Приєднавши ще й Волинь, Ольгерд об’єднав майже всі українські землі в одне політичне ціле, за що його назвали «збирачем руських земель».

Цей процес супроводжувався і відвертим захопленням територій, і встановленням взаємовигідних відносин з місцевою панівною верхівкою, котра добровільно визнавала литовську зверхність. Але це завоювання «тихою сапою» було можливим і тому, що татари, в залежності яких тоді перебували українські терени, давали свою згоду на просування литовців на схід, одержуючи від них регулярні «упоминки».

Відтепер в Україні князівська династія Рюриковичів поступилася місцем литовській Гедиміновичів, яка скрізь обсадила своїх представників, що протягом другої половини XІV — початку XV століття частково асимілювалися серед українців. Причиною цього були численні шлюбні зв’язки литовської й місцевої знаті, розширення сфери впливу руського православ’я на терени Литовської держави, а також спільна боротьба проти степової орди.

Литовські князі Любарт, Ольгерд і його сини як православні переймалися проблемами української духовності, поважали давні традиції нашого народу, офіційно заявляючи: «Ми старого не рухаємо і новини не вводимо». Завдяки цьому в місцевого населення складалося враження, що прийшла литовська влада — це продовження розвитку української державності. Хоча за цими райдужними баченнями не всі могли помітити, як литовська верхівка дуже тонко запроваджує свою владу через інститут князів-намісників з числа власної знаті. А тих з литовської князівської династії, хто занадто українізовувався, як Федір Любартович, Володимир Ольгердович, Федір Корятович, усували з доручених теренів «за непослух».

Важливим для наших предків було й те, що спочатку у Великому князівстві руська мова і писемність поступово освоюються великокняжим двором і верхівкою тодішнього литовського суспільства. Руська, тобто українська, мова стає повноправною в судочинстві, зрештою їй випадає роль знаряддя міжнаціонального спілкування. Цією мовою користуються всі верстви й групи населення, крім євреїв і татар. Її називали рідною і титуловані вельможі, і «невільна челядь», радні пани — найвищі державні сановники і останній тіун.

Усі акти, які підписував великий князь, крім окремих латиницею, видавалися і руською. Також усі духовні листи, купчі, записи приватних осіб, як і листування, літописи, літературні твори, писалися саме цією мовою. Зокрема, в другій редакції Литовського статуту (1566) щодо використання державної мови чітко вказувалося: «А писар земський має по-руськи літерами і словами руськими всі листи і позви писати, а не іншою мовою і словом».

Вплив нашого народу на розвиток державного життя Великого князівства Литовського був настільки потужним, що Ян-Казимир Пашкевич 1621 року «рукою властною» записав:

«Полска квитнет лациною,

Литва квитнет русчизною;

Без той в Польщі не пребудеш,

Без сей в Литві блазнем будеш...»

Цей процес починає захоплювати і Підляшшя, однак цей найзахідніший український регіон досить швидко втрачає багато своєї автохтонності й значною мірою полонізується через наплив численних колоністів, а відтак уже в XV столітті переходить на польське право. Прийняття останнього на вимогу місцевої української шляхти, котра хотіла зрівнятися, як вона думала, в правах з польською провідною верствою, потягнуло за собою потужний асиміляційний процес тамтешнього українського населення.

Наші предки певний час відчутно впливали і на державне життя Великого князівства Литовського, зокрема, в формуванні структури князівської адміністрації, в утвердженні «Руської правди» правовою основою; крім того, литовці використовували руський досвід військової організації, спорудження фортець, запровадження податкової системи тощо.

Зрозуміло, що за цими процесами небайдуже спостерігали в Польщі, де побоювалися українського впливу на державне життя Великого князівства Литовського, що з часом могло призвести до утвердження наших предків панівною елітою держави. А вона, утвердившись політично, змогла б обстоювати права українства на всіх етнічних розселеннях нашого народу, на західні з яких уже накидали оком поляки, інтуїтивно відчуваючи, що їм доведеться поступитися своїми територіями німецькому «Дранг нах Остен». Той німецький натиск на Схід справді був нестримний, і поляки були проти нього безсилими, поступово відступаючи.

У пошуку виходу з ситуації в середовищі польської еліти і виринув план підпорядкування Литви, завдяки чому можна буде поширити свій вплив і присутність на українських землях, що входять до її складу. Крім того, з’явилася б можливість залучити збройні сили Великого князівства Литовського в боротьбі проти Тевтонського ордена.

