ПРОДОВЖЕННЯ. ПОЧАТОК У №№ 101 (6606), 107 (6612), 112 (6617), 121 (6626), 126 (6631), 131 (6636), 136 (6641), 146 (6651), 189 (6694), 192 (6697), 197 (6702), 207 (6712), 223 (6728) ЗА 7, 14, 21 ЧЕРВНЯ, 5, 12, 19, 26 ЛИПНЯ, 9 СЕРПНЯ, 11, 18, 25 ЖОВТНЯ, 8, 29 ЛИСТОПАДА.
Наша самоідентичність, самодостатність, державність укорінені в написах Кам’яної могили, трипільських містах, скіфських курганах, київських Золотих воротах, Запорозькій Січі, Українській революції і УНР, Акті про незалежність і вплітаються в планетарне майбуття.
Дивними, шарлатанськими є сьогоднішні потуги новоявлених північних керманичів привласнити не належну їм славу, історичну тяглість нашого роду.
Як нероздільні ратай і земля, так неподільні ми, українці, і наш край.
Ми публікуємо серію наукових розвідок, які стисло представляють нашу багату тисячолітню історію.
Іван Виговський.
Печатка Івана Виговського.
Конотопська битва.
Мартин Пушкар.
Юрій Хмельницький.
Смерть Богдана Хмельницького ускладнила й так важку ситуацію, що склалася для України влітку 1657 року: татари показалися під Сушківкою, неподалік Умані, сілістрійський паша присунув до Тягині, а поляки, які ще за три дні до відходу гетьмана ухвалили чотири статті на «козацьку загибель», уже йшли до Кам’янця.
Небезпека посилювалася ще й тому, що царське самодержавство вирішує широким фронтом наступати на ті права і вольності українського народу, зберігати які обіцяли від імені свого повелителя московські воєводи в січні 1654 року в Переяславі. Насамперед, без погодження з козацькою старшиною в Україну вводяться війська, нібито для підтримання спокою. Спочатку було вислано збройні відділи під проводом Ромодановського з Бєлгорода й Шереметьєва з Борