Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

 
Схема Корсунської битви 1648 року.
 
Битва під Пилявцями. М. В. Добрянський.
 
За участь у повстаннях першої половини ХVІІ століття розрубані тіла українських ватажків для постраху розвішувалися у велелюдних місцях Варшави. Але це не змогло придушити ту революційну енергію нашого народу, яка згромаджувалася протягом трьохсот років після падіння Галицько-Волинської держави.
Але ця боротьба, яку, за висловом Михайла Колодзінського, «вів український народ без жодної державної підтримки, гнаний тільки інстинктом самозбереження», не приносила помітних політичних успіхів: «Українське козацтво здивувало світ своєю бравурою. Однак всі ті партизанські бої впродовж століть, всі ті під’їзди, напади, оборони й засідки не принесли Україні значної політичної користі до Хмельниччини… З тих часів залишилася традиція славних діл поодиноких отаманів, але це не державницька традиція в повному значенні».
Державницька традиція українського народу могла бути відновлена за умови масового виступу широких мас і зміни тактики й стратегії національно-визвольної боротьби. Тож на її чолі мала постати особа, що була здатна не тільки усвідомити це, а й зуміла б утілити в життя історичну необхідність національного зриву, що готувався століттями. Ця мить настала тоді, коли народна стихія вручила гетьманську булаву Богдану Хмельницькому: «Такої доброї нагоди, щоб наш народ з цієї неволі міг видертися, ще ніколи не було,— писав він сам. — Не лишали ми і гірших нагод, а тепер і поготів найкращої лишати не личить, бо ляхи самі не знають, що роблять, з безмірного зухвальства самі себе хочуть погубити, а нам життя дарувати».
Справедливість історичного вибору саме Богдана Хмельницького в цей час полягала і в тому, що, окрім знання військової справи, ця людина, глибоко проаналізувавши причини невдач усіх попередніх козацько-селянських виступів проти польської шляхти, усвідомила гостру потребу перейти від вимог повернення природних прав корінному народові до рішучих дій у цьому плані із залученням союзника на міжнародній арені. Користуючись тим, що стосунки між козаками й кримськими татарами тоді не були натягнуті, Богдан Хмельницький звернувся до Бахчисарая по збройну допомогу.
Так, український гетьман знав, що кримський хан — союзник ненадійний, що в будь-який момент він може зрадити. Але прагнення забезпечити тил із боку орди, оскільки український народ не міг вести війну на два фронти, вимагало від Богдана Хмельницького добиватися цього навіть і ціною важких жертв, у тому числі закладництвом власного сина Тимоша в Бахчисараї. Тільки таким чином можна було не допустити об’єднання сил Речі Посполитої й Криму, тим паче, що останній був васалом Туреччини, яка мала тоді мирні відносини з Польщею.
Тому, якщо Богдан Хмельницький і переоцінив могутність тогочасної Польщі, й для частини дослідників питанням залишається, чи він мусив брати на допомогу татарські орди, то далекоглядність такого дипломатичного кроку тим паче була важливою з огляду на відмову донського козацтва, за яким стояла Московська держава, організовано прийти на допомогу своїм побратимам із берегів Дніпра.
Проте правильно зрозуміли свій обов’язок перед рідним народом реєстровики, яких поляки хотіли використати проти повстанців. Вони відгукнулися на заклик гетьмана виступити «на оборону самих себе і Батьківщини своєї!». Багатоголосно тоді пролунало з їхніх лав: «Готові вмерти за Батьківщину й віру православну! Проводь нами, Хмельницький, наказуй і веди нас, куди честь і користь наша вимагають! Помстимося за мучеників наших і за зневагу Віри нашої, — або помремо зо славою!..».
Тож, маючи під гетьманською булавою таких досвідчених вояків і за підтримки кримських татар, було здобуто дві перші надзвичайно важливі перемоги на Жовтих Водах і під Корсунем у травні 1648 року. А далі вже розкривався талант Богдана Хмельницького не тільки як тактика і стратега військових операцій, а й творця нового етапу державницької традиції українського народу, хоч відбувалося це в баченні гетьмана як природний процес власного самоврядування українців.