І з огляду на те, що починаючи з правління Ягайла (1377—1392) у Литовській державі дедалі більше набирали обертів тенденції централізму, було схвалено далекосяжний план щодо упокорення Великого князівства Литовського, а відтак і українства. Був він дуже ризикований, але точно розрахований: запропонувати Великому князю литовському Ягайлу польську корону на таких умовах, виконання яких приведе до окатоличення, а згодом і до ополячення населення спільної україно-литовської держави. Вірогідність успіху ґрунтувалася на тому, що молода князівська династія литовської держави не зможе підкорити польську знать, а відтак через кілька каденцій королівська корона повернеться до Кракова, який тоді був столицею Польщі.

Польська еліта ризикнула: вона погодилася на шлюб князя Ягайла зі спадкоємицею польського престолу Ядвігою, але за умови, що він не тільки сам переходить на католицизм, а й наверне до цього своїх підданих і навічно приєднає литовські, білоруські й українські землі до Польщі. Відтак 14 серпня 1385 року було укладено династичний шлюб, а в березні наступного Ягайло під іменем Владислава І стає польським королем. Виконуючи умови Кревського договору, Ягайло здійснив масове хрещення литовців і змусив князів підписати «присяжнені грамоти» на вірність собі вже як королю Польщі.

Можна погодитися з тим, що Кревська унія була формальним об’єднанням польських, литовських, білоруських і українських земель. І хоч головним у ній для поляків було на той час одержати ресурси для боротьби з німцями, питання завоювання українських і білоруських земель також не знімалося з порядку денного.

Відтепер українці справді опиняються зовсім в іншій ситуації. Бо вони змушені не тільки класти голови в нещасливій битві проти татар на Ворсклі 1399 року, де поляків немає, а й кривавитися заради порятунку Польщі в битві під Грюнвальдом 1410 року. Правильно наголосив свого часу Ярослав Оріон, що «в цьому останньому бою наше лицарство віддавало життя за чужу справу, імено за Польщу, яка Україні ніколи добра не бажала».

У такій скруті українці опиняються й тому, що їхня церква й надалі очолюється присланими з Царгорода греками, які більше часу проводять тепер у Москві, ніж у Києві. Так, зокрема, чинив і митрополит Фотій (1409—1443), який грабував українські православні церкви й монастирі, вивозячи всі цінності до Москви. Великий князь Вітовт (1392—1430), щойно обійняв посаду польського короля після Ягайла, видає універсал в обороні Київської православної митрополії й намагається піти за прикладом Болгарії й Сербії, аби в релігійній політиці домогтися незалежності від Царгорода. На його вимогу собор єпископів у Новгороді оголосив звернення проти москвофіла Фотія, усунув його з посади й обрав митрополитом Київським і всієї Русі серба Григорія Цамблака, не питаючись згоди у Царгорода.

З огляду на те, що Вітовт розумів значення підтримки Заходу для його корони, але не бажав латинізувати Литву й Україну, він погоджується на розроблений новим київським митрополитом проект релігійної унії з Ватиканом. Григорій Цамблак їде з ним до Констанци, де тоді відбувався скликаний Римом собор. Та кардинали, заклопотані своїми проблемами, зокрема виборами Папи, не відгукнулися тоді на пропозицію київського митрополита.

Повернувшись із Констанци, Григорій Цамблак помер від чуми в Києві 1419 року, після чого тут знову з’являється Фотій. Після смерті останнього в Києві митрополитом стає грек Ісидор, який також виступав за унію з Римом. З великою делегацією він поїхав на Флорентійський собор (1438—1439), який займався унійними справами і де був присутній візантійський імператор і патріарх.

Від Ватикану Ісидор одержав не тільки благословення на унію Київської митрополії, а й став кардиналом і папським легатом на Литву й Україну. Він також одержав доручення об’їхати з унійною місією Східну Європу, включно з Москвою. Однак там його заарештували, бо вважали всіх прихильників Флорентійської унії зрадниками. Понад те, скориставшись з її проголошення, самочинно оголосили власну автокефалію, а місцевого духовного провідника Іону — митрополитом всієї Русі.

