З хмельничанином В’ячеславом Трачуком ми могли би зустрітись сотні разів, бо виросли в одному місті, навчались у сусідніх школах, працювали, виховували дітей... Але якось не випало. Звичайний собі чоловік. Нічого особливого. Окрім того, що він завжди готовий обстоювати поняття честі та справедливості, вийти на Майдан, щоб захистити інших, поїхати до друзів-добровольців на лінію вогню, щоб передати військову амуніцію...
Хто б подумав — учасник аж двох революцій і волонтер на війні. Не всякому історичному чи літературному герою випадало таке. Тепер і сам згадує минуле як сторінки захоплюючого роману.
«Папа прийшов з війни. На п’ять днів» — фото з таким підписом В’ячеслав Трачук розмістив на своїй електронній сторінці. На ньому — не просто найкращий друг, який воює за Україну. Це одна сторіночка з життя чоловіків, котрих колись назвуть героями. І водночас сторінка з життя цілого покоління.
Сторінка перша: помаранчевий романтизм
На той перший Майдан поїхав не обстоювати чиєсь президентство, не виконуючи партійні накази. А тому що побачив, як відверто фальсифікують результати виборів. Як на місцях ще до початку голосування завозилися додаткові партії бюлетенів. Як цинічно брехав Центрвиборчком. Через усе це і стало боляче за себе, за дітей, за всіх нас разом узятих — невже заслужили на те, щоб нам так брехали? «Із дружиною подивилися на все це, і якось само собою вирішилося: треба їхати в Київ», — пригадує В’ячеслав.
Тоді ще не боялися, що вб’ють. Лякало те, що можуть побити або надягнути кайданки. А коли побачили, як зранку почали підходити кияни, прибувати люди з інших міст, зрозуміли, що страх залишився позаду. Попереду була перемога і віра в те, що нове життя прийшло. «Я не був серед «ідейних», не був за чи проти будь-якого кандидата. Просто хотів, щоб хтось там, наверху, знав, що у таких, як я, є думка, воля, зрештою — діти, яким ми хочемо щастя і добра», — продовжує В’ячеслав.
Та «помаранчеві» окуляри недовго приховували реальність. Каже, відчув першу зраду, коли на політичну сцену вийшли ті, проти кого і була та революція.
Сторінка друга: не хотілося жити під владою злочинців
Коли їхав до столиці вдруге, вже не був таким наївним революційним романтиком. Цього разу все було інакше — набагато жорсткіше. Єдине, що повторилося, — відчуття непереборної сили, що йшла від людей.
— Спочатку політиків не було зовсім. Та за ними ніхто і не сумував. Лише потім, коли настав переламний момент, вони почали відчувати себе переможцями.
В’ячеслав демонструє десятки знімків, котрі робив на Майдані. Їх, а ще його дописи з електронної сторінки ретранслювали на великому екрані. Ними скористалися і окремі ЗМІ. Це був погляд людини зсередини. Нічим і ніким не заангажований, неупереджений і відвертий. Ось незнайомі обличчя тих, хто стояв на барикадах. Усі вони якісь одухотворені і високі. А ось на знімках знайомі політики та урядовці. Коли дивишся на це, розумієш, як по-різному складаються долі людей, котрі брали участь в одних і тих само подіях.
Сторінка третя: війна
Коли ми вперше домовлялися про зустріч, В’ячеслав не прийшов. Потім зізнався: добу не спав, був на сході, так втомився, що просто заснув. Він не на передовій. Але його життя так тісно сплелось із долями тих, хто зараз там зі зброєю в руках, що вони давно перетворились на одне ціле. Всі розповіді — про хлопців. І про те, що їх турбує на війні, а потім — тут, удома.
Ось показує військову амуніцію, яку щойно завіз для хлопців. Демонструє на власноруч знятому відео, що таке справжня війна, коли тебе «поливають» смертельним вогнем. На знімках — поранені чоловіки і шрами на їхніх тілах... В’ячеслав посміхається, згадуючи перші уроки самооборони, про вцілілі пальці — як це давно було.
Про цих чоловіків готовий розповідати годинами: хто вийшов з Іловайська, хто пережив донецький аеропорт, хто встиг стати справжнім улюбленцем серед військових побратимів. А потім історії про те, як вони повертаються додому. Як вони вибивали квартиру для товариша. Як чоловік, котрий звик тримати в руках зброю, з трепетом брав на руки новонароджену доньку — після трьох синів нарешті з’явилася дівчинка.
Сторінка четверта: сьогодення
Чи стало воно кращим для тих, хто стояв на Майданах? Воно стало іншим.
Коли запитую В’ячеслава, чи пішов би він ще раз на війну чи революцію, спочатку відповідає категорично: «Ні». Але, трохи подумавши, додає: «Та пішов би». Насамперед заради своїх дітей. Бо так хочеться, щоб вони жили достойно і чесно у достойній і чесній країні.
Ірина КОЗАК.
Фото В’ячеслава ТРАЧУКА.
Хмельницький.