Його відродження Богдан Хмельницький бачив через запровадження на всіх теренах їхнього розселення військово-територіального полкового устрою, що поєднував в особі місцевого воєначальника зосередження всіх владних повноважень з підпорядкуванням гетьману. Основою для створення нових територіальних полків української народної армії служили загони запорозьких козаків, висланих у різні регіони одразу ж після перших перемог. Очолювали їх бувалі воїни, серед них було багато запорожців, у більшості вихідці з тих місцевостей, де тепер мали піднімати народ проти польської шляхти.
Такий устрій літописець Симон Старовольський вважав кращим, ніж мали інші європейські народи: «Ліпше козаки запорожські, які своє військо поділяють на тисячі і полковника ставлять над десятьма сотниками, а сотника над десятьма десятниками чи отаманами. А десятник, крім дев’яти старих козаків, якими керує по звичаєві, має у свойому відділові тридцять і сорок молодих козаків, яких розподіляє поміж своїми товаришами по рівному числі для вивчення. Тому полковник стоїть на чолі тисячі вояків старих, але іноді, звичайно, має три і чотири тисячі у свойому полкові, якими командує майже по нормам старих римлян, привчаючи їх до праці і військових вправ. Але найбільше вимагає від них дотримання тиші у таборах і послушенства під страхом навіть кари на горло, а не лише киями».
Паралельно з мобілізацією народних мас Богдан Хмельницький уживав заходів щодо блокування польських підрозділів серед розбурханого повстанського моря. Скажімо, розуміючи важливість Дніпра як головної транспортної артерії, він одразу ж поставив завдання взяти її під постійний контроль. І коли один із найзапекліших ворогів українства Ярема Вишневецький, щоб переправитися через Дніпро навесні 1648 року, послав своїх людей в Черкаси, Домонтів, Сокирну, Бучки, Стайки, Терехтемирів і Ржищів, щоб забрати пороми, то їх уже ніде не виявилося: всі вони були затоплені в першу ж ніч після поразки коронного війська, аби затруднити його переправу. Як результат — він зміг переправитися тільки в районі Речиці, але втратив слушний час для з'єднання із залишками шляхетських військ в Україні. З того часу, до речі, повстанці взяли Дніпро під неослабний контроль, де формують власну флотилію, яку планували використати і в глибині Польщі. Зокрема, вони заявляли шляхетським послам у листопаді 1648 року, що «на Віслі побудують чайки, підуть на Варшаву і дальше». 
Поряд з цим велику увагу було приділено розвідці. Наприклад, після перемоги під Корсунем «емісари Хмельницького», як називають тогочасні хроністи розвідників народної армії, вже розійшлися за сотні кілометрів на всі сторони від цього міста. Через три дні вони прибули в Левухи, поблизу Вінниці, куди принесли звістку про розгром шляхетського війська в Гороховій Діброві й оголосили, що вслід за ними з'являться передові загони козаків.
Маємо свідчення, що через три тижні після битви під Корсунем розвідники Хмельницького проникли вже до Львова, а деякі і далі, вглиб Польщі. Так, один із них — Ярема Концевич, схоплений і допитаний у Галичі наприкінці липня, показував у суді, що посланці українського гетьмана мали завдання приглядатися, чи будуть угорські й німецькі війська з’єднуватися з польськими в похід проти козаків, і чинити акти в тилу коронного війська, а також агітувати православне населення підніматися проти своїх гнобителів, готуватися до зустрічі народної армії, допомагати їй боєприпасами, продовольством. Львівський міщанин Самійло Кушевич уже 4 червня 1648 року повідомляв, що «до Польщі вийшло сімдесят козаків, які мають палити міста».
Але на початку червня гетьман діє за традицією своїх попередників — виставляє умови майбутніх переговорів. Зупинившись під Білою Церквою, він, зробивши листовний реверанс на кшталт «найпокірніше просимо» виявити «до нас, найнижчих підніжків своїх, батьківське милосердя і, відпустивши нам цей невільний гріх, зволив наказати при давніх правах і вільностях нас залишити», звертається до польського короля з вимогами, які фактично не йдуть поза межі інтересів власне козацького стану.
