Частина VІ. Фундамент національного відродження

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.

Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.

Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.

Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12 ЛИПНЯ

Петро Сагайдачний.

Артур Орльонов. «Козаки гетьмана Петра Сагайдачного здобувають Кафу. 1616 р.».

Герб Війська Запорозького.

Запорозька Січ.

Козацька рада на Січі (гравюра, кінець XVІІІ століття).

.
У ті далекі роки, тобто з другої половини XV століття, коли втікачі від феодальних утисків почали гуртуватися для захисту від нападів ординців спочатку в невеликі ватаги, а пізніше — в досить сильні воєнні дружини, козацтво ще не виступало такою силою, якою стало на зламі XVІ—XVІІ ст. Знадобилося майже сто років, аби розвиток його сформував і викристалізував це самобутнє явище в історії Середніх віків.

І при цьому треба чітко усвідомлювати: той осередок української збройної сили, заснований князем Дмитром Вишневецьким на Малій Хортиці 1553 року, взяв на себе функцію не лише оборони південного пограниччя.

Висунувши так далеко в степ центр свого військового відродження, наш народ уперше за багато століть повертав собі право відновлювати господарство на величезних просторах чорнозему, втрачених із падінням Русі.

Нове освоєння українського степу, що важливо, відбувалося природним шляхом, оскільки матеріальне забезпечення низового козацького війська вимагало хліборобської осілості навколо Запорозької Січі. Відповідно, з числа її вольниці виділяються найбільш досвідчені, спроможні закласти зимівники, де продукуватиметься все необхідне для продовольчого постачання січового товариства та поповнення кінноти й тяглової сили. Тому вже з середини ХVІ століття українське козацтво, яке під проводом Вишневецького боролося проти степової орди не лише, власне, за порогами, а й у басейні Орілі, Берестової, Конки, Кальміусу, Сіверського Дінця, на Нижньому Дону, скрізь біля своїх похідних таборів організовує хліборобські бази, на місці яких у майбутньому виростають постійні поселення, що увічнювалися українськими назвами.

Скажімо, на берегах Сіверського Дінця, де засновник Запорозької Січі зупинявся зі своїми побратимами, перепиняючи шлях кримським татарам на Казань у 1558-му, залишилися хутори Верхній Вишневецький і Нижній Вишневецький. А в пониззі Дону, де згодом князь Вишневецький розташовував свій табір, готуючись до штурму турецької фортеці Азов, 1570 року зупинилися наші козаки, повертаючись зі спільного з кримськими татарами походу на Астрахань, і заснували свій новий осередок під назвою Черкаськ. Це поселення згодом перетвориться на організаційний центр формування донського козацтва, яке витвориться в окремий військовий стан, підпорядкований московському цареві.

Але навколишні хутори й зимівники, особливо на правому березі Дону, залишатимуться з українськими традиціями і духовністю. Вони стануть своєрідним притягальним ядром для тих запорожців, котрі перейдуть сюди на постійне прожиття, а також пізніших українців-переселенців, які візьмуться за хліборобське освоєння приазовського степу. Це й було новітнім українським вибором, що прив’язувався до старокиївської традиції — спрямування до територіального поширення вольностей Війська Запорозького на схід і південь, де лежали великі простори чорноземів, котрі належали в часи Русі українському народові — до Середнього і Нижнього Подоння і далі аж на Кубань — там колись існувало Тмутараканське князівство.

Територіальним устремлінням на південь — набігами на Іслам-Кермен, Перекоп, Очаків, Бендери, Акерман, Кілію — Запорозька Січ також поступово підсувалася безпосередньо під ці ординські фортеці, змушуючи їхніх господарів відступати з кочовищ поближче до укріплень. Уже самі назви військово-територіального паланкового поділу Війська Запорозького низового самі за себе кажуть щодо відновлення українського суверенітету над втраченими з часів Русі землями: Кодацька, Переволочанська, Кальміуська, Самарська, Прогноївська, Бугогардівська. Відтак у чужих документах ось так фіксується ця тактика українських козаків: «Виперли татар з тих піль і кочовищ, де тепер самі живуть».

