Частина XІI. Із чим прийшли ми до Москви

Володимир СЕРГІЙЧУК

8 листопада 2017 565

Частина XІI. Із чим прийшли ми до Москви

ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ.

Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.

Церква святого пророка Іллі в Суботові,
споруджена коштом Богдана Хмельницького впродовж 1651—1656 років.

Картина «Богданова церква в Суботові».
Тарас Шевченко.

Памва Беринда.

Мелетій Смотрицький.

Іван Федоров.

Віддаючись під покровительство Москви, Україна складала, крім присяги, ще й доволі поважний посаг на її руки. І вимірювався він не тільки природними багатствами нашого краю, вишколеною збройною силою, а й значними здобутками цивілізаційного поступу. Скажімо, запозичивши форми управління Запорозької Січі, Богдан Хмельницький із числа генеральних старшин і полковників створює Генеральну раду — своєрідний уряд козацької держави. Її можна порівняти з Радою панів Великого князівства Литовського, з польським Сеймом і московською Боярською думою.
При цьому український дослідник І. Карашевич-Токаржевський уточнював: «У склад московської Думи люди входили за призначенням, а не завдяки своїм функціям. До польського сенату входили за функціями всі воєводи і каштеляни, але входили теж усі архієпископи і єпископи, чого знову в козацькій Генеральній раді не було. Рада панів Великого князівства Литовського найбільше могла б мати право бути зразком для Генеральної ради, але головним чином у тих своїх рисах, які є подібні до нашої давньої князівської Ради бояр, як рада всіх знатних людей. Найбільше подібності було б, може, з англійською Таємною радою, і в цьому відчувається вплив Січі, де до Ради входили всі фактичні і колишні достойники, паланкові полковники, колишні старшини — так звана отаманія».
Ці представники дніпровської вольниці завжди були найближчими дорадниками Старшого Війська Запорозького, виконували його відповідальні дипломатичні доручення, очолювали козацькі полки на важливих стратегічних напрямках. Вони відали найважливішими питаннями військової та цивільної адміністрації, судочинством, фінансами тощо.
Отже, демократичний характер розвитку суспільства, що витворився в українському соціумі на базі творення власного самоврядування, носив ознаки новаторського поступу, який у ті часи не матиме аналогів, відтак і залишиться феноменом світової історії. Більше того, коли Європа, за словами Миколи Шлемкевича, «порядкувалася засадами династичного легітимізму і різними господарсько-здобувчими мотивами, Богдан Хмельницький висунув ідею, що усвідомилася Європою аж у 19-ім і 20-ім сторіччях, ідею національного легітимізму. Вимога границі над Вислою відповідала тодішнім етнографічним умовинам. Отже, один нарід — одна держава! А в особі гетьмана знайшов той нарід і та держава провідника у найкращім цього слова значенні. Хмельницький був вибраний гетьманом Січі; він прямував до того, щоб стати дідичним гетьманом-монархом української держави...»
На відміну від Московської держави в Україні розвинулася в широких масах власна гідність, яку ще більше утвердила національна революція. Скажімо, козацький сотник Пилип Уманець у листі до царського прикордонного воєводи зазначав: «А що ваша милість писав до нас недавніми часами, що нам, простим людям, не годиться до воєвод грамот писати, то ми за ласкою Божою тепер не є прості, а лицарі Війська Запорозького...»
До цього необхідно додати, що Україна в середині ХVІІ століття — це і край розвинених продуктивних сил. На той час у Києві, наприклад, працювали фахівці зі 100 спеціальностей, а загалом в Україні таких нараховувалося до 300. У цей час уже створювалися цехи, зароджувалося мануфактурне виробництво, яке значною мірою працювало на виготовлення зброї, зокрема гармат. Їх, до речі, відливали в Ніжині, Києві, Овручі, Переяславі, Корсуні, Глухові, Новгороді-Сіверському, Черкасах, Білій Церкві — там це виробництво існувало й раніше.