В «Інструкції послам від Війська Запорозького до його королівської милості, пана нашого милостивого» від 2 червня 1648 року перераховуються факти утисків козацтва. А прохання такі: «І тепер ми просимо залишитися у числі 12 000; старшин наших обіцяємо з-поміж себе обрати і совістю своєю клянемося, що понад це число нікого до війська не прийматимемо: бо ж не 6 000 війська звикли ми служити й. к. м. і всій Речі Посполитій, а великою кількістю. Належну нам платню, яку ми вже п’ять років не одержуємо, покірно просимо разом з комісією повністю прислати».
А стосовно прав інших верств українства, то в згаданій інструкції є лише такі слова: «Щодо нашого духовенства стародавньої грецької віри, то дуже просимо його не чіпати, і ті святі церкви, які у Любліні, Красному Ставу, Сокалі та інших містах силою були унією поневолені, при давніх вільностях залишити».
Написавши листи дипломатичного характеру до впливових польських урядовців стосовно підтримки козацьких вимог, гетьман не тільки звернувся з Черкас 8 червня 1648 року до єдиновірного православного московського царя про допомогу проти католицької Речі Посполитої, а й відправив посольство до турецького султана, яке в липні вже прибуло до Стамбула, прохаючи підтвердити союз козаків із татарами і пропонуючи за це в заставу Кам’янець на Поділлі.
І, очікуючи відповіді з Варшави, Богдан Хмельницький відступає до Маслового Ставу, де поряд з чисто організаційними заходами стосовно творення війська й власного козацького самоврядування на городовій Україні, збирає першу Чорну раду, аби поміркувати з повсталим народом про подальші дії.
Уже тоді він почув закиди про нерішучість: мовляв, після перемоги під Корсунем не скористався деморалізацією шляхетського війська й не пішов одразу ж у Західну Україну, аби остаточно розгромити деморалізовані на той момент збройні сили Речі Посполитої.
Так, два місяці гетьман очікував, відійшовши до Чигирина. Але чому він так учинив?
Як відомо, Богдана Хмельницького порівнювали з Кромвелем. Тоді, писав польський історик Людвик Кубаля, обидва вони привертали до себе увагу Сходу і Заходу Європи. Але в багатьох випадках перед Хмельницьким поставали складніші завдання, ніж перед Кромвелем. Український гетьман, наприклад, не мав у своєму розпорядженні засобів старої держави — війська, фінансів, господарської адміністрації, відносин із сусідніми державами. Усе це мав створювати сам. Ось чому Богдан Хмельницький зупинився біля Білої Церкви, і в цьому проявився його талант як полководця, державного діяча.
По-перше, необхідно було навести лад у війську, до якого тоді стікалися повстанці з усієї України, дізнавшись про перші видатні перемоги. Козацький літописець Самовидець свідчив, що «народ посполитий в Україні, почувши про знищення військ коронних і гетьманів, зараз почав збиратися в полки — не тільки ті, що козаками бували, але хто ніколи козацтва і не знав».
По-друге, не бажав він одразу виводити козацькі полки з Придніпров'я, оскільки не довіряв повністю своїм тимчасовим союзникам — татарам, боявся — і не без підстав, — що вони після залишення українською народною армією цієї місцевості грабуватимуть мирне населення, братимуть ясир.
Крім того, не треба забувати, що проти найманців, учорашніх учасників Тридцятилітньої війни, головним чином німців — основної ударної сили коронного війська, яке готувалося до нових бойових дій, треба було виставити справді боєздатну армію. Ті ж повстанські відділи, що зупинилися біля Білої Церкви, хоч і зросли в кілька разів порівняно з Жовтими Водами, мали небагато досвідченого контингенту. До нього можна було віднести лише запорожців та старих реєстровиків, котрі перейшли на бік народних мас. Інші ж повстанці, які ще вчора просто громили панські фільварки, уніатські церкви й монастирі, не могли представляти собою дисциплінованої й добре озброєної армії.
