У політичному сенсі Тернопільщина завжди була гіперактивною. Її роль у теперішньому Майдані також не остання. Але якщо в перші дні протистоянь гору брали емоції, то тепер дедалі частіше тверезомислячі люди ставлять собі запитання: що далі, які шляхи виходу з політичної кризи, як примирити Схід та Захід і зберегти державу? Про це ведемо розмову з головою облради профспілок Андрієм Присяжним, головою правління Тернопільської міської громадської організації «Асоціація споживачів житлово-комунальних послуг», депутатом міської ради Петром Ландяком, головою Тернопільської міської ради ветеранів війни Ольгою Старченко і кандидатом медичних наук, доцентом Тернопільського медичного університету ім. Івана Горбачевського Романом Ляховичем.

Андрій Присяжний: «Людей сюди вивела не тільки політика, а й соціальна несправедливість»

— 20 лютого — Всесвітній день соціальної справедливості. Її немає ніде, навіть у розвинених країнах, але прагнути до цього потрібно. Що таке соціальна справедливість? Це коли держава забезпечує рівний доступ до соціальних благ, їх розподілу і використання. За всі роки незалежності в нас її не було. Несправедливість починається вже на рівні прийняття держбюджету. Ось визначили розмір мінімальної зарплати, а для працівників бюджетної сфери тариф першого розряду не підняли. Уряд декларує скорочення цього розриву, а насправді він збільшується з 295 гривень до 366. Кажуть, немає грошей. Немає на освіту, на охорону здоров’я, водночас силовим структурам добавляють солідні суми. Не дивно, що невдоволення владою, несправедливим збагаченням, розгулом корупції і ще багато чим наростало і врешті-решт прорвало...

— Але вимоги Майдану спочатку були політичними...

— На перший погляд це так, але людей на майдани вивели також бідність, безробіття, соціальна несправедливість. Нашій області дорікають, що ми дотаційні й живемо за рахунок інших. Та чи так це? Всі регіони більшою чи меншою мірою дотаційні. Ми були категорично проти, коли закривали й виводили з обласного підпорядкування спиртові заводи, але хто нас слухав, а для обласного бюджету це втрата понад 300 мільйонів гривень. Чи думав хтось про людей, які втратять робочі місця, про їхні сім’ї? Обласна виконавча влада тільки покірно слухає, що скажуть у Києві, і не захищає інтереси території. Взагалі я проти існування облдержадміністрацій. Є обласні ради, хай формують виконкоми і працюють. Вірите, за три роки я не міг потрапити до нинішнього голови облдержадміністрації: і до себе запрошували, і готові були йти до нього... Дарма. А це ж найбільша громадська організація області, я вже не кажу, що ми соціальні партнери. Рівень бідності в Україні — 25 відсотків, на Тернопільщині — 41,2. Питома вага зарплати в собівартості продукції в Україні — 9 відсотків, в області — 5—6. Хіба це не теми для обговорення? Якби не заробітчанські кошти, а це практично ще один бюджет області, не уявляю, як би люди виживали? Але тут палиця на два кінці: за рахунок цих коштів піднімаються ціни, і це боляче б’є по доходах тих, хто отримує зарплату в Україні. Тим більше, що половина її, якщо не більше, виплачується у конвертах. Візьмімо оподаткування. Податок з доходів фізичних осіб — 15 відсотків. А як оподатковуються мільйонні дивіденди наших багачів? На рівні 5 відсотків. Хоч скільки профспілки б’ються, але соціально справедливих законів у нас не приймають. Народні депутати хіба самі собі вороги? Не кажу про парламент, проаналізуймо склад міських, районних рад: 80 відсотків — підприємці, директори державних, комунальних підприємств, які прийшли, щоб проштовхувати свої бізнесові інтереси. А хіба не ми їх туди делегували? Треба зробити перезавантаження влади як на центральному рівні, так і на місцевому. Але добре думати перед тим, кому віддати свій голос. Хіба серед нинішньої опозиції немає тих самих олігархів, бізнесменів?

— Ви все правильно говорите, але чому профспілок в Україні не видно й не чути?

— В області 120 тисяч членів профспілок. Їх кількість щороку скорочується. На жаль, борцями за свої права нинішніх членів профспілки назвати не можна. Дика приватизація зробила з людей новітніх рабів. Кожен боїться втратити навіть ті мізерні доходи, які має. Масштабних страйків в області давненько не було, хіба що локальні. Нам кажуть, що профспілки не повинні займатися політикою, хоча наші соціальні партнери — влада і роботодавці — активно це роблять. Що б не пропонували профспілки, вони не реагують. Сподіваюся, що після теперішніх подій влада порозумнішає. Пробудиться гідність і в людей.

— Схід звинувачує Захід у надмірному радикалізмі, Захід Схід — в інертності. Чия правда?

— Ми приречені порозумітися. У мене багато друзів у східних регіонах, колег. Не приховую, між нами часто виникали гарячі дискусії, але людські відносини від цього не страждали. Треба зустрічатися, сперечатися, домовлятися. Що нам ділити? Хіба жителів східних областей не хвилюють ті самі проблеми, що й нас: низький рівень зарплати, соціальна несправедливість, корупція? Треба спільно боротися за свої права. Думаємо влітку запросити у свої оздоровчі табори дітей із східних регіонів. Народна дипломатія — найефективніша, тим більше дитяча.

Петро Ландяк: «Розвернути систему влади на 180 градусів»

— Скажу відверто: ні політики, в тому числі опозиційні, ні влада не були готові до таких масових протестних акцій. Невже соціологи не заміряли градуса невдоволення? Якщо не бачили цього, то гріш їм ціна, а якщо влада не брала до уваги їхні повідомлення, то їй великий мінус. Люди вийшли на майдани з мирними намірами, це вже потім, у відповідь на насилля, вимоги стали радикальніші. Якби влада адекватно реагувала на свої помилки, де в чому поступалася, то не було б загострення ситуації.

— Як вийти з глухого кута?

— Треба мати план виходу. Інструмент знайшли — це повернення до Конституції у редакції 2004 року, перерозподіл повноважень між Президентом, парламентом, Кабінетом Міністрів. Але систему влади слід змінювати плавно, еволюційно. Спершу створити парламентську більшість на основі опозиції, до якої мають примкнути позафракційні депутати, частина депутатів із Партії регіонів. Але переговори має вести хтось один із нинішньої опозиційної «трійки», чи навіть вже «четвірки», кому найбільше довіряють. Далі — сформувати уряд, у якому мала би домінувати опозиція, хоча не виключається участь регіоналів. Далі — вносити зміни до законів, бо виходить абсурд. Президент не формує Кабмін, отже, не відповідає за нього, але має право ветувати закони. В областях виконавча гілка влади підпорядкована Президенту — це також нонсенс. Слід внести зміни до закону про державні органи місцевої влади, районні й обласні адміністрації, однак форсувати створення облвиконкомів, на мою думку, не варто, це тільки створить нові труднощі. Депутати, хоч би під якими політичними гаслами прийшли в ради, приречені йти на компроміс, сідати й домовлятися. Це  знизило би градус політизації. Щодо протистояння Заходу і Сходу, то, на мою думку, це не настільки актуально, як протистояння між владою і народом. Влада надто відірвалася від народу. А ще я рішуче проти федералізації. Принаймні в нинішніх умовах, коли наш північний сусід не дрімає.

— Ви — депутат трьох скликань, були заступником теперішнього міського голови. І раптом добровільно покинули свій пост. Чому?

— Коли побачив, що робота йде не так, як я її уявляв, то мав дві розмови з міським головою, але реакції не було, тому написав заяву. Дехто уявляє собі, що містом треба управляти, як підприємством, дехто діє винятково силовими методами. Але управління містом — це не тільки господарські функції, а й адміністративні, соціальні, регуляторні. Хоч як дивно, але найбільш демократичним міським головою був виходець із компартійного середовища Анатолій Кучеренко. З ним ніхто не зрівняється. Він був добрим господарником, функціонером, а головне — прислухався до думок депутатів, незалежно від того, з правого чи лівого боку вони лунали. Таких професіоналів нині, на жаль, обмаль. Якщо на рівні центральної влади на фактор професіоналізму хоч трохи зважають, то на місцевому — ні знання, ні досвід до уваги практично не беруть. Головне — політична лояльність. Що стосується нинішньої ситуації у державі, то, якщо можна так сказати, слід поспішати не поспішаючи. Розвернути систему влади на 180 градусів і рухатися далі, можливо, дещо повільніше, але впевнено.

