19 жовтня 1962 року західнонімецька Феміда оголосила вирок агентові КДБ Богдану Сташинському — вбивці Лева Ребета і Степана Бандери.
Всі були шоковані мірою покарання — 8 років каторжної тюрми із зарахуванням часу слідства. «...Підсудний був в обох випадках не вбивцею, хоча він сам вчинив акти вбивств, а лише інструментом, помічником. Вбивцями є ті особи, які підготували замахи, беручи за них відповідальність.., і які дали підсудному в руки зброю. Сташинський не відхилився від їхніх приписів. Тому з правничого боку вони як справжні вбивці мають нести відповідальність за всі дії підсудного», — сказано у вироку, який оголосив суддя Гайнрих Ягуш, до речі, колишній офіцер-танкіст вермахту.
Але і того терміну кагебешний кілер не досидів до кінця — його звільнили з-під варти достроково. Безперечно, на таке рішення суду подіяли щиросердні зізнання вбивці і той факт, що він добровільно здався американським розвідникам. Але не це зіграло головну роль у подальшому житті агента Луб’янки. Очевидно, між ЦРУ і Сташинським був укладений негласний договір: він розкриває відомі йому кагебешні таємниці, а взамін отримує невеликий тюремний термін. І не тільки. Хоча прямих доказів такого «порозуміння» поки що немає.
Більшість з того, що ми знали про цього кілера з Луб’янки донедавна, випливало з матеріалів судового процесу над ним у Карлсруе в жовтні 1962 року. Тепер ці відомості можна доповнити нещодавно розсекреченими архівними матеріалами ЦРУ, КДБ і польських спецслужб, а також спогадами й інтерв’ю колишніх кагебістів. Що, власне, і зробив відомий історик директор Українського наукового інституту Гарвардського університету Сергій Плохій у книзі «Убивство у Мюнхені. По червоному сліду», яка цього року побачила світ у харківському видавництві «Клуб сімейного дозвілля» в авторизованому перекладі з англійської Миколи Климчука. «Окремі епізоди історії Сташинського знайшли підтвердження в берлінських цвинтарних реєстрах, — пише автор, — а завдяки інтерв’ю, яке мені пощастило провести з колишнім керівником південноафриканської поліції, вдалося простежити шлях Сташинського у ПАР. Не виключено, що Сташинський і досі живе там, звиклий постійно озиратися через плече».
Більшовицька влада, починаючи з часів громадянської війни, зробила заразною таку нашу задавнену хворобу, як каїнство (братовбивство), мало того, своїми злочинними діями довела її до абсурду. Все це доволі виразно проявилося у 1940—1950-х роках у західноукраїнських областях, де ОУН-УПА продовжувала підпільну боротьбу з більшовицьким режимом. Одним із головних чинників, який призвів до поразки збройний антирадянський опір, було повсюдне впровадження каральними органами своєї агентури. Жертвою такої масової вербовки зрадників став і студент Львівського вчительського інституту Богдан Сташинський.
Цікаво, що його родина із села Борщовичі, поблизу Львова, щиро підтримувала ОУН, чим тільки могла допомагала повстанцям. Богданові сестри — Марія та Ірина— виконували функції зв’язкових у підпільному русі, а батько завжди тримав напоготові запас сухарів на випадок арешту. Мало того, коли сестер заарештували, то так мордували їх на допитах, що Марійка стала калікою, а Ірина втратила вчительську роботу у школі.
Першим, кого здав енкаведистам щойно завербований агент «Олег», став Іван Лаба («Кармелюк») — командир партизанської сотні, Марійчин наречений. Він вижив у концтаборі Освенцім, куди його запроторило гестапо, а тут спричинився до його смерті майже близький родич. По тому — прийшла черга Михайла Стахура. Так, того самого, який нібито вбив Ярослава Галана.