І ось тут Богдан Хмельницький, за словами історика Івана Крип’якевича, «справді виявив свій незвичайний організаційний хист, що з цього різнорідного військового матеріалу зумів створити регулярну армію. Він належно оцінював значення «черні, народної маси — це права рука наша»; але не віддавався химерній юрбі, а владною рукою полководця проводив у ній селекцію — нездатних до війська відсилав додому, грабіжників карав смертю, а до своїх полків допускав тільки вибраних людей».
Основу нової української армії творили колишні реєстрові полки на чолі з такими «старовинними» провідниками, як Кіндрат Бурляй, Федір Вешняк, Філон Джеджалій, Максим Нестеренко, Богдан Топига. Поряд з ними вдосконалювали свою майстерність талановиті вихідці з міщан — Матвій Гладкий, Мартин Небаба, Іван Золотаренко. Багато козацьких воєначальників виростали зі шляхти — Михайло Кричевський, Іван Богун, Остап Гоголь, Станіслав Морозенко…
Тож, маючи в найближчому оточенні таких воєначальників, Хмельницький, аби підірвати військову могутність Речі Посполитої, не зволікаючи, розсилає скрізь окремі повстанські загони, які громили розрізнені шляхетські з’єднання навесні й улітку 1648 року. Характерним у наступальній тактиці козацтва було і те, що воно намагалося після захоплення важливого в стратегічному відношенні населеного пункту створити з нього міцну базу для ведення подальших операцій. Наприклад, в одному з шляхетських листів у липні 1648 року повідомляється, що «те поганство взяло Костянтинів і влаштувало там собі військовий табір, звідки в різні боки посилають загони, їх 50 тисяч, регіментарем над ними Кривонос».
Успішні дії цих підрозділів народної армії вселяли впевненість у власних силах українського населення й прискорювали масове покозачення його. Тож не помилкою, а далекоглядністю гетьмана можна пояснити той факт, що він дав змогу коронному війську зібратися згодом під Пилявцями, де у вересні вщент розгромив його, відкривши собі шлях у Галичину і далі на захід.
Ця перемога була надзвичайно важливою, оскільки піднесла моральний дух українського вояцтва, скріпила впевненість у власних силах і засвідчила його потенціал у битві з посполитим рушенням Речі Посполитої, полководці якої першими втекли з поля бою: «Минули ті часи, коли нас ляхи сідлали! Тепер ми їх не боїмося! Дізнали ми того під Пилявцями: це не ті ляхи, що давніше бували, що били турків, Москву і татар — не Жолкєвські, Ходкевичі, Конєцпольські, — Хмелецькі — це Тхоржевські, Зайончковські, діти, в залізо повбирані! Померли зі страху, як тільки нас побачили!».
При цьому гетьман дбав, аби «степ залишався німим для ворога», що означало втаємничення повідомлень про пересування повстанських формувань. Це, до речі, давня традиція Війська Запорозького — не дати будь-якої інформації про себе ворогові. Так, уже згаданий Старовольський визнавав, що «козаки запорожські і в ночі, і в день заховують у таборах найбільшу тишу і так пильно держать свої ряди, що в той час, коли скрізь занепала військова дисципліна, вони одні, здається, відзначаються знаттям війни старих римлян ... в робленню приступів у ночі добрі і під час втечі завжди обережні».
Але не тільки ці клопоти обсідали Богдана Хмельницького — в ситуації, «коли все, що живе, піднялося в козацтво», необхідно було не тільки вимуштрувати міщан і селян у вправних вояків, а й забезпечити їх, зокрема продовольством, аби військо завжди готове було до бою. Сучасники одностайно відзначали, що навіть у напружених ситуаціях повстанські полки мали вдосталь необхідних продуктів, у той час як у польсько-шляхетському таборі найманці і посполите рушення часто голодували, про що також повідомляється в джерелах. У тому, що народна армія забезпечувалася провіантом на час походів, важливу роль відігравала козацька адміністрація, яка заздалегідь зобов’язувала відповідні служби готувати, крім зброї й боєприпасів, хліб та інші продукти.