Рівень селітроваріння, яке забезпечувало виробництво пороху, в Україні був набагато вищий, ніж у Московській державі, тож прикордонні воєводи останньої постійно намагалися переманити наших селітерників на царську службу. Так, із початку 1620-х років у Путивлі оселяється майстер Роман Селітерник, котрого місцевий воєвода домовляє «меж Бeлгорода и Курска селитру варить и отдавать за долг». Після смерті Селітерника його справу продовжили вдова, син і зять. 1631 року 24 українські селітерники «и с варниц отработався, пошли были в свою землю и их де рыльский воевода князь Осип Щербатой без государевого указу в Литву не отпустил и держал за пристави больше полугоду и они де в неволю пошли на государево имя служить, что их в свою землю не отпущено».
На українському ґрунті набуває поширення продаж товарів у кредит, під заставу, укладаються торговельні контракти, з’являються векселі, зароджується іпотечна система — здавання землі під заставу. Окремим напрямком господарського розвитку визначається чумацтво, що відіграє особливу роль у становленні вітчизняної економіки.
Щодо сільського господарства, то вже з початку XVII століття Україна завдяки розвитку агротехніки й удосконаленню засобів виробництва змогла замінити Іспанію в ролі житниці Європи. За спогадами Павла Алепського, на наших землях тоді висівали пшеницю, яка «виростає до сажня», жито, ячмінь, овес, горох, просо, гречку, коноплі, льон: «Наприкінці літа ти міг би побачити в них щось подібне, як на Благовіщення в нас (малоазійська весна): лани достиглого жовтого жита, зеленої пшениці, ще більші лани білого цвіту, лани сині, лани жовті і всякі інші — мило глянути».
Важливою складовою цього українського посагу для Москви була військова майстерність створеної Богданом Хмельницьким народної армії. Вона могла вже використовувати і широкомасштабне маневрування, і швидко організовувати табір під час бою, і запровадити п’ятипереходову систему перед битвою, і маневрувати двома крилами, а ударити центром. В боях козацьке військо, як правило, діяло енергійно, маневрено. Злагоджено взаємодіяли різні роди армії, тактика наступу характеризувалася завданням одночасних ударів по противнику з флангів, тилу і засади. Дальшого розвитку набули стратегія і тактика артилерії, її організація і матеріальна база. Помітно зросла майстерність кінноти, ще досконалішою стала інженерно-фортифікаційна справа, на рівні вимог перебували сторожова і прикордонна служба, розвідка. Справлялися зі своїми обов’язками і медики.
Отже, цілком справедливо вказував М. Колодзінський: «Таку армію, яку мав Хмельницький, виставляли лише найсильніші імперії та їх вожді». А військовий міністр Української Народної Республіки Всеволод Петрів з цього приводу додавав: «...Лише в пізніші часи великим полководцям типу Фрідріха та Суворова вдалися широкі стратегічні маневри, і лише Бонапарт після досвіду Французької революції перший почав маневри на широкому фронті, великими групами. Між тим ми маємо вже з середини кампанії 1648 року Богдана Хмельницького широке маневрування на великому фронті, яке набирає до 1649 року великого розмаху. В європейській військовій штуці славетна п’ятипереходова система з’являється з її етапами та регулярними поповнюваннями лише у Фрідріха Великого 1769 року, а у Богдана Хмельницького ідеї етапів з’являються вже в кінці 1648 р. Отже, вже наведене робить необхідним та цікавим фаховий дослід епохи 1648—1649 рр., коли українці боролися арміями всенародного типу, до яких Європа дійшла лише 1793-го, а завжди відстала Росія лише 1875 р. (реформи Мілютіна)».
Підтвердженням високого рівня боєздатності козацької армії можуть служити слова ще одного авторитетного дослідника військового мистецтва українського народу Юрія Тиса-Крохмалюка: «Коли порівняємо бої трьох найбільших вождів світу: Олександра Великого під Граніком, Богдана Хмельницького під Батогом і Наполеона в кампаніях 1806-го і 1809 років, то їхню стратегію і засаду бою можемо з’ясувати в трьох пунктах: 1. унерухомлення ворога передньою сторожею і зв’язання його вступним вогнем; 2. маневрування двома крилами; 3. удар центром у вирішальному місці.
Ці три пункти — це одна з класичних засад стратегії бою. Як бачимо, поруч визнаних європейською воєнною наукою двох класичних вождів: Олександра й Наполеона — виринає з минулих віків третій класик війни — гетьман всієї України Богдан Хмельницький».
Можна додати й таке: запровадженням кінної артилерії Хмельницький на 100 років випередив Західну Європу, де вона була введена при Фрідріху II.
Важливо наголосити, що українці присягали московському цареві як представники нації, що мала особливий менталітет, заснований на хліборобстві. Зокрема, це власна індивідуальність, що чітко виявлялася в побуті. Насамперед це було видно в традиційній побудові біленої хати, що виокремлювало її серед житла москвичів, білорусів, у більшості поляків. Крім того, побут українського поселення вирізняла й огорожа, чого не спостерігалося в сусідів, а це свідчило про нахил до приватної власності, індивідуальності, а не колективізму.
Відрізнялася від сусідських і внутрішня обстановка української хати — вона характеризувалася насамперед покуттям, де вивішувалися ікони, що огорталися вишиваними рушниками; водночас помешкання прикрашали зразками килимарського мистецтва й розписними скринями та мисниками, а то й печами.
Особливістю відзначався не тільки чотирисхилий тип української хати, а й архітектура церковних храмів, особливо ж дерев’яні дзвіниці, що нагадують про своє давнє оборонне призначення. Вже тоді українська архітектура вирізняється так званою бароковою культурою, про що свідчать перші такі будівлі з початку ХVІІ століття в Києві та Львові.
Але особливо вагомою часткою українського посагу для Москви були здобутки українства в розвитку освіти й науки. Бо духовність у Білокам’яній відчутно відставала від європейських традицій. Один із представників Західної Європи ось так описував московське життя: «Вони ані не займаються ніякою наукою, ані не виявляють ні найменшого бажання до засвоєння якоїсь науки, навпаки, вони проживають у такій страшній темряві, що вважають, що людина не спроможна виготовити календаря, якщо вона не є чарівником, як також передбачити оборот місяця та його затемнення, якщо вона не порозуміється з чортами». Інший іноземець додавав: «Проживаючи в страшній темноті, представники московського суспільства ще й вихвалялися, що вони є одинокими правдивими християнами, натомість засуджували духовенство Заходу».
З огляду на такий рівень тамтешнього суспільства, за словами Юрія Шевельова, «великий і розмашний плян культурного завоювання розлогої і військово сильної Москви був задуманий українською інтелігенцією ще з кінця 16 ст. Заради цього пляну був спинений рух літературної мови в напрямі зближення її до народної мови і були відновлені церковнослов’янські первні літературної мови трудами Лаврентія Зизанія, Памви Беренди, а передусім Мелетія Смотрицького. Заради цього київська інтелігенція творила міт двох Росій — Малої і Великої, — бо цей міт був створений таки передусім в Україні, — і підтримувала теорію політично-державної переємности між старим Києвом і тогочасною Москвою.
Заради цього переможець Москви гетьман Сагайдачний пропонував їй союз 1620 р., Лаврентій Зизаній привіз до Москви рукопис свого «Катехізису» 1626 р., Кирило Транквіліон Ставровецький — рукопис свого «Учительного євангелія» 1627 р., а митрополит Петро Могила присилав 1640 р. Ігнатія Старушича з пропозицією заснувати в Москві школу — першу школу — силами українського духівництва».
Передбачаючи насичення теренів Московщини талантами з Наддніпрянщини, що своїм високим інтелектуальним рівнем переважать тамтешню еліту, наші предки, щоправда, при цьому чомусь не враховували, а чи захоче простолюд так званого Залісся прийняти українську духовність. На жаль, не дуже переймаючись останнім, духовний провід українства, особливо після висвячення православного митрополита Йова Борецького, намагається втілювати в життя згадану концепцію. Зокрема, з українських монастирів уже не одне десятиліття відправлялися вчені монахи. Так, з Густинського монастиря в 1638 році прибуло на Московщину майже сто осіб. П’ятдесят монахинь на чолі з ігуменею Єлизаветою Літинською тоді ж залишили Покровський монастир біля Прилук на запрошення з Білокам’яної. Їх, а також 15 співаків, поселили там у Алатирський Никольський монастир.