Ольга Старченко: «У війну барикади будували, щоб від ворога захиститися, а ми один проти одного зводимо»

— Я вчителька за фахом і не можу зрозуміти, чому на майданах були діти? Хай студенти, але школярі, як у нас в Тернополі? Заради кого вони мерзнули? За тих, хто вже був при владі й нічим добрим не запам’ятався? Що зробили «три богатирі» для України, для людей? Хай діти ще не все, що відбувається, усвідомлюють, але де були їхні батьки, педагоги? А як боляче дивитися на покалічених учасників київського Майдану, по який би бік вони не стояли. Адже і там, і там наші діти.

— Ви пережили війну. Аналогій з теперішніми подіями не виникало?

— У війну барикади будували, щоб від ворога захиститися, а ми один проти одного зводимо, не можемо зрозуміти, що вороги тільки чекають, аби нас розсварити. Пам’ятаю, як німці вагонами вивозили український чорнозем. Думаєте, нині немає охочих на нашу землю? 

Спам’ятаймося! Поки воюємо між собою, «добрі» люди вже готові розтягнути Україну на шматки. 

Шкода, що нині ніхто не прислухається до думки старших, які багато пережили й могли б застерегти від необачних кроків, що переривається зв’язок між поколіннями. Торік у Тернополі святкували День захисника Вітчизни. Кажу ветеранам, хто ще трохи при здоров’ї: «Ходімо, подивимось». Ушановували вояків УПА, воїнів-інтернаціоналістів, а про ветеранів війни ніхто й не згадав. Може, тому й нині воюємо між собою, що пам’ять коротка?

Роман Ляхович: «Це нездорово, коли всі живуть тільки політикою»

— Я п’ять років працював лікарем у Лівії, і сьогодні мене часто запитують: «Чи нагадують недавні лівійські події нинішні українські?» Ні, звичайно. Там не було такої корупції, як у нас, уряд Каддафі з нею нещадно боровся. Високий рівень соціального захисту, колосальні пільги — ми про таке можемо тільки мріяти. Медичне обладнання вже тоді в госпіталях було найсучасніше. Так, Каддафі був диктатором, був культ його особи, але нині багато лівійців за ним шкодують. Братовбивча війна нічого доброго не принесла: удар по економіці, бо треба відновлювати зруйноване, теракти, що час від часу виникають, зростання бюрократії... Хіба що лідерів прославляють менше.

— Арабська весна українську зиму не нагадує?

— Араби — люди гарячі. Українці, звичайно не такі, але, як на мене, ми надто заполітизувалися. Як медик скажу — це нездорово, коли люди живуть тільки політикою.

— Як студенти ставляться до нинішніх подій?

— Коли вони першими вийшли на майдани, адміністрація університету толерантно ставилася до їхньої позиції. Тепер все стихло. Молоді люди втомилися від політики і займаються тим, чим належить: наполегливо вчаться. Багатьом із них навчання оплачують батьки, тому вони не хочуть прогулювати заняття. Хоч ідея асоціації з ЄС залишається для них привабливою.

— Як ставитеся до закликів щодо федералізації?

— Вважаю їх небезпечними, хоч би звідки вони лунали: зі Сходу чи із Заходу. В нашій історії вже були УНР і ЗУНР. Чи довго проіснували? Якось почув по телебаченню від жіночки з Луганська на нашу адресу: «Ми вас ненавидимо». За що? За великим рахунком — ми такі ж бідні, як і ви. Багаті тільки наші олігархи. І нині українські лікарі продовжують їхати до Лівії, хоч там дуже небезпечно. Залишили цю країну німці, болгари, навіть африканці, а українці їдуть під кулі, бо не можуть реалізувати себе на рідній землі. Хіба це нормально? Хочеться спокою. 

Політикам треба сідати й домовлятися. Президент мусить вийти на мудре рішення. Якщо не сам, то, можливо, йому хтось його підкаже. Впевнений, коли припече, українці зуміють домовитися.

 

Тернопільська область.

 

Фото автора.