Також необхідно зазначити, що багато продовольства до війська привозили міщани і селяни. Наприклад, у липні 1648 року під час битви під Костянтиновом його жителі, «радіючи прибуттю козаків, тієї ж ночі таємно доставили в їхній табір пиво, горілку, порох тощо». Водночас українські купці забезпечували козацьке військо сіллю, яку доставляли з турецьких володінь у Північному Причорномор’ї, зокрема з-під Очакова і навколишніх лиманів. Запаси харчів заготовлялися і в пунктах, віддалених від місця бойових дій. Так, у Шалигіно Глухівської сотні, що на кордоні з Московщиною, в роки визвольної війни для козацько-селянського війська збирали хліб та фураж.
Якщо вже в чомусь дорікати Богдану Хмельницькому, то, очевидно, необхідно вказати на недооцінку ним на початковій стадії повстання ролі Києва, духовна еліта якого могла б своєчасно підказати гетьману соборницькі ідеали українського народу. Однак, як свідчить лист полковника Війська Запорозького Яреми Хмеленка з Білої Церкви від 20 травня 1648 року, тоді за завданням Богдана Хмельницького він лише попереджав київського воєводу Тишкевича про небезпеку з боку татар: «Будьте обережні і маєтки свої найліпше вартуйте, і люд сповістіть...».
Сам же Хмельницький до Києва не поспішив, аби звірити свої задуми й настрої повстанської маси з позицією української еліти. Вона ж своєчасно не виявила власної ініціативи підказати провіднику широкого повстанського руху загальні напрямні національної революції, про які, з усього видно, навесні 1648 року учорашній сотник ще не чув. Тим часом православні владики тішилися з того, що козаки прогнали з Києва уніатського митрополита Антонія Селяву, останнього ж, зрозуміло, в повстанському таборі ніхто й не слухав би.
Якраз маса буде протягом 1648 року найбільше впливати на ухвалення доленосних рішень українства, підштовхуючи свого провідника до активніших дій за визволення з-під польського панування. Так буде, зокрема, і після переможної битви під Пилявцями, коли саме загальна козацька рада зажадала від генеральної старшини продовжувати наступ на захід, тому гасло «Не скач, ляше, по Случ наше!» буде замінене на зовсім інше — «Не скач, ляше, по Сян наше!».
А потужний заряд боєздатності, який спричинився розгромом польських військ під Пилявцями, прискорив наступальні дії. Наприклад, за свідченням козака Мартина з Мени, полк Головацького проходив у вересні 1648 року «по півтори милі в день». Денний перехід війська Богдана Хмельницького у той період сягав 35—40 кілометрів.
Треба наголосити, що успішні виступи повстанців у початковий період визвольної війни повною мірою пояснюються також наявністю значної кількості зброї, в їхніх руках. Коронний гетьман Потоцький 21 березня 1648 року писав королю Владиславу IV, що на самому початку повстання тільки в селян Яреми Вишневецького відібрано кілька десятків тисяч самопалів. «А що ж в інших воєводствах! — вигукує Потоцький. — Адже вся ця зброя з людьми має перейти до бунтівників Хмельницького».
Справді, і в багатьох інших українських воєводствах населення мало достатню кількість зброї, щоб на заклик козаків розправлятися із своїми гнобителями. Багато її було сховано після поразок козацьких повстань 1630-х років. Значна кількість перебувала в міщан. Наявність зброї у багатьох повстанців пояснюється тим, що вони захоплювали цілі склади зброї. Значну кількість зброї й боєприпасів повсталі здобули в 1648 році під час штурму фортець. У Полонному, наприклад, козаки взяли 80 гармат, велику кількість боєприпасів, у Збаражі — 50 гармат. Багато трофеїв виявилося в козацтва після штурму Бара, розгрому противника під Пилявцями.
Та головним джерелом поповнення озброєння козацького війська була виробнича база України, можливості якої особливо розширилися з 1648 року. Як правило, виготовлення зброї було організоване в усіх значних містах, багатьох містечках, а також у спеціально створених «військових людвисарнях», де відливалися й дзвони.
Холодна зброя і боєприпаси, які таємним шляхом переправлялися із західноукраїнських земель на Наддніпрянщину, виготовлялися майже в усіх містах Белзького воєводства — Белзі, Буську, Потеличах, Раві, Рахоні, Сокалі, Томатові, Тишовці, Угневі, де напередодні і під час визвольної війни діяли цехи мечників і шабельників.
Природно, основну увагу гетьман і генеральна старшина звертали на реакцію сусідніх держав. За умови, що московський цар не підтримав тоді збройно єдиновірних православних проти католицької Польщі, посилаючись на перемир’я з нею, укладене після Смоленської війни 1633 року, доводилося шукати інших союзників. І вони знаходилися. Скажімо, у столиці Блискучої Порти українська дипломатична місія на чолі з полковником Філоном Джеджалієм була прийнята з повним розумінням. Відтак повноважний представник султана прибув у польовий табір Богдана Хмельницького під Львовом у жовтні 1648 року. З усього видно, на руках прибулих був проект першого договору, який мав парафувати український гетьман. Хмельницький з старшиною, очевидно, не тільки погодилися з пропозицією султана, а й готові були попросити підданства в того.
Відсутність досвідчених радників із числа української патріотичної еліти давалася взнаки і тоді, коли народна армія облягла Львів. Опинившись у скрутному становищі, особливо ж коли козаки взяли Високий Замок, поляки, як це вже було не раз, запросили перемир’я з метою затягування переговорів. Але в ході їх не погоджувалися на пропозиції гетьмана, сподіваючись тимчасом вирішити свої проблеми. І поки дійшло до згоди, то було втрачено чимало часу.
Подібне станеться і підчас штурму Замостя, коли на переговори з гетьманом було послано його колишнього вчителя ксьондза Мокрського, який зумів переконати свого учня в доцільності проявити послух польській владі. І Хмельницький зупиняється у той час, коли революційна енергія українства вже залила всі привіслянські терени, перехлюпнувшись за карпатські перевали, зокрема, й на Пряшівщину. За цих обставин шляхта з метою приспання пильності гетьмана розробляє операцію, яка має підняти його внутрішню самовдоволеність і переконання в тому, що він із непомітної особи вже вивищився до персони, з якою рахуються в Речі Посполитій. Як не прикро, гетьман спокусився на підступну пропозицію — назвати свою кандидатуру майбутнього польського короля.
І знову, як під Білою Церквою в червні, не виявилося біля гетьмана справжнього дорадника, аби застеріг від польської пастки, до якої свого часу потрапляли литовський правитель Ягайло перед підписанням Кревської унії, а руські князі — Люблінської. А тепер розгублений Богдан Хмельницький, бо й справді не знав, що робити далі, коли відкрився шлях на Варшаву, з гострим запалом відгукується в листі до королевича Казимира: «Бачачи, що жадають іншого короля, ми навмисне вирушили з усім Військом Запорозьким, вірними слугами вашої королівської м-ті, бажаючи, щоб з волі вашої королівської м-ті, нашого милостивого пана, уже більше не було тих короликів. Просимо господа бога, щоб ваша королівська м-ть, наш милостивий пан, зволив бути самодержцем, як і інші королі… А ми завжди готові вмирати за честь вашої королівської милості, нашого милостивого пана, якому якнайпокірніше віддаємося з найнижчими послугами і вірним підданством».
І козацьке посольство везе з ксьондзом Мокрським до Варшави вимоги, в яких йдеться про 12-тисячний реєстр; готовність самим, без кварцяного війська, обороняти Річ Посполиту; щоб Хмельницькому було дано староство в Україні, яке він сам уподобає, а до нього 20 миль землі; щоб пани не карали своїх підданих і все простили цим «заколотникам»; щоб можна було виходити в море коли захочуть і в будь-якому числі; щоб судилися козаки правом литовських татар…
Тож, коли польська шляхта нібито прислуховується до пропозиції Богдана Хмельницького, обираючи Яна-Казимира, то гетьман пише тому вітального листа, в якому повторює: «Ми за достоїнство Вашої Королівської Милості завжди готові вмерти», бо ж він не бажає «ще більшого знищення Речі Посполитої».