Цей процес розпочинається саме із заснування Запорозької Січі, бо з’являється військова сила, яка не тільки може оборонятися, а й у 1556 році переходить у рішучий наступ. Так, «тієї осені, на Покрову, Вишневецький князь Дмитро взяв Іслам-Кирмен, й людей побив, й гармати вивіз до себе на Дніпро до свого міста». Не менш значною самостійною військовою операцією є й організація ним оборони Хортицького замку, який тоді ж намагався захопити кримський хан Девлет-Гірей. За словами самого Вишневецького, «цар кримський з усіма людьми кримськими підступив під його город на Хордецький острів й приступав 24 дні. Й божим милосердям... й щастям від царя відбився й побив у царя багатьох людей кращих, й пішов цар від нього з великим соромом».

Девлет-Гірею довелося звертатися по військову допомогу до турецького султана, виправдовуючи провал облоги Хортиці морозами й снігами. А це означало, що збройна сила Вишневецького настільки зросла, що орда самостійно вже не може з козацтвом упоратися. Але султан закидає листами польського короля, аби той «припинив гвалти свого підданого пана Дмитра на пограниччі, про які доніс до Порти кримський хан Девлет-Гірей».

Про неспокій, який чинив Вишневецький улітку 1557 року на турецьких околицях, зокрема біля Акермана, свідчить чергова скарга султана до короля: «На тамтешній Україні всього злого і лотрства причиною є князь Дмитраш, якийсь лотр, якого обов’язково погубити є річ потрібна... біля порога Порти того лотра, якимось способом до рук діставши, скарати, аби більше там шкод не чинив, а убогі люди, аби в спокої залишалися».

А невдовзі зрослу міць української збройної сили відчули на собі й турки, про що свідчать архівні документи Блискучої Порти. Аж чотири повідомлення від 2 липня 1559 року описують те, як Вишневецький напав на турецьку фортецю Азов. Зокрема, зазначається в них, гарнізон, до складу якого входило і 200 яничар, був недостатньо великим, аби протистояти штурму, і його відбили лише завдяки допомозі, яку надали ногайські племена, та підтримці оттоманської ескадри з 6 великих і кількох малих галер.

Уперше над Азовом, воєнним форпостом Османської імперії в приазовських степах, важливим пунктом на старому торговельному шляху з Туркестану, нависла серйозна небезпека. У Стамбулі захвилювалися, адже будь-яка загроза Азову негайно відбивалася на продовольчому становищі Порти, оскільки до неї саме звідси надходила левова частка необхідних столиці продуктів. І підстави для занепокоєння були, адже караван кораблів із ячменем, сочевицею та маслом, на який чекали у столиці, не міг вийти в море через козацьку блокаду портів Азово-Чорноморського узбережжя.

Тогочасні турецькі документи засвідчують також, що загони під проводом Вишневецького на великих човнах форсували морську протоку і напали на Керч. Бей Кафи Сінан писав до столиці Порти, що оттоманській ескадрі вдалося відбити цю атаку. Лише після цього «Дмитрашка» повернувся через Азовське море до гирла Дону і піднявся ним угору, де на своїх, уже обжитих, місцях побудував невеликі форти, «готуючись так до нового наступу наступної весни».

Уже в березні й квітні 1560 року в Стамбулі знали про підготовку Вишневецьким великого наступу в Північному Причорномор’ї. Зокрема, каді Азова і бей Кафи писали, що ворожа армія, яка готується захопити Крим, перебуває під командуванням «Дмитрашки». За наказом султанського дивана були приведені в стан бойової готовності збройні сили передусім на місцях. Зі Стамбула в Азов вийшла ескадра з семи кораблів. У місті швидко відновлювали фортифікаційні споруди, гарнізон поповнився загоном яничар, а також запасами продовольства. На чолі османських сил, стягнутих на захист Азова, стояв сілістрійський бей Сінан-паша. Крім солдатів, завербованих у Сілістрії (нинішня Румунія. — В. С.), йому підпорядкувалися сіпахи і добровольці восьми інших бейликів (округів. — В. С.) Османської імперії, а також загони під командуванням молдавського й валаського воєвод та армія кримського хана.

Французький дослідник Ш. Лемерсьє-Келькеже, порівнюючи цю військову мобілізацію проти «Дмитрашки» з приготуванням Блискучої Порти проти інших її європейських противників — Венеції чи Священної Римської імперії, — відзначала, що такі заходи султана були надзвичайними. Це єдиний випадок в історії Туреччини, коли такі грандіозні військові приготування спрямовували не проти держави, а проти окремої особи.

Задумана з великим розмахом експедиція проти Криму не вдалася, оскільки турецька влада була заздалегідь попереджена про неї й зуміла її відбити завдяки османській флотилії, яка вже чекала козаків Вишневецького на переправі. Невдача запорожців пояснювалася не тільки тим, що від черкеських князів і Великої Ногайської орди вони не одержали підмоги з 20—30 тисяч осіб, як передбачалося, а й повідомленням когось із московських купців бею Кафи про намір «Дмитрашки» здійснити напад на Азов.

Незважаючи на невдачу Вишневецького, з початком наступного, 1561, року в Туреччині посилено готуються до нових сутичок із князем. У донесеннях французького посла зі столиці Порти зазначалося, що 20 галер чекають виходу в Чорне море для захисту Кафи та Азова. Очікувалися також бойові операції «Дмитрашки» в Мегрелії, тобто Грузії...

Ці повідомлення турецьких архівів засвідчують також: на той час наші запорожці вже змушені були опановувати й морське мистецтво, бо розуміли, що без власного флоту не можна розраховувати на успіх у боротьбі з Кримом і Туреччиною. До речі, його становлення також пов’язується із князем «Дмитрашем». Відомий історик Микола Маркевич вважав, що саме «Вишневецький запровадив на Січі досить важливе нововведення. Він першим наказав споруджувати човни з буйволових шкур, щоб легше було, в разі потреби, переносити їх по суходолу».

Зрозуміло, що використання козацької флотилії спостерігається і на водних артеріях України. Зокрема, ще з середини XVІ ст. досить часто запорожці піднімаються вгору Дніпром і Дністром. 1596-го, наприклад, пробували штурмувати Київ із човнів, а через чотири роки вибиралися і на війну проти шведів: «Ідучи водою вгору й маючи противні вітри, як прийшли до порогів, то ледве не на кожному тягнули морські човни берегом через скали, взявшись за линви; декому добре падав і кривавий піт із чола».

А далі їхній шлях на Балтику пролягав так, як зазначалося на засіданні польського сейму: «Аби затягнули човнами вгору Дніпром, бо то можливе, а потім на Буг, а з Бугу на Віслу — морем до Пілави... саме тих, хто на Чорному морі проти турків воював».

Сумлінність у службі й висока військова майстерність українського козацтва змушували польську владу в ХVІ столітті неодноразово повертатися до питання про взяття його до особливого реєстру, що буде під контролем.

Починаючи з 1568 року польський король, враховуючи силу і зрослий авторитет запорозького козацтва на міжнародній арені, змушений був офіційно визнати його як самостійну військову організацію, пропонуючи службу й оплату при замку. Звичайно, цим переслідувалася передусім мета покласти край походам низовців проти орди, що загрожувало неприємностями короні, і поставити дніпровську вольницю в повну залежність від намірів шляхти. Тепер король звертався до козацтва не через своїх прикордонних урядників, а безпосередньо сам: «Подданым нашим, козакам тым, которые з замков и мест украиных зъехавши на Низу перемешкивают». Але «певний почот» — 300 осіб, набраний із запорожців, через кілька років не міг стати новою, державною організацією всього козацтва. Тож Запорозька Січ продовжувала розвиватися незалежно від Речі Посполитої, без її відома входити в дипломатичні відносини.

З другої половини XVІ століття козацька дипломатія наводить контакти з багатьма європейськими країнами. Тут і перші зв’язки з австрійськими монархами, римською курією, кримським ханом. Запорозькі посли відіграють велику роль у врегулюванні конфліктів між Військом Запорозьким і польським урядом під час національно-визвольної боротьби українського народу проти польської шляхти наприкінці XVІ — в першій половині XVІІ століття, саме вони добивалися від імені дніпровської вольниці, реєстровиків і випищиків (викреслених із реєстру. — В. С.) розширення своїх прав, посилення впливу на городову Україну. Значна їхня заслуга в тому, що в цьому процесі козацтво, формуючи військово-територіальний поділ наших земель, поступово відроджувало українську державність.

Річ у тім, що реєстровиків було поставлено в незалежність від шляхетських урядовців на спеціально виділених землях від Терехтемирова до Чигирина, звільнено від податків, поборів і повинностей. Платня з державного скарбу була додатковим джерелом прибутку до заняття сільським господарством, ремеслом, промислами. Крім того, козацтво одержало окремий суд, влаштувало в Терехтемирівському монастирі шпиталь для поранених і хворих.

«Така організація, — зазначала відомий дослідник Олена Апанович, — не була даром Стефана Баторія усьому українському козацтву, як стверджують досі деякі історики. Він запозичив її у Запорозької Січі для реєстрового козацтва. Українське козацтво саме створило своєрідний політично-адміністративний, судовий, військовий устрій, який послужив моделлю в організації реєстру і який у його межах змушена була визнати Річ Посполита».

Так от, цей новотвір українського козацтва не тільки зберіг реєстровому війську елементи автономії, а й легалізував його військову та політичну організацію, що стало основою для поширення ідеї запорозької вольниці на городову Україну. Вона вже з останньої чверті XVІ століття дедалі настирливіше пробиває собі шлях через перенесення військово-територіального поділу з пониззя Дніпра на волость. Відтак на початку 1590-х реєстр розрісся уже до 2 полків по 500 козаків, які на чолі з Криштофом Косинським і Войтехом Чановицьким розташовувалися в Рокитному і Володарці на Правобережжі та в Іванкові, Горошино і Сніпороді — за Дніпром. А це вже створювало для козацтва можливість поширювати свій вплив на територію городової України.

Звичайно, польський уряд і гадки не мав цього допускати. Рахуючись із збройною силою козацтва, котре постійно використовував, він думав над тим, як зашкодити поширенню його впливу, ізолюючи від народних мас. Тому історичним парадоксом для Речі Посполитої було залучення до своїх військово-політичних планів не тільки реєстрового козацтва, а й запорожців і взагалі не вписаних до реєстру, що втягувало під прапори козацької ідеї дедалі нові маси українства. Це особливо чітко виявилося під час козацько-селянських повстань наприкінці ХVІ століття.

Окремі представники польської еліти бачили вихід у тому, щоб примирити Річ Посполиту з українським козацтвом. Наприкінці XVІ століття київський католицький єпископ Йосиф Верещинський запропонував створити своєрідну козацьку державу на Задніпров’ї. Зокрема, передбачалося передати в юрисдикцію Війська Запорозького всі землі на схід від Дніпра. До козацької держави, на чолі якої мав стояти князь, планувалося включити українські й білоруські землі від Запорожжя до Орші. На них збиралися розмістити 13 полків: князь зі своїм відділом мав одержати на утримання Переяслав «з усіма хуторами», а козацький гетьман розташувався б у Лубнах і околицях, інші військово-територіальні одиниці — в Пирятині, Старому, Борисполі, Острі, Любечі, Гомелі, Чечерську, Пропойську, Кричеві, Мстиславі й Радомлі.

Незважаючи на те що цей проект був нереальний, він свідчить про існування ідеї козацької автономії через військово-територіальний полковий поділ, про вимоги рівності козаків зі шляхтою і навіть про окремий козацький народ із правом на власну політичну організацію. Очевидно, зовсім не випадково в середині 1590-х у шляхетському середовищі кружляли чутки, що козаки хочуть заснувати окрему республіку на чолі з Наливайком як князем.

Зі свого боку посол Наливайка Нішкевський повіз у січні 1596 року до короля ось такі пропозиції: розташувати в межиріччі Дністра і Південного Бугу щось на зразок прикордонної сторожі в зазначеній королем кількості і на державній платні. Крім служби проти татар і Москви, Наливайко обіцяв виконувати і репресивні функції щодо розбійників, утікачів-селян і челядників — спільно з прикордонними старостами переймати їх та різати їм носи і вуха. Навіть на Запорожжі обіцяв знести гетьманство, а залишити там тільки свого поручника.

Таким чином, через опанування певної території козацтво готове було відновлювати українське самоврядування, бо найнявшись тоді на службу австрійському цісареві, як зазначив М. Антонович, козаки виламались із державного зв’язку Речі Посполитої. І відтепер вони являють собою окрему політичну організацію, від якої можна сподіватися кожночасно всякого союзу з сусідами. Ось чому першою вимогою поляків при всіх переговорах під час війни 1596 року була видача чужоземних корогов. Цим актом немов символізувався поворот козацтва до послуху польському уряду.

Водночас необхідно зазначити: тоді козаки в більшості насамперед хотіли прогодувати себе, але ще не усвідомили як слід своїх обов’язків перед країною. Серед них не було жодної видатної постаті з ширшим політичним світоглядом, яка зуміла б надихнути вояцькі маси ідеєю вищою, ніж погранична жандармерія, яку проектував Наливайко.

Ось чому перенесення запорозьких традицій на городову Україну через військово-територіальний полковий устрій дало можливість не тільки покозачувати широкі маси — з 1632 року на південному пограниччі бачимо 8 реєстрових полків, — а й виявляти серед них майбутніх провідників, котрі вже мислили масштабніше. Придивившись до демократичних традицій на Запорожжі, вони намагалися запровадити їх на волості, чим сприяли розвитку громадянського суспільства. Зрештою Запорозька Січ стала прообразом тієї християнської козацької республіки, яка задовго до Великої французької революції наприкінці ХVІІІ століття проголосить демократичні права і свободи.

Військове мистецтво українських козаків викристалізувалося в різних аспектах збройної боротьби. Передусім у відсічі турецько-татарській агресії, яка постійно супроводжувалася жорстоким кровопролиттям. Саме дніпровська вольниця була у цій боротьбі авангардом, саме на неї зі сподіванням звертала погляди вся Європа, що тремтіла перед грізною силою Османської імперії. Важкі битви з арміями турецького султана і кримського хана мобілізовували внутрішні сили України; досвід, одержаний у цих битвах, сприяв зростанню військової майстерності всього народу.

Та військове мистецтво Війська Запорозького вдосконалювалося не лише в боротьбі зі степовою ордою. З одного боку, передові прийоми бою козацтво переймало й відшліфовувало, воюючи в складі війська Речі Посполитої або будучи найманим різними монархами. Так, наші козаки ходили в найми до молдавських господарів, кримських ханів, австрійських імператорів, шведських і французьких королів, московських царів. Скажімо, коли у війнах із Австрією французи відчули на собі передову тактику й стратегію козацького війська, то 1646-го запросили на береги Ла-Маншу запорожців, аби ті відбили для них їхню ж фортецю Дюнкерк від іспанців. Є свідчення навіть про те, що 1616 року козацьке посольство обговорювало в столиці Персії питання щодо найму 20 тисяч українських вояків, які мали б охороняти кордони цієї країни з Османською імперією.

Тож і не дивно, що спеціалісти військового мистецтва тогочасної Європи аналізують бойові операції запорозького козацтва, про що повідомляється в чужоземних виданнях іще наприкінці ХVІ століття. Та й безпосередні недруги його — польські шляхтичі — ось так відгукувалися про звитяжність запорожців: «Як мужні леви, охороняють вони християнство: майже кожен із них може називатися Гектором... Слава цього народу поширена всюди і залишиться за ним навіки, хоча б і Польща загинула. Що робив Геркулес, який бив гідр і не щадив земних богів, те на Русі зуміє зробити кожний. Самсон розірвав пащу левові, такі подвиги в наш час русакові (українцеві. — В. С.) за звичай. Могутній турок розкрив на нас пащу, і хоробро русаки не раз усовували в неї руку».

З другого боку, українське козацтво могло приглянутися і до тих бойових навиків, якими володіло московське військо. А нашим хлопцям тоді доводилося досить часто «скородити московські ребра», починаючи з першого реєстру з 1578 року. На початку ХVІІ століття вони двічі приводили самозванців до Москви — одного з них навіть змогли посадити на царський трон з визнанням його москвинами протягом року. Другому, так званому тушинскому вору, щоправда, не вдалося за допомогою козацької сили засісти в московському Кремлі, хоч табір його вже розташовувався неподалік.

Але 1611 року українські козаки на спілку з поляками таки зуміли взяти лігво московського самодержавства й залишилися постійною залогою там. Однак кинуті польським командуванням напризволяще змушені були вдатися до самозабезпечення, розлізшись по Московщині аж до Тіхвина й Архангельська, чим уміло скористалися провідники народного ополчення Мінін і Пожарський.

Через сім років укотре пройшлися теренами Московщини до її столиці українські козаки на чолі з прославленим гетьманом Петром Сагайдачним. У вересні 1618-го Кремль і Китай-город уже були в козацькому кільці, в ніч на Покрову, коли величезними дубовими колодами було вибито Арбатські ворота, розпочався останній штурм. Уже атакуючі й увірвалися до Китай-города, здавалося, що все вирішилося на їхню користь. І раптом захисники Москви застосували неочікуваний для українства прийом. «Ви ж православні, не воюйте з нами...» — кричали вони. Ті з такої несподіванки розгубилися, зупинилися, відтак наступ у подальшому захлинувся, і наші козаки змушені були відступити.