Ісидорові вдалося втекти з ув’язнення до Литви, звідки він перебрався до Польщі. Там на його вимогу король Владислав підписав договір про зрівняння в правах українського духовенства з латинським. Але оскільки поляки були проти унії, вимагаючи, щоб православні переходили прямо до римокатолицизму, то цей документ залишився нечинним. Тим паче що неодностайним у цьому питанні виявилося й українське суспільство. Справа унії зрештою згасла, бо противниками її, крім Москви, виявилися й греки, яких після взяття турками Константинополя 1453 року очолюватиме призначений султаном слухняний патріарх Геннадій.

Приписавши собі перемогу під Грюнвальдом, поляки відтак зміцнюватимуть свої позиції в польсько-литовському королівстві, утверджуючи їх законодавчими ухвалами. Понад те, великі князі литовські, котрі були одночасно польськими королями, не здійснювали самостійної політики і дедалі більше потрапляли під вплив Польщі, яка підписала вісім доленосних угод, котрі у різний спосіб допомогли закріпитися їй на території Великого князівства Литовського.

Водночас втрачала свої політичні позиції українська аристократія. На неї також поширюється нова політика, яка зі смертю Вітовта (1430) призвела до значних змін. Зокрема, колонізаційний поступ литовсько-української держави у Північному Причорномор’ї не тільки не утвердився остаточно, а навпаки, оборонні форпости поступово були відсунуті на північ, зупинившись на лінії Вінниці, Черкас, Канева.

Нового удару по автономії українських земель завдав Великий князь Казимир Ягайлович, який 1452 року ліквідував Волинське князівство, передавши цю землю своєму наміснику. Така сама доля невдовзі спіткала й Київське: коли в 1470 році помер тамтешній князь Семен Олелькович, литовські правителі зажадали, щоб престол не передавали спадкоємцю. Король задовольнив і це бажання: попри обурення киян, намісником було призначено литовця — католика Гаштовта. А це вже був кінець української автономії у складі Великого князівства Литовського.

З того часу Волинню, Київщиною, Поділлям управляють намісники-воєводи. Вони підкорялися тільки владі великого князя, а їм — повітові старости. В цій вертикалі влади були переважно місцеві феодали, великі магнати входили до великокнязівської ради, що впливала на право князя видавати закони й розпорядження. Крім того, найвищі державні посади вже почали передавати у спадок у магнатських родах. Тридцять князівських родів стали тоді своєрідним стрижнем шляхетського стану на українських землях, що входили до Великого князівства Литовського: Острозькі, Вишневецькі, Збаразькі, Корецькі тощо.

Наступною ланкою шляхетської ієрархії були пани, до яких відносили членів великокнязівської ради (вони виступали в ролі радних) і найбільш заможні феодали, які під час воєнних дій мали виставляти свої загони під власними корогвами. Саме ці дві категорії утворювали елітну групу, що формувала верхівку державного апарату Великого князівства Литовського й підлягала суду великого князя.

Найнижче визначалася в цій ієрархії дрібна шляхта (зем’яни). До неї було віднесено тисячі родин, які здебільшого вийшли із селян чи міщан, котрі одержали статус шляхти й земельні володіння за свою військову чи боярську службу. Верхівка цієї категорії (бояри) володіла вотчинами, мала право приватної власності на землю, а інші зем’яни могли користуватися наділами лише за умови виконання військової повинності.

Будучи за походженням і способом життя найближчими до суспільних низів, зем’яни становили проміжну ланку між селянством і аристократичною верхівкою військово-служивої верстви. Треба наголосити, що починаючи з XVІ століття селяни втрачають право продавати землю чи здавати її під заставу, а переходячи до іншої місцевості, повинні були сплачувати певну суму шляхтичеві як компенсацію за колишні привілеї й одержувати від нього документ про надання особистої свободи. За Литовським статутом 1529 року, мисливський собака оцінювався удвічі дорожче, ніж «мужик тягловий».

А «Устава на волоки» (1557) передбачала, що «до роботи приступати підданим, як сонце сходить, а зійти, як заходить... і якщо котрийсь чоловік не вийде на роботу, то за перший день прогулу заплатить гріш, а за другий день — барана, а якщо і третій раз прогуляє або через п’янство не вийде, то бичем на лавці скарати, а пропущені дні відробити».

Обмежував права селян і другий Литовський статут (1566), який надавав шляхтичам право протягом 10 років розшукувати селян-втікачів. До речі, за третім Литовським статутом (1588) цей термін було подовжено до 20 років, а умови переходу від одного шляхтича до іншого зробили такий перехід майже нереальним. Понад те, сільські хлопчики з 12 років, а дівчатка з 13 років повинні були відбувати панщину.