Митрополит Петро Могила справді в 1640 році відрядив своїх послів до єдиновірного православного царя з пропозицією заснувати в Москві школу, в якій вчилися б монахи з України для подальшого поширення освіти для тамтешніх регіонів. Щоправда, через сильний опір проти освіти, який тоді продовжували чинити у Москві, за життя Могилі не вдалося здійснити задуманого. Однак його наступники не зупинилися: 1648 року в Москві таки засновують Андріївський монастир, куди спеціально закликаються українські вчені.
Із початком Української національної революції, зволікаючи всіляко щодо збройної підтримки єдиновірним православним українцям у їхній боротьбі проти католицької Польщі, Москва водночас посилить контакти через духовних осіб. В Україні з’являться і представники московської церкви, які, крім завдань релігійного характеру, вивчатимуть і соціально-політичне та духовне життя наших земель, оцінюватимуть рівень освіти, книгодрукування, намагатимуться переманювати таланти.
Так, у лютому 1652 року московський піп Іван привіз із Києва не тільки книги, а й архідиякона Братського монастиря Михайла «да с ним и в спеваки Федор Тернопольский с товарыщи 11 человек». До цієї групи в квітні 1652-го додалася ще одна в складі 8 співаків — 6 пішли до Андріївського монастиря, а Петро Бережанський з одним товаришем мали переписувати церковні книги.
Серед інших напрямків розвитку українського мистецтва особливо вирізняється музичне, зокрема, спів, який шліфують на студіях за кордоном. Скажімо, ще 6 липня 1558 року молдавський господар Александр звертався до львівських православних міщан, аби прислали чотирьох молодих дяків із гарними голосами, а «мы их дамо на научение петья греческого и сербского, и коли ся научать, а мы их зася пустимо до вас, одно штобы мели голосы добрыи, бо из Перемишля також до нас посланы суть дякове на науку».
Про українську пісню на Заході давно знали, чули її, впивалися насиченою її мелодійністю. Ще в добу Відродження відомий чеський учений Ян Благослав у примітках до нашої народної пісні «Дунаю, Дунаю...» написав, зокрема: «Є у тій мові пісень та віршів або рим багато... Мають багато метафор та інших фігур». Саме через нашу пісню чужинці могли відрізнити українця від сусідів. Наприклад, французький маршал Мармон закінчував свій опис подорожі до Керчі 1834 року такими словами: «Зо всіх приємностей, якими нас оточували, я був особливо зворушений козацькою піснею, і найбільш прекрасні голоси співали сумні, меланхолійні пісні, наповнені солодкою мелодією».
І взагалі підсвідомі національні почуття зберігалися в нашому народі через пісню. Видатний наш письменник Микола Гоголь 1833 року у статті «О малороссийских песнях», між іншим, написав, що пісня для України — це «і поезія, і історія, і батьківська могила. Вмираючий козак лежить серед незайманої природи і збирає всі сили, щоб не вмерти, не поглянувши ще раз на своїх товаришів:
То ще добре козацька
голова знала,
Що без війська козацького
не вмирала».
А подорожуючи 1654 року через Україну, вже згаданий Павло Алепський записав у своєму щоденнику: «Спів козаків веселить душу і визволяє її від клопотів, бо наспів їх приємний, іде від серця і виконується наче одними устами. Вони пристрасно люблять ніжний спів, ніжні і солодкі мелодії. У москвичів же співають без усякої науки, як трапиться, вони на це не зважають. Найкращим у них вважається голос грубий, густий, басистий, що не дає ніякої втіхи слухачеві. Як він у нас (тобто в арабів. — В. С.) уважається вадою, так у них високий голос уважається непристойним. Вони глузують з козаків за їх спів: кажуть, що це спів франків і ляхів».
