У Національному музеї літератури України відбулася презентація книги видатного французького історика, філософа, знавця російського, радянського і німецького тоталітаризму та історії християнства Алена Безансона, яку для українського читача переклав журналіст, експерт із мовних питань Тарас Марусик. Знайомлячи аудиторію з новим твором автора таких відомих досліджень, як «Інтелектуальні джерела ленінізму», «Фальсифікація добра. Соловйов та Орвел», «Бути росіянином у XIX столітті», «Теперішнє радянське і російське минуле» та інших, він наголосив, що Ален Безансон не лише послідовно викриває московську брехню як головну складову гідридних війн, а й досліджує причини, що привели до становлення «імперії зла», та методи, завдяки яким Кремлю вдавалося і частково й зараз вдається переконувати Захід у тому, що «чорне — це біле, а біле, це — чорне».
На знімку: перекладач, експерт із мовних питань Тарас Марусик (зліва) і французький історик, філософ Ален Безансон під час презентації його книги «Лиха століття» у Києві (2008 р.).
Фото із Фейсбуку.
У першому розділі своєї книги, який так і називається «Брехня», автор пише: «Мистецтво брехні таке ж старе, як і сама Росія. І Кюстін, і Мішле відзначали це мистецтво як її основну рису... стара брехня була предметом національної гордості». І продовжує: «Передусім брехали іноземцям (брехати їм — це професія), а відтак собі». І ставить читачам запитання про те, навіщо брешуть чиновники і весь народ? Та відповідає: «Щоб приховати невдачу». «Росія велика, потужна, але й бідна: Гоголь і Пушкін сказали про це приголомшливим формулюванням». І щоб приховати цю бідність — економічну, моральну, духовну у цій малозрозумілій Європі країні, «що вабила і викликала страх», постійно брешуть.
Автор «Святої Русі» підписується під цитатою Жуля Мішле: «Росіянин — це брехня. Брехня — в громаді, фальшивій громаді. Брехня — в поміщику, священику і цареві... брехня, яка увінчує всі брехні. Крещендо брехні, хитрощів та ілюзій... Тенденцією подібної держави є те, що вона стає все менше державою і все більше релігією... Все є або хоче бути святим... Предивна забаганка! Ви навіть не можете організувати в себе світ громадського правопорядку, нижчий світ! А претендуєте на вищий світ релігії. Будучи ворогами Закону, ви хочете піднятися вище Закону, ви зазіхаєте на світ Благодаті! Нездатні до людської праці, ви себе величаєте Богами».
Особливе місце у своєму дослідженні автор відводить комуністичній брехні. «Вона не є власне російською. Проте вона вийшла з Росії і поширилася на всю територію комунізму», — підкреслює Ален Безансон. І розкладає цей феномен по поличкам, детально описує, як радянська влада маніпулювала власним народом і західним суспільством, видаючи провал і тоталітаризм, що знищив мільйони людей, за досягнення. «Й ось комуністична ідея зазнала краху. Ідеологічний стовп розпався... Ленін перестав бути інтелектуальним авторитетом, хоча його статуї, як і раніше, стоять на всіх перехрестях... Здається, що Росія повернулася у світову історію». Та виявилося, що Росія нездатна щось побудувати на спричинених нею руїнах. «В НДР Німеччині (після комуністичної пошесті. — Авт.) довелося відновлювати все: дороги, мости, електромережу, водопостачання, каналізацію — все, аж до останнього крана. В Росії було б завдання те ж саме, аби вона почала відновлюватися. Але цього не сталося». Замість модернізації і перебудови країна взяла із заходу те, що не потребувало фундаментальних змін — концептуальне мистецтво, психоаналіз, супермаркети.
«У рекордний термін товста баба схудла, набула фігури манекена і намагається одягнутися по нью-йоркськи. Москва набуває «західного вигляду» на радість західних візитерів». Але чи зникла брехня? «Ні — здається навіть, що вона стала глибшою, заплутанішою», — резюмує автор. І зриває нові маски із чиновників усіх рангів, які намагаються переконати суспільство у тому, що вони патріоти, вірять у Бога і хочуть бачити «Росію вільною і квітучою», силовиків, що «знайшли спосіб брехати, кажучи щось на зразок правди», романістів і кіносценаристів, які змушують свого споживача повірити у те, що він інший, ніж є насправді.
Де ж корінь труднощів розуміння й тлумачення правди? В історії? У російському православ’ї, яке Ален Безансон називає сектою? Аналізуючи процеси, що відбувалися у світовій релігії, та процес християнізації Московської держави, котра на зламі XV-XVI ст. оголосила себе «святою і сяючою», «істинною твердинею віри», дослідник говорить і про міфологію, що допомагала вибудовувати ідеологію російського самодержавства, на зразок приписування апостолу Андрію Первозванному відвідування російських земель. І про місіанство — місія московського царя полягала в розширенні кордонів православного царства. І цар той, «відповідальний не перед людьми, а тільки перед Богом». Опиратися цареві, означало постати проти Бога — так формувався тоталітаризм, ідеологія безкінечних війн, котрі імперія продовжує вести у III тисячолітті.