Це перекреслює щире сподівання широких мас, що прийшли від Дніпра до Вісли, аби скинути з усіх теренів українського розселення ненависне польське іго. Замість Варшави, яка, здавалося, вже лежала біля ніг, і де козацькі полковники готові були парадувати в пам’ять своїх закатованих у цьому місті побратимів, з-під Замостя потягнулися до Дніпра зимовою стужею понурі валки ще вчора життєрадісного війська. Особливо ж повстанцям пекло те, що на волі опиняються взяті в полон під Корсунем польські гетьмани Потоцький і Калиновський. А чимало поранених у поході до Вісли українських вояків, серед яких і авторитетний Максим Кривоніс, залишаються на цьому шляху навічно в мерзлій землі…
Вояцька маса, що в більшості відірвалася від плуга, знесилюється від настійливого усвідомлення того, що вона не вміє закріплювати свої перемоги: здавалося, зламали хребет Польщі, повалили її, але коли в ногах Хмельницького лежить Варшава, він не має відваги наступити на шляхетський маєстат, упокорити його раз і назавжди.
Можливо, й справді так сталося тому, за словами Я. Оріона, що «народна стихія винесла Хмельницького на чоло могутнього суспільного потрясення, чого він ніколи не сподівався і не плянував». Справді, «з цього потрясення могла вийти велика й непоборна незалежна Україна, якби Хмельницький був політично зрілий…». Однак «держава постає стихійно, як вимога широких мас, і крутіж подій поставив Хмельницького перед невідкличними фактами дійсности».
Цілий місяць мав Богдан Хмельницький час на важкі роздуми в дорозі, яка тільки тепер вела його до Києва. Бо треба було вирішувати, що далі робити — повстання в початках своїх мало на меті розв’язати проблеми Війська Запорозького, але за козаками піднялося все українство, усуваючи на місцях польську владу й стихійно творячи новий лад, який необхідно було утвердити самим українцям і добитися його визнання від сусідів. 
Звичайно, чи не найбільше турбувався гетьман на можливу реакцію турецького султана, якому пообіцяв присягнути на вірність, парафуючи проект договору Війська Запорозького з Блискучою Портою*.
Підписання цього документа мало надзвичайно велике значення для зміцнення міжнародного авторитету українського козацтва. Адже вперше в своїй історії воно визнавалося як рівний партнер могутньої сусідньої держави з правом відкривати в столиці Порти постійне представництво. Фактично, для того часу, у період найбільшої могутності Османської держави, яка отримувала данину від багатьох європейських країн, цей договір був свого роду проривом козацької держави до системи міжнародних торговельно-економічних відносин як рівноправного партнера. Варто лише зауважити, що Росія шляхом безкінечних кривавих воєн з Османською імперією отримала право плавання в турецьких водах лише після 1774 року.
Те, що Порта увійшла у зносини з «бунтівливими козаками» і наказала кримському ханові їм допомагати, вважав І. Крип’якевич, було значним успіхом політики Хмельницького і викликало серйозне занепокоєння в Польщі. Але гетьман, вступаючи в переговори з Туреччиною, поводився дуже обережно і не поспішав з конкретними політичними зобов’язаннями. Тим паче, що сподівався все ще на допомогу православного московського царя.
Зрештою, багато чого гетьман не оприлюднював, тримав окремі плани в таємниці, аби не розкрити їх завчасно, про що навіть зафіксовано в козацькій думі:
Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький 
думає-гадає!
Об том не знали ні сотники,
Ані отамани курінії,
 ні полковники:
Тільки Бог святий знає,
Що Хмельницький думає-гадає!
«1. Цісар й. м. турецький дозволяє козацькому війську та його державі плавати по Чорному морю до своїх портів, міст і островів, по Білому морю до всіх своїх держав, островів та інших портів і до портів чужоземних володарів і християнських держав, а також по всіх ріках та містах, з якими мають вести торгівлю; ввозити товари, що їх захочуть продавати, купувати і міняти; за своєю волею зупинятись у портах, в’їжджати в них, коли захочуть, без жодної затримки, перешкоди і труднощів.