Тому й не дивно, що з початку ХVІІ століття в Україні не тільки парафіяльні й кафедральні церкви, а й монастирі мали, крім дяків, ще й спеціально оплачуваних співаків. У братській школі у Львові розучували пісні на чотири голоси, траплялося, що виконувалися й п’яти-восьмиголосові. Тут, до речі, мали розписані ноти 267 церковних творів, чого не було в сусідів.
І були вони не тільки на західноукраїнських землях, а й на Наддніпрянщині. Так, коли в 1630 році архімандрит Києво-Печерської лаври Петро Могила приїхав до Львова для участі в освяченні Успенської церкви, то привіз із собою своїх співаків.
Таке ставало можливим тому, що музиці й співам присвячувалося чимало часу в навчальних програмах Луцької та Львівської братських шкіл. У всіх великих містах існувала значна кількість «цехових» об’єднань — кобзарських, лірницьких, шкіл сліпих, представників яких визнавали у вищих сферах, запрошуючи в придворні музиканти. А перші такі професійні об’єднання народних музикантів виникають у Кам’янці-Подільському (1571) та Львові (1580). Згодом музичні цехи будуть засновані в майже всіх великих містах України.
Особливо звертали увагу іноземці на освітній рівень українського суспільства, їх дивувало те, що на наших землях володіли грамотою і жінки, й діти. З цього приводу маємо свідчення Павла Алепського: «Починаючи з міста Рашкова, тобто по всій козацькій землі, ми помітили прегарну рису, що нас дуже дивувала: всі вони, за малим винятком, навіть здебільшого їх жінки та дочки вміють читати та знають порядок богослужіння й церковний спів. Крім того, священики вчать сиріт і не дозволяють, щоб вони тинялися неуками по вулицях».
Маючи освітні традиції з часів Русі, українське суспільство завжди дбало про розвиток освіти. Насамперед необхідно наголосити, що домашнє навчання і виховання дітей, яке існувало в Україні здавна, передавало дітям трудовий досвід і життєву мудрість, красу рідної мови й почуття людської гідності, прагнення до волі й братерства. Відтак ця стихійна народна освіта і нагромаджені знання стали основою і початковим етапом пізнання життя, наук, сприяли виникненню шкіл грамоти в часи середньовічної бездержавності. Школи створювали при церквах і монастирях.
Українську школу як приватний навчальний заклад фіксують у Львові вже 1546 року. В часи правління польського короля Стефана Баторія дозволяється братствам відкривати власні навчальні заклади. Так, 1585 року вперше набрали учнів до Львівської братської школи. Згодом такі навчальні заклади відкривають у Рогатині, Городку, Перемишлі, Луцьку, Вінниці, Немирові, Кам’янці-Подільському, Кременці, Києві та інших містах. У них головна увага приділялася слов’янській і руській (українській) мовам, вивчали також як обов’язкові грецьку й латину, що сприяло засвоєнню античної спадщини, осягненню тогочасної європейської науки і культури. Крім того, учні цих шкіл оволодівали діалектикою, риторикою, музикою, арифметикою, геометрією та астрономією.
Найздібніші випускники українських шкіл із числа міщан і шляхти навчалися в університетах Польщі, Чехії, Німеччини, Італії. Окремі з них згодом ставали видатними вченими з європейською славою. До таких належали Юрій Дрогобич — професор медицини і астрономії Краківського та ректор Болонського університету і магістр Краківського університету Павло Русин, який стане визнаним європейським поетом.
Також відомим інтелігентом був уродженець Прикарпаття Памва Беринда — це видатний діяч української культури і освіти, лексикограф, письменник. Зробив значний внесок у культуру, а саме був головним друкарем у Києво-Печерській лаврі. Найважливіша його праця, видана в 1627 році, — «Лексикон славеноросский и имен толкование». Цей лексикон, перевиданий у 1653-му, був підручником і відіграв велику роль у розвитку культури всіх слов’янських народів. Беринда був одним із зачинателів української поезії та шкільної драми, автор віршованої композиції «На Рождество Христа Бога і Спаса нашого Ісуса Христа для утіхи православним християнам».
До плеяди визначних діячів слід також віднести рід Смотрицьких. Герасим Смотрицький — освітній діяч, письменник. Багато працював в Острозі, де став одним із передових діячів Острозького братства. З 1580 року — перший ректор Острозької академії. Разом із Іваном Федоровим готував видання Острозької Біблії, опублікованої в 1581-му (написав віршовану передмову до неї, був її головним перекладачем і редактором). Також він — один із найвидатніших письменників-полемістів. Його перу належать кілька блискучих трактатів, зокрема «Ключ царства небесного...» і «Календар римський новий».
Продовжувачем справи Герасима вважають його сина Мелетія Смотрицького. Він був викладачем і ректором Київської братської школи, написав низку полемічних трактатів, спрямованих на оборону православ’я. Найвизначнішим його твором був «Тренос, або Плач східної церкви». Видатною мовознавчою працею стала «Граматика» Мелетія Смотрицького, що вийшла друком у 1619 році. Протягом двох століть вона правила за основний підручник граматики церковнослов’янської мови у школах України, Білорусії, Болгарії та Сербії.
Принагідно треба згадати і про граматику Івана Ужевича — це була справді перша така праця, вона стала своєрідним «корінням до дальших дослідів над граматичною системою української мови».
Перед переяславською присягою Україна вже мала і визнану вищу школу, до якої насамперед відносили Київський колегіум, де студенти вивчали слов’янські, латинську, грецьку та західноєвропейські мови, історію, географію, математику, астрономію, природознавство, богослов’я. Тут не тільки давали ґрунтовні знання з багатьох предметів — у ньому студенти водночас училися дискутувати й обстоювати свої погляди. Крім того, вони вдосконалювали свої навички в ораторському мистецтві з тим, аби вміти дохідливо й зрозуміло висловлювати власні думки.
Україна задовго до Переяслава створила потужну базу книгодрукування. Перші друкарні діяли в Кам’янці-Подільському і Острозі — в маєтку Костянтина Івановича Острозького — вже в XVI ст. З Острога друкарство поширилося в Київ. Як свідчить документ, князь К. Острозький подарував Печерському монастирю «...літери і всі знаряддя, до друкарської справи належні, з Острозької друкарні в літо від Різдва Христового 1531. Друкування книг почалося справжнє 1533 року».
Найвідомішим українським першодрукарем є Іван Федоров, який після публікації 1563 року в Москві першої книги «Апостол» змушений був переїхати в Україну, що спричинили гоніння з боку тамтешньої церкви. Саме тут він зміг повністю розкритися як друкар, розширивши видавничу мережу до чотирьох друкарень. А наприкінці XVI — на початку XVII століття в містах України працювало майже 40 друкарень, зокрема у Львові, Острозі, Кременці, Яворові, Києві, Почаєві, Луцьку, Новгороді-Сіверському, Фастові та інших містах. Відомими послідовниками Івана Федорова стали Василь Суразький, Дем’ян Наливайко, Михайло Сльозка, Тимофій Вербицький, Тарас Земка.
Значним центром книгодрукування в Україні став Київ, де на початку XVII ст. заснував друкарню при Печерському монастирі Єлисей Плетенецький. Поряд із теологічною літературою Лаврська друкарня видавала для братських шкіл букварі та граматики. Разом із книгами, надрукованими старослов’янською й українською, видавалися польською, грецькою, латинською мовами, також їх переклади, що набагато розширювало культурні набутки українського народу. Лавра випускала також світські книги.
Залишалося помітним явищем у культурному житті України літописання, що продовжило давньоруські літописні традиції. Було створено першорядного значення «Короткий Київський літопис» (XV—XVI ст.), при монастирях вели Густинський, Острозький, Львівський, Хмільницький, Межигірський літописи. У цих творах проводилася патріотична ідея соборної єдності українських земель, засуджувалось загарбання їх іноземними державами.
Поряд із церковно-літературними творами в Україні розповсюджувалася перекладна література, що надходила з Греції, Сербії, Італії, Ірландії, Індії та інших країн (наприклад, «Олександрія», «Троянська історія», «Сказання про Індійське царство»).
Тобто український посаг для Москви був доволі вагомим. Та річ у тім, як ним планували розпорядитися там.