Тема музики, що лунала на Майдані, заслуговує на окрему розповідь. Звідки на Майдані взялося піаніно і куди воно згодом зникло — історія цікава і не з’ясована до кінця. Кажуть, привезли його хлопці зі Львова, а нині воно стоїть в американському музеї у штаті Техас. Але мелодії, що лунали, пальці музикантів, що так впевнено бігали по клавішах фортепіано, надихали майданівців не здаватися і йти вперед, зізнаються учасники Революції Гідності. Антуанетту Міщенко — тендітну дівчину із сильним ім’ям, названу на честь останньої французької королеви, революціонери називали між собою дуже ніжно — Муза Майдану. Вдень і вночі, в холод і стужу, не жаліючи себе, вона надихала суворих революціонерів.

Ще змалку Антуанетта не любила, якщо її ім’я скорочували, а коли траплялися якісь неприємності і вона починала плакати, завжди казала собі: «Ти Антуанетта і не маєш права плакати чи давати якусь слабину».
«Звичайно, слабкість має бути присутня, тим більше в жінці і музиканті, інакше ти втрачаєш щось важливе», — зізнається дівчина.
На час Майдану Антуанетта закінчувала навчання в Національній музичній академії України імені Петра Чайковського, що по вулиці Городецького в Києві. Тож Майдан не міг пройти повз неї, а вона повз нього.
«Я взагалі не знаю, як пережила той час, — зізнається вона. — Я навчалася на п’ятому курсі, до того ж працювала у музичній школі і давала приватні уроки. Коли нині згадую ті часи, мені не віриться, що то було зі мною. Звідки бралися сили, щоб віддавати стільки енергії... Бувало, спати доводилося по чотири години на день, але коли вже бачили, що я падаю з ніг, мене садили у таксі й відправляли додому. Тоді я могла проспати годин 18 поспіль».
— А коли ви для себе зрозуміли, що ваше місце на Майдані?
— Зпочатку я не збиралася йти на Майдан, я завжди була далекою від політики. Але після розгону і побиття людей у мене почалася депресія. Тоді й прийшла на Майдан, це було 10 грудня, побачила піаніно і зіграла. Саме тоді я зрозуміла дві речі: по-перше, моє місце на Майдані, а по-друге, що я справді піаністка. Взагалі, за час Майдану моє ставлення до класичної музики і до того, чим я хочу займатися по життю, дуже змінилося. Таке враження, що це дві різні людини з різним світосприйняттям. Впевнена, кожен, хто пережив Майдан, пережив його і всередині себе. Зрозумів і відкрив у собі щось таке, що ніколи не дасть схибити.
— Пам’ятаєте свою першу мелодію?
— Так, я зіграла четвертий етюд Шопена. Мій вчитель, професор, завжди казав, що остання сторінка етюду — це стрибок у прірву. Сідаючи за інструмент, я не знала, як відреагують люди, для мене це був своєрідний стрибок у прірву, тому й вибрала цю мелодію. Потім був 12-й етюд Шопена, бо він революційний. Взагалі я зіграла всі етюди Шопена і Скрябіна.
— Є така теза: «Із тиші народжується музика». Напевно, у Майдану була своя музика, можливо, вона надихнула вас на написання власної композиції?
— У мене вже була мелодія, але вона була якась неоформлена, незавершена. Все стало на свої місця згодом. Якось мене попросили зіграти священики, вони молилися. Коли вони закінчили молитву, мелодія оформилася. Напевно, все пережите мною знайшло своє відображення у ній.
Після того я перестала писати музику, бо в тій мелодії був симбіоз мого ставлення до життя перед Майданом і після нього. Можливо, буде не скромно, але те, як я граю чужу музику, є набагато чеснішим. І я вирішила: вкладатиму свої сили у те, що буде чеснішим. А писати музику... Можливо, колись повернусь і до цього.
— А чи була мелодія, яку б ви хотіли зіграти, але не змогли і чому?
— Так, була — «Місячна соната» Бетховена. Звісно, я жалкую, але не зіграла скоріше тому, що ця музика не відповідала моєму тодішньому стану душі і настроям людей.
— За інструментом ви, тендітна дівчина, грали у тоненькій кофтині. Холодно не було? А страшно?
— Чесно кажучи, страшніше було вдома. Перші десять днів грудня, коли я була вдома, я взагалі не розуміла, що відбувається. Колись наш шкільний вчитель історії, відповідаючи на запитання, чи можлива у наші часи війна, відповів, що за нинішньої кількості зброї, у т. ч. й ядерної, інформаційних засобів, війна якщо й буде, то інформаційна. А події на Майдані стали таким собі зламом свідомості: як у твоїй країні може таке відбуватися? Тож на Майдані мені було спокійніше.
А холоду я просто не помічала. Бо коли у тебе палає вогонь усередині, йде обмін енергією, тобі не може бути холодно.
Було таке, що вже коли відходила від фортепіано, мене кутали у декілька кожухів, бо у мене зуб на зуб не потрапляв.
— Знаю, що нервові напруження та переохолодження далися взнаки — після Майдану у вас паралізувало руки і ви не могли грати... Що допомогло повернутися?
— Проблеми почалися не відразу, десь через рік. Та, напевно, останньою краплею стала загибель Кузьми Скрябіна. Цей стрес дався взнаки, я взагалі нічого не могла робити, мене вимкнуло, я просто лежала. Не могла грати майже рік...
Допомогли не лише лікарі, а насамперед друзі, які казали: «Пережите на Майдані завжди буде частиною тебе, а ти частиною Майдану». До того ж, я була прикладом для молодшого брата, і тому не могла розклеїтись. Взагалі сім’я і відповідальність перед родиною дуже стимулюють і надихають.
У нас взагалі цікава родина. Мої батьки були учасниками помаранчевої революції. Мені тоді було 12 років, на мені був молодший брат. Тож революції — це у нас сімейне (усміхається). До того ж, я така людина: якщо вирішила для себе щось — мене не зупинити. Далося взнаки й виховання — у мене були дуже гарні вчителі з української літератури та мови. Мої однокласники не дуже сприймали українську поезію, мовляв, ми постійно плачемо, що нам погано. Я завжди відчувала це по-іншому: наскільки б погано не було, все одно нас не поборете!
Взагалі мені дуже подобається, коли діти виховуються з правильним ставленням до культури, Батьківщини. Зрештою, як на мене, патріот — це не той, хто розмовляє винятково українською і ходить у вишиванці. Патріотизм — це більше, глибше: я люблю своїх людей, знаю свою культуру і якщо буде треба — стану на захист своєї країни.

Розмову записала Олена ГОРБУНОВА.
Фото надано героїнею публікації.