2. Для підтримки нової торгівлі Війська Запорозького та його держав цісар й. м. турецький звільняє їх купців від всяких мит, оплат і податків, а також їхні товари, які вони схочуть вивозити до його держави, на сто років (якщо не може бути на сто років, то хоч на 50 або принаймні на 30), чого всі уряди мають додержуватися: як пройде, дай Бог, сто років, мають бути обтяжені не більшими податками, як самі турки.
3. Цісар й. м. дозволяє козацькому війську встановлювати і купувати будинки під вклади на містах і портах цісаря й. м. турецького, що знаходяться як над Чорним, так над Білим морем, та їх купцям проживати з усякою вільністю, без будь-яких податків, до ста згаданих років.
4. Резидент Війська Запорозького і землі його буде проживати в Стамбулі у належній пошані і безпеці. Цей резидент має добиватися справедливості скривдженим козацьким купцям. Військо Запорозьке також приймає резидента цісаря й. м. у своєму портовому місті, який має давати паспорти галерам або козацьким кораблям, що захочуть куди-небудь пливти, а за паспорт не повинен брати більше одного червоного золотого. Перед ним старший господар галери або корабля має присягати, що не замишляє зради проти держави цісаря й. м. Резидент цісаря й. м. також повинен дати кожному це право на письмі, кому воно потрібне буде, яке тепер пишеться турецькою мовою, з підписом своєї руки і печаткою.
5. Щоб затримати свавільних людей, які схочуть на море вибігати, Військо Запорозьке з відома цісаря й. м. заснує кілька портових міст нижче порогів, аж до злиття ріки Бугу з Дніпром: звідти і торгівля має іти, і безпека на морі від свавільників має бути зміцнена.
6. Якщо якийсь свавільний з Війська Запорозького вибіг би на море, Військо Запорозьке повинно виконати по відношенню до нього справедливу кару при резиденті й. м.; а з цієї причини козацької торгівлі та його купецтва в державі цісаря й. м. ніхто ніде не буде затримувати ані затруднювати.
7. Якщо на Дону яке свавілля сталося б і звідти вийшли на море для розбою, козацькі галери разом із турецькими мають свавільників ловити та карати і взаємно один одному допомагати, щоб море було чисте і вільне.
8. Якщо козацька галера або корабель загинув при березі цісаря й. м., щоб речі, які на ній залишилися, було збережено і передано спадкоємцям.
9. Якщо козацька галера, боронь Боже, порушила б у цьому право цісаря й. м., щоб був покараний старший тієї галери, а вона сама з товарами і робітниками має бути вільною, як і інші галери, що є в товаристві з нею, мають бути вільними, щоб і невинні не страждали, і мир не був нічим порушений.
10. За турецькі борги козацьким купцям має бути таке право, як туркам у всій турецькій державі, та негайна справедливість.
11. Козацьких галер або кораблів цісар й. м. турецький не дозволить обертати ні на послугу, ані їх людей, ані товарів, ані зброї, але обіцяє їм і забезпечує вільний перехід і відхід з усім, коли вони захочуть.
12. Якщо якийсь купець помер би в державі цісаря й. м., чи на морі, чи на суходолі, все його майно буде належати його спадкоємцям і не може бути ніким затримане, а коли ж що кому переказав або записав перед смертю, то це не має ніякого значення.
13. Християнських в’язнів у турків, так і турецьких у християн козацьким купцям можна буде вільно викуповувати. А якщо християнський в'язень в державі цісаря й. м. утік би до козацької галери або корабля, старший над галерою не буде його затаювати або переховувати, але повинен його видати; але за те не зазнає ніякої шкоди або кривди ані він, ані галера його, ані люди, ані товар його, а якщо також який челядник вільний або невільник утік би з козацької галери, турки повинні видати його козакам».
 
* Договір між турецьким цісарем і Військом Запорозьким та народом руським про торгівлю на Чорному морі, яким він має бути 
 
Володимир СЕРГІЙЧУК, 
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
 
ДАЛІ БУДЕ.