Істотні зміни відбулися і в українських містах, що потрапили до складу Великого князівства Литовського. Їхня аристократія, що сформувалася з найбагатших і найвпливовіших купців і промисловців, впливала на всі події. Цехові майстри й менш заможні торгівці були проміжною ланкою до основної соціальної піраміди міста, яка складалася з ремісників, дрібних купців і селян, оскільки в XІV—XV століттях міста України ще зберігали феодально-аграрний характер.

Більшість жителів міст займалися землеробством, скотарством, промислами, частково ремеслом і торгівлею. Вони ще перебували у феодальній залежності, відтак виконували різні повинності, сплачували податки натурою і грішми. Однак тут уже поглиблювалася спеціалізація ремісників: якщо в давньоруських містах існувало майже 70 їхніх спеціальностей, то у XV столітті — вже 200.

У XV столітті у Львові, Києві, Галичі, Луцьку та інших українських містах набули поширення ярмарки, що було першою ознакою становлення внутрішнього ринку, виникли фахові ремісничі об’єднання — цехи як перші зародки мануфактурного виробництва; запроваджувалося Магдебурзьке право, яке усамостійнювало міста від повітової влади.

Водночас до середини ХVІ століття стало очевидним: за умов повної й необмеженої влади литовських і місцевих магнатів православне населення наших земель перетворилося на об’єкт постійних утисків і окатоличення. А більшість українських феодалів дотримувалися угодовської політики до польських і литовських магнатів і не поспішали захищати інтереси своїх співвітчизників.

Зайнятість буденними проблемами виживання не давала можливості українській шляхті дивитися вперед, спираючись на минувшину власного народу, його ідейне коріння. Політичне життя на українських землях, за висловом П. Кашинського, також розвивалося в чужих нам формах, спираючись на ідеї та поняття, що зросли на чужому ґрунті, нехтуючи особливостями нашого національного життя та його потребами.

Не мала вже особливого впливу і церква, хоч формально і перебувала в релігійному єднанні з Римом. Висвяченим Папою Римським митрополитам «Галицьким, Київським і всієї Русі» Григорію ІІ (1458—1473) і Михайлу (1474—1480), якого визнав і царгородський православний патріарх, довелося постійно боротися проти польських утисків українського духовенства. На скаргу останнього до Папи Сикста ІV 1476 року той вислав спеціальну буллу до польського короля на захист українських уніатів. Та це нічого не допомогло, бо у Львові, скажімо, продовжуються криваві погроми й відбирання церков під римо-католицькі костели.

Біда простолюддя українського полягала і в тому, що його провідна верства залишалася несконсолідованою. Одні орієнтувалися на Рим, другі — на Царгород, треті — на Москву, що впевнено набирала політичної ваги в тогочасному світі, позбувшись 1453 року релігійної залежності від Візантії, яка впала під ударом турків, а в 1480 — татарського поневолення.

Москва в цей час не тільки перебирає роль центру християнського світу на Сході, а й проголошує себе Третім Римом, використовуючи одруження князя Івана ІІІ на племінниці останнього візантійського імператора Палеолога й корону Мономаха, яку вкрав у Києві 1169 року Андрій Боголюбський. Відтепер Іван ІІІ — цар Московський і всієї Русі, «новий Костянтин» за візантійською традицією. Монах-українець Філофей із псковського монастиря пише до нього: «Благословенне місто Москва. Два Рими впали, але третій стоїть, а четвертого ніколи не буде».

У Москві відтепер посилено розвивають пропагандистську концепцію про право на київську спадщину, зокрема, там висувають план про підпорядкування «білокам’яній» столиці всіх історичних земель Русі — аж до Вісли. Зрозуміло, як «наступниця Візантії — Другого Риму» Москва воліла бачити під своєю кормигою також Босфор з Дарданеллами і Грецький архіпелаг.

Відтак з кінця ХV століття розгорається військово-політичне суперництво Москви й Вільно за «спадщину Рюриковичів», тобто за володіння землями із православним населенням України й Білорусі. З метою послаблення Великого князівства Литовського Московська держава постійно підбивала кримських татар до грабіжницьких набігів на його землі. Зокрема, називаючи хана Менглі-Ґірея своїм «братом і другом», московський цар Іван ІІІ писав йому: «Сідай на коня і йди на Литовську землю не гаючись!». Особливо при цьому постраждав Київ, коли за намовою Івана ІІІ татари сплюндрували його 1482 року.

Під час цих набігів, знищуючи великі матеріальні цінності на наших землях, ординці вивозили сотні тисяч українців до Криму як бранців. З початком ХVІ століття з’явиться навіть спеціальний султанський наказ щодо стягування податків з продажу бранців на стамбульській пристані: за дітей до трьох років — по 10—30 акчей, від трьох до восьми — 100, від восьми до дванадцяти — 200. За дорослого невільника треба було віддати в султанську скарбницю 250—270 акчей.

До людських і матеріальних втрат додавалося й зневаження національної духовності, коли українцям закидали культурну відсталість. Зокрема, єзуїт Петро Скарга намагався переконати українців: всі їхні біди від того, що пішли слідами Візантії. У своєму трактаті «Єдність Божої церкви» він наголошував: «Обдурили тебе греки, руський народе, що, даючи тобі святу віру, не дали своєї грецької мови, тільки звеліли задовольнятися слов’янською, щоб ти ніколи не прийшов до справжнього зрозуміння і науки. Бо є тільки дві мови, грецька і латинська, що ними свята віра поширилась і защепилася по всьому світі, поза цими мовами ніхто в жодній науці не може бути досконалий. Зі слов’янської мови ніхто ніколи не може бути вчений — адже і тепер майже ніхто не розуміє її добре».

У такій надзвичайно трагічній ситуації уродженець Полтавщини князь Михайло Глинський, що перед тим навчався в Європі, брав участь у війнах, які відбувалися в Італії, Іспанії, Франції, долучився до тогочасного руху гуманізму й Ренесансу, першим спробував повернути право українському народові бути господарем на своїй землі. Як маршалок двору Великого князя литовського Михайло Глинський громадить навколо себе тодішню українську еліту, обсадивши усі державні посади Великого князівства Литовського українцями.

Ворожі українству політичні партії намагалися усунути Глинського з посади, але довіра Великого князя Олександра давала можливість продовжувати розпочату справу поступового повернення українськості нашим землям. Не вдалося князя Глинського ні вбити, ні знищити доносами до польського короля. А коли в поході проти татар Великий литовський князь Олександр захворів, то він передав управління військом саме Глинському. Той успішно впорався з покладеними на нього обов’язками, розгромивши орду під Клецьком.

Повернувшись з цього переможного походу до столиці Великого князівства Литовського, Михайло Глинський застав князя Олександра безнадійно хворого. Жодні зусилля тодішньої медицини вже не могли допомогти, зокрема й терміново закликаний український лікар Балинський. Відтепер на Глинського посипалися звинувачення в нібито якомусь чаруванні, яке звело зі світу Великого князя литовського, новий польський король Жигимонт без суду і слідства звинувачував його в тому, що він «підступно хотів Велике князівство Литовське посісти» тощо.

Михайло Глинський і справді міг захопити владу не тільки у Великому князівстві Литовському, перетворивши його на Руське зі столицею в Києві, як цього домагалася так звана руська партія, а й у всій Польщі. Скажімо, до вибору королем Жигимонта це міг зробити без будь-яких зусиль, але він не пішов шляхом перевороту. Понад те, він навіть привітав Жигимонта з вибором. Однак той, зрозумівши політичну вагу Глинського, негайно усунув його з посади маршалка й відібрав землі й уряди в його прибічників, чим завдав потужного удару по планах руської партії.

Однак Михайло Глинський вирішив не здаватися. На початку ХVІ століття, зрозумівши, що жоден із сусідів українського народу не є його щирим приятелем, а лише мудрує, як краще поживитися за рахунок нашої бездержавності, він залишив Вільно. Переселившись до своїх турівських маєтків, розпочинає звідти підготовку повстання проти польсько-литовської влади, кидаючи виклик королю Жигимонту: «Підіймуся я такої справи, що й тобі, королю, і мені буде жаль».

Повстання справді охопило велику територію, вже на перших порах Глинському вдалося вщент розбити свого головного ворога Яна Заберезинського, захопити Мозир, Слуцьк, обложити Овруч і Житомир. Однак, коли в квітні 1508 року дійшло до головних битв, то основний союзник — московський князь — не з’явився у визначене місце. Глинський подався зі своїм відділом до Орші, де мали бути московські війська, але ті відступили за Дніпро, підписавши невдовзі мир з Литвою.

Вимушений прибути до Москви Михайло Глинський там був заарештований і кинутий у в’язницю. Через три роки його засудили до смертної кари, яку, щоправда, не було виконано. Проте князю Глинському довелося ще гибіти в темниці аж до 1527 року, коли його звільнили із забороною виїжджати з Москви. Але коли помер московський князь Василь Іванович, то Глинського звинуватили в його отруєнні і знову кинули до тюрми, де він і помер 15 вересня 1534 року.

Можна однозначно стверджувати, що, втративши основоположні державотворчі традиції українства, які підтримували розвиток Великого князівства Литовського, воно вже з початку XVІ століття почало занепадати. Не порятувала ситуації й поразка, якої зазнала 8 вересня 1514 року величезна армія московського царя Василія ІІІ біля Орші від об’єднаного литовсько-польського війська під командуванням Костянтина Острозького — вона не поклала край завойовницьким планам Москви, що насамперед проявилося в оволодінні українськими землями. Так, у 1522 році Московське князівство захопило Чернігів і Стародуб.

Проте найбільших втрат зазнало Велике князівство Литовське в період Лівонської війни, коли війська московського царя Івана ІV 15 лютого 1563 року штурмом оволоділи Полоцьком й повністю пограбували місто: 11 тисяч жителів узято в полон, а потім в Астрахані їх продавали в рабство перським купцям по 3 рублі за особу, а до Москви відправили цілий обоз із золотими й срібними прикрасами й іншими награбованими коштовностями, зокрема з бібліотеки тамтешнього Софійського собору.

Шокуючий резонанс від цієї події остаточно викристалізував прагнення литовської й українсько-білоруської шляхти укласти політичний союз із Польщею. Представники Литви, серед яких були і православні, і католики, запропонували створити унію двох країн на основі збереження національних законодавчих інституцій кожної з них. А спільний сейм планували збирати тільки для виборів короля і розв’язання важливих зовнішньополітичних проблем.

На сеймі в Любліні, де польські делегати твердо протистояли цим вимогам, усе зіпсувала поведінка литовської депутації: замість того щоб наполягати на своєму, вона після місячних переговорів з поляками в ніч на 1 березня 1569 року таємно залишила місто. Польська сторона вирішила скористатися цим несподіваним кроком литовців: за їх відсутністі сейм зажадав від короля «повернення» Волині та Підляшшя Польщі, вирішення питання про унію, а за необхідності — розгортання воєнних дій проти Великого князівства Литовського. Король Сигізмунд ІІ Август не відмовив у цьому: у березні й травні він приєднав до Польщі Волинь і Підляшшя, а 5 червня 1569 року на прохання місцевої шляхти долучив до польської корони Київське, а потім і Брацлавське воєводства.

Дізнавшись про ці ухвали, литовські й українсько-білоруські магнати повернулися до Любліна й на колінах благали короля не губити Велике князівство Литовське й не віддавати його до «лядської неволі». У відповідь король лише порадив їм без зайвих розмов погодитися з унією і присягнути Польщі, що й відбулося 1 липня 1569 року. Тепер Велике князівство Литовське й Польща об’єднувалися в одну державу — Річ Посполиту зі столицею у Варшаві і єдиним виборним королем. У ній встановлювалися однаковий державний лад, єдина грошова одиниця, спільний сейм. Литва одержувала своє законодавство, суд, казну, військо, окремі адміністративні посади, зберігала власний герб, державну печатку, армію, фінанси.

Для українського народу Люблінська унія стала справжнім лихом, бо в результаті її ухвали він остаточно втратив свою державність і опинився під владою кріпосницької й католицької Польщі: Галичина, Холмщина, Волинь, Поділля, Брацлавщина, Київщина, Підляшшя. У складі Литви залишилися Берестейське воєводство й Пинщина, Північна Буковина відійшла до Молдови, Карпатською Україною вже володіли Австрія й Трансільванія, Чернігово-Сіверською землею — Москва.

Крім того, унія принесла на Україну новий адміністративно-територіальний устрій — воєводства, фільваркову систему господарювання з кріпацтвом, що важким соціально-економічним тягарем лягло на плечі українського селянства. Після Люблінської унії вже інтенсивно продовжилося окатоличення, а відтак і ополячення нашого народу, що поставило під загрозу існування українців як окремої нації.

 

Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.

 

ДАЛІ БУДЕ.