І так «російська держава оформилася у секту», — пише Ален Безансон. Ця секта добровільно замикалася у собі століттями — ні католики, ні юдеї не могли в ній перебувати. Росія була незвіданою зоною. Якщо говорити про те ж XVI ст., про проголошення Москви третім Римом, то тоді у Ватикані вже були докладні карти Європи, Америки, Азії, а на місці Росії — велика біла пляма. Початки нинішньої політики сусідньої з нами країни звідти, з тих часів, навіть із більш ранніх, із самодержця Івана Грозного, «який залишається поза межами психологічного пояснення». «Складний у своєму божевіллі, так і в своїй політиці; зробивши із свого царювання і певною мірою зі своєї країни зразок кошмару, прототип живої і невичерпної галюцинації; суміш Монголії і Візантії; увібравши в себе достоїнства і недоліки хана і базилевса; монстр із нападами демонічного гніву і мерзенної меланхолії, роздертий між схильністю до крові і каяття; маючи життєрадісну природу, збагачену та увінчану глузуванням — він відчув пристрасть до злочинів».
Чи не нагадує читачам цей психологічний портрет наступних московських царів і сьогоднішніх правителів імперії? Абсолютно точно, за винятком хіба що відчуття каяття.
Тож і далі пояснюючи читачам, чому кажуть «Русь святая», і не кажуть «свята Франція» чи «свята Німеччина», аналізуючи життя і творчість Пушкіна, що був «закутий у кайдани, слухняний і бунтар проти своєї волі», Гоголя, що «змалював сумну картину мерзотності Росії періоду Миколи I», Достоєвського, який писав: «Судіть російський народ не за тими гидотами, які він часто робить, а за тими великими і святими речами, за якими він і в самій мерзенності своїй постійно зітхає», Ален Безансон доходить висновку, що немає ніякої «загадкової російської душі», яку як дорогоцінний товар Росія довго пропонувала Заходу. Є «океан бруду», є візантійщина, пристосуванство, жорстокість, ксенофобія, аморальність. Ілюстрацією до такого висновку є один із тисяч, мільйонів подібних фактів, що їх наводить на сторінках своєї книги дослідник. Коли Достоєвський у 29 років перебував на каторзі — 24 квітня 1856 року, у день Великодня, він побачив, як каторжники після того, як добре напилися, вп’ятьох чи в шести забивали на смерть татарина. Поляк, який проходив повз, кинув французькою Достоєвському: «Ненавиджу цих розбійників». Та майбутній знаменитий російський письменник стає на бік розбійників, бо вони — росіяни. «Він у їхньому таборі, супроти уявного табору поляка, який був його другом, а тепер він його ненавидить, тому що він — поляк, католик, європеєць і розмовляє по-французьки».
Замість «поляк» можна поставити інше слово — «українець», «американець», «німець» і так далі, і так далі і отримати той само результат — ненависть. Це те, що рухає імперією, це покликання, за яким тисячі російських солдатів і «ополченців, апологетів «руського міра» взяли у руки зброю і пішли в 2014 році вбивати українців на їхній землі.
Ален Безансон закінчує свою книгу словами: «Не існує жодних причин бути русофілом чи русофобом. Я не є ні тим, ні іншим». І додає, нехай місце віри в придумані речі, що тримається на легковірності, наївності й невігластві багатьох людей, займуть факти. І наповнює ними усю свою дуже потрібну сьогодні книгу.
Світлана ЧОРНА.
ЦИТАТА
«Іван Грозний, підкоривши собі Казанське ханство (1552 рік), увів татарську знать у російську ієрархічну систему. Вона обернулася у православ’я для того, щоб не втратити свої володіння, але вона зберегла свої імена. Цар при цьому претендує на генеалогічну легітимність як ханів, так і візантійських імператорів. Москва стає не тільки новим Римом, а й новим Сараєм, давньою столицею монголів на нижній Волзі. Іван IV перетнув татарську стіну, відкривши для російської експансії величезні порожні простори Сибіру».
ДОСЛІВНО
«Грізність князя є його першим атрибутом. «Всі вони раби», — заявляє Іван III англійському послу, який запитав у нього про статус його підданих. Він має право засудити їх на смерть… Цар-кат є покаранням за гріхи народу, а останній повинен йому смиренно підкорятися в безсловесному стражданні».
ПРЯМА МОВА
«Іноземців завжди бентежили контрасти, які розривають російську людину. Вони дивуються її побожності, нападам лагідності, щедрості, її незначній прив’язаності до благ цього світу. А з іншого боку її брутальності, нападам жорстокості, хижацькій жадібності, її відразі до життя і самої себе. З її матеріалізму і з її спіритуалізму. З її наївності, її довіри, а також її хитрощів і її зрад. Вони дивуються її екстремізму в добрі і злі».
