З Олею Багрій (на знімку) ми познайомилися під час анексії Криму, коли вона активно закликала росіян вступати до партизанських загонів проти російських найманців. Вона була безпосередньою учасницею Майдану — забрала з-під матраца гроші, які її 80-літня мама відкладала собі на похорон, оформила відпустку і приїхала з далекого Владимира до Києва.
Оля була взірцем людяності, дуже тонко відчувала чужий біль. Та для неї не було чужого болю. І з цього — не її болю — складалося її життя. Вона завжди турбувалася про демобілізованих бійців, які повернулися з АТО, переказувала їм гроші і як психолог цілодобово з ними списувалася, спілкуванням заліковувала їхні душевні рани і готувала до мирного життя.
Загалом за три роки нашого листування можна видати кілька томів її спогадів. І один з них про Майдан. Жартуючи, ми називали першу книжку «Записки напівукраїнки». По батьку.
***
У перший же вечір побігла на Інститутську й набрала два мішки криги. Мій внесок у барикади. Приходжу я в Будинок профспілок, повідомляю хто, звідки й причину приїзду: російські танки, а я — захисник... На мене дивляться як на відморожену, але все-таки відправляють на 8-й поверх в 25-ту сотню. Сотник мені показує кабінет, де сплять жінки. На моє перше запитання, чим допомогти, він мені каже, що потрібно робити канапки... «Не проблема, — відказую, — лопата є?» Він на мене якось дивно поглянув... Ніж є, навіщо лопата... Як же, кажу, ножем багато канав не вириєш... Господи! Що з ним було! Виявилося, що канапки — бутерброди! Коли мені озвучили переклад... хоч назад у Росію по рейках біжи від сорому... А я ще дивлюся, скрізь написано «теплі речі». Дивно, думаю, скільки на Майдані психологів — куди не глянь...
***
За хлопцями ганялася цілодобово. Уперті! Кошмар!!! А в мене руки — цілющі. Я ними можу лікувати і діагностику проводити. Тож я там розвернулася... Якось прокидаюся після безсонної ночі, а зі сцени про мене говорять: «Лікарка з Росії врятувала козака». Боже! — думаю, — мене тут вихваляють, а я на підлозі валяюся, як бариня. Підхопилася й знову лікувати-розтирати.
***
Під час нічних чергувань у їдальні готувала в мікрохвильовці бутерброди... Був у мене чудовий «піддослідний кролик» Радист. Він сам з-під Львова, вчиться в Києві на радіотехніка... Примудрявся в наметі курсові писати на п’ятірки. І в ті фатальні ночі теж на барикадах стояв... Я його запитувала, чи було страшно, відповів, що про це не думав, відступати було нікуди.
***
Розмістили мене з комфортом! На балконі, на паркеті поруч із хлопцями. Протяги гуляли моторошні... у мене знову набряки на ногах і кон’юнктивіт...
А наступного дня був похорон Артема Мазура... Йому «тітушки» півголови знесли... Лікарі робили усе можливе, та не врятували... Кажуть, чудовий був хлопець... Двоє діток без батька залишилося...
Потім, до речі, 15-та сотня Самооборони стала називатися на честь Артема Мазура!!! Після поминок чотовий Артема, який у ті фатальні дні був відсутній (дружина потрапила в лікарню, а за дітьми нікому було приглянути), просто кидався на стіни й хотів убити себе за те, що загинув Артем, а не він... Довелося всю ніч і по кухні чергувати, і чотового заспокоювати... Щоб криком хлопцям спати не заважав.
***
У мене є чудо, яке, поки я жива, я не віддам ні в один музей.
Приїхала без домашнього взуття. Хлопці мені зробили з пластикового рожевого килимка капці. А на кожному ще й тризуб намалювали ручкою. Уявляєте, Наталя, «профспілки» згоріли, а породжені в них капці живі!!! Я їх навіть не мию. Слово дала: поки Майдан і його ідеали не переможуть, на моїх капцях залишиться пил «профспілків»!
***
Та ось що дивно. Я до 50 років ніколи не замислювалася, чи люблю я Росію... І тільки гаряча любов хлопців до України допомогла мені зрозуміти, що я до болю в душі люблю Росію. І що більше вона хвора, то гостріше моя любов!!! Ось що Майдан з росіянами робить!
В Олі була мрія. Відкрити в Росії у Владимирі кафе «Майдан» з величезним плакатом біля входу «Бандерівцям — чай, кава та канапки безплатно». Один гарячий бутерброд з Майдану називали тоді «Кеша» на честь творця рецепта. Убили на фронті майданівця Кешу. Оля писала, що просто зобов’язана дожити до того часу, коли відкриє кафе й готуватиме там бутерброди «Кеша». Не встигла. Не дожила до четвертої річниці Майдану. За словами Галини, дочки Ольги, усе відбулося швидко. І боляче їй не було.
Наталя ЯРЕМЕНКО.