На ранок вони прийшли до Сагайдачного й почали нарікати на погодні умови, великі втрати, раз-по-раз згадували про спільну православну віру — войовничого запалу в більшості вже не було... З огляду на такі настрої гетьман зняв блокаду Кремля й дав наказ на відхід в Україну.

Коли вже козацьке військо дісталося Калуги, його наздогнали посланці царя й запропонували «єдиновірним православним» українцям перейти на московську службу. Триста сорок дев’ять погодилися одразу — отак просто з дороги повернулися, розраховуючи, очевидно, що матимуть у Білокам’яній сите «кормлєніє» з рук «найсправедливішого, бо православного» монарха. Та розіслали їх окремими групами по навколишніх містах Московщини: «В Нижней 100 человек, в Арзамас 21 человек, на Вологду 44 человека, а в Пронеск 20 человек, в Шатцкой 50 человек, в Переяславль-Залеской 20 человек, в Ярославль 44 человека, на Коломну 20 человек, в Переяслав-Резанский 30 человек».

На початку 1619 року ще сімсот православних на чолі з полковником Коншею перейшли на московську службу. Їх також розіслали до 18 міст: Коломни, Рязані, Арзамаса, Нижнього Новгорода, Казані, Астрахані, Костроми, Вологди, Білозерська та інших. Можна стверджувати, що організованої української збройної сили тоді дуже боялися в Москві. Приклад: коли в березні 1620 року посольство від гетьмана Сагайдачного прибуло до царя з пропозицією прийняти Військо Запорозьке на постійну службу, представників козацтва без аудієнції в Кремлі відправили додому.

Щоправда, в 1633-му 40 тисяч цих «єдиновірних, православних» на боці поляків воювали проти Москви, суттєво допомагаючи католицькій Речі Посполитій відвоювати Смоленщину, на якій тоді ще повністю виявляли себе білоруси як корінний етнос цього регіону.

Важливим етапом розвитку Запорозької Січі було шліфування її демократичних традицій, що підтримувалися не писаними законами, а звичаєвим правом, перед яким усі були рівні і яке проголошувало: «Воля і рівність». І це був не анархізм. Бо воля в козацькому середовищі неодмінно породжувала і обов’язки, а хто ніс на собі їхній тягар, той мав волю. Тут і справді у всіх були рівні права, бо вони виступали на добровільний герць із ворогами українського народу. Гербовий шляхтич повинен був жити в злагоді зі своїм колишнім підданим; той, хто здобув освіту в університетах Європи, мусив брататися з неграмотним селянином. Утікачі від феодального гніту з Поділля й Сіверщини, Волині та Холмщини, нинішніх Білорусі й Молдови — усі мали присягнути на боротьбу за християнську віру.

І не просто присягнути їй, а й бути завжди готовими до найважчих випробувань. Тож козаки мужньо приймали смерть — посаджений на палю гордий запорожець сміявся в обличчя своїм ворогам: «Ось так умер мій пан-отець — Царство йому Небесне! І покійний дідусь — упокой його душу, Господи! Такечки і мені дайте вмерти — потомственною, стовповою, дворянською смертю».

Та найголовніше — Запорозька Січ перебрала на себе політичний провід українського народу, який втратила наша православна шляхта. З самого початку заснування Січі найвищим органом самоуправління стає загальна рада. Вона вирішувала найрізноманітніші питання життєдіяльності запорожців, проблеми війни і миру, взаємин із сусідами, вибори старшини. Загальна військова рада, в якій кожен козак мав право голосу, скликалася, як правило, двічі-тричі на рік — 1 січня, на другий-третій день після Великодня й 1 жовтня.

А в міжчассі управляла кошова старшина, яка обиралася з найбільш довірених загальній масі козацтва звитяжців, особливо ж січовий отаман, який мав беззастережну владу над кожним рядовиком від ради до ради.

Звичайно, сам він не міг упоратися з управлінням Січі, оскільки з розширенням розмаху військових дій із другої половини XVІ ст. виникає потреба створення постійного апарату керівництва, а також допоміжних органів управління. Відтак поступово формується структура кошової старшини, яка стане базою для функціонування генеральної старшини Гетьманщини.

Усе це в комплексі дало змогу за сто років після заснування Запорозької Січі на Хортиці не тільки підготувати  народні маси до тривалої війни з таким сильним противником, яким була в ті часи феодальна Річ Посполита, а й сформувати відповідний апарат управління ними, без чого немислима була українська національна революція в середині XVІІ століття. 

Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.

Далі буде.