Усе, що говорив на суді Сташинський, нічим підтвердити було неможливо. Жодних свідків не було. Три пістолети-спреї, що їх Богдан викинув у Гофгартені, також не знайшли, хоч і осушили весь струмок. А ті, які могли підтвердити правдивість свідчень підсудного, заявляли зовсім про інше. Мовляв, Сташинський — переконаний бандерівець і пожертвував своєю свободою, щоб звинуватити Москву в чужих злочинах. Зокрема, автор нагадує читачам, що на початку жовтня 1962 року, коли вже тривав судовий процес, радянські газети надрукували інтерв’ю з таким собі Михайлом Давидяком, членом ОУН, якого служба безпеки організації й західнонімецька розвідка заслали в СРСР, де він потрапив у сіті радянських спецслужб. Давидяк заявляв, що перед засиланням, навесні 1959 року, Бандера особисто зустрівся з ним і просив з’ясувати долю родини Сташинського в Україні. Давидяк припускав, що Бандера хотів заслати Сташинського в Україну з якимось секретним завданням. Треба сказати, що С. Плохій неодноразово на конкретних фактах показує, як радянська пропаганда, керована з Луб’янки, неодноразово видавала бажане за дійсне, вдаючись до відвертих вигадок, щоб замести сліди своїх злочинів.
З цією метою у січні 1959 року в надрах КДБ було створено спеціальний відділ «Д» — тобто «дезінформації». І у звіті Шелепіна Хрущову про результати діяльності комітету в 1960 році йдеться і про «здобутки» нового підрозділу. Зокрема, оперативники КДБ підготували і зробили 10 «вкидів сфальсифікованих документів» і 193 «інших інформаційних матеріалів», помилково приписаних західним інституціям. Кагебісти розповсюдили 3 мільйони 221 тисячу листівок, допомогли надрукувати 126 книжок і брошур та 3097 газетних статей, спрямованих проти політики США та їх союзників. За фінансування КДБ за кордоном виходило 15 газет і журналів.
Цінність книги «Вбивство у Мюнхені...» полягає у тому, що автор розгортає злочин і покарання Сташинського у контексті холодної війни, яка тривала у світі між двома політичними системами, на тлі тогочасного життя.
Скажімо, розділ про умови проживання молодого подружжя — Богдана й Інге — в Москві показано на фоні тогочасних умов життя в усій країні. З дефіцитом продуктів, довжелезними чергами в магазинах, з клопами і тарганами в квартирах... Автор цитує спогади Роберта Гібсона, який тоді працював кореспондентом «Лос-Анджелес таймс» у Москві. Той, зокрема згадував: коли в січні 1960 року виїхав за межі радянської столиці, то побачив, що «основні харчі взимку — це капуста, приморожена картопля, часник і хліб. Апельсин або шматок м’яса були цілою подією».
Багато радянських знайомих Гібсона мали привілейований статус — їм було дозволено спілкуватися з іноземцями, але й вони мусили годинами стояти у довжелезних чергах. «Їм дуже хотілося матеріального комфорту, — писав згодом американський журналіст. — Як і більшість росіян, вони зазнали великих страждань під час війни і сталінського терору, а в мирний час пріоритет постійно віддавали металургії, машинобудуванню і найбільше — озброєнню. Цинізм став їхнім світоглядом. А часом і горілка».
Пізніше Богдан згадував, що місяці, проведені у Москві, стали для нього часом протверезіння. Але не того, на яке розраховував КДБ. Надто вже була великою прірва між обіцянками партійної пропаганди і життям простих людей. А тут ще молоде подружжя цілком випадково знайшло в квартирі прослушку. За картиною, що висіла на стіні. «Тепер я цілком добре зрозумів, з ким співпрацюю», —- розповідатиме згодом Сташинський. Треба було тікати подалі від Москви. І вони це зробили.
Правда, кагебістське керівництво вбивці нутром відчувало: зі Сташинським щось коїться непевне, особливо — після одруження з німкенею, не довіряло йому (а кому ця «контора глибокого буріння» взагалі довіряла?).
Допомогло нещастя. У Сташинських раптово помирає у Берліні 4-місячна дитина. Суперважливий агент проситься на її похорони. Дали дозвіл. І не тому, що сильно співчували родині, яка працювала на них. А з боязні, що вбита горем Інге може щось зробити не так, вчинити скандал у ситуації, яку чекісти повністю не контролювали. Автор зауважує, що, ймовірно, рішення стосовно Сташинського прийняли на найвищому рівні. Можливо, і сам голова КДБ Шелепін це зробив, який особисто знав агента. Та хоч би як там було, у 1975 році, коли Шелепіна знімали з посади секретаря ЦК КПРС, тодішній голова КДБ Володимир Семичастний засуджував свого попередника на Луб’янці за те, що Сташинському дозволили виїхати з СРСР.
Про унікальність кагебешних операцій, філігранно розроблених на Луб’янці й уміло проведених агентом у Мюнхені, свідчить і той факт, що франкфуртські оперативники ЦРУ, яким здався Сташинський, попервах не повірили йому. У їхньому звіті після майже тритижневих допитів зроблено висновок, що «він не становить оперативного інтересу як подвійний агент, не є справжнім перебіжчиком і не той, за кого себе видає». І передали втікача із соціалістичного «раю» як підозрюваного у двох вбивствах у руки співробітників Федерального карного розшуку. Німці не поспішали з остаточними висновками і дедалі більше переконувались у тому, що мають справу зі справжнім кілером КДБ. «Я хотів очистити свою совість і показати світу, що «мирне співіснування» означає на практиці, — говорив Сташинський слідчим. — Я більше не хотів, щоб мені наказували вбивати. Я хотів попередити всіх, кому загрожувала ліквідація, як-от Ребету і Бандері, щоб вони були обережні. Я сподіваюся, що мою втечу на Захід буде сприйнято як пом’якшувальну обставину, адже я взяв на себе чималий ризик. Це вплине, а можливо, вже вплинуло, на долю моїх батьків і родичів».
Чи тільки саме бажання покаятися за скоєне привело Сташинського в руки західнонімецького правосуддя? І так, і ні. Бандерівці, які опонували йому на суді, не вірили в каяття вбивці їхнього лідера. Так, Борис Вітошинський на сторінках газети «Шлях перемоги» писав: «Як довгорічний КГБіст, він знав, що ця установа довго не панькається з непевними своїми співробітниками і спільниками, які забагато знають про спільні таємні злочини». Думка про те, що Сташинського привело на Захід не каяття за скоєні злочини, а страх за власне життя, фігурувала і серед його недавніх колег по службі. Історик наводить слова Юрія Носенка — офіцера КДБ, який утік на Захід 1964 року. Так ось, цей перебіжчик стверджував співробітникам ЦРУ, що, знайшовши в квартирі прослушку, Сташинський злякався, ніби його хочуть ліквідувати. Він знав, що в сталінські часи чекісти часто прибирали агентів — свідків політично дражливих операцій.
Доволі непривабливою постає зі сторінок книги «Вбивство у Мюнхені...» постать тодішнього першого секретаря ЦК КП(б) України Микити Хрущова, який вважав Бандеру своїм особистим ворогом. Адже Кремль, й особливо Сталіна, буквально дратувала українська партизанська діяльність у післявоєнні роки. Мовляв, справилися з озброєними до зубів гітлерівськими полчищами, а тут роками не можуть дати ради з якимось підпіллям, що асоціювалося найперше з постаттю його закордонного провідника. Тому-то й лісових хлопців в Україні вороги інакше не називали, ніж «бандерівцями».
Так ось, цей самий Микита Сергійович, якого у нас останнім часом деякі видання представляють заледве не борцем зі сталінською тиранією, був надійним стовпом цього жорстокого режиму. За деякими даними, як стверджує автор, Хрущов готовий був запроваджувати найрадикальніші заходи, щоб позбавити підпілля соціальної бази. Зокрема, молодих людей із Західної України масово відправляти працювати і вчитися на Донбас. А то запровадити в регіоні систему окремих внутрішніх паспортів, що перетворило б Галичину на величезну в’язницю поза сферою радянського законодавства. Чому відмовились від такого радикалізму? Надто був великий ризик, що такі заходи тільки підштовхнуть українську молодь іти в ліси до повстанців.
Як стверджує у своїх спогадах генерал Павло Судоплатов — вбивця Євгена Коновальця — саме Хрущов наполягав на ліквідації наркома освіти Української СРР у 1920-х роках Олександра Шумського, якого звинуватили в українському націоналізмі й заарештували, а також єпископа Мукачівської єпархії греко-католицької церкви Теодора Ромжі, що і було зроблено.
Глибоке дослідження життєвого шляху вбивці Бандери — то своєрідний документальний детектив, написаний на основі фактів і ще раз фактів. Недарма ж посилання на ті чи інші джерела наприкінці книги сягають майже півсотні сторінок дрібного тексту.
Аргументованість, логічна послідовність, панорамність викладу — все це робить нову книгу Сергія Плохія переконливою, цікавою, легкою для сприйняття.
По «червоному сліду» Сергій Плохій провів нас через тайники зовсім недавньої історії, показав протистояння двох супердержав — США й СРСР — у період холодної війни, аргументовано й захоплююче розповів про майже неймовірну шпигунську долю... Хочеться побільше мати таких «слідів» в українській документалістиці, щоб ми поменше блукали в тісних лабіринтах свого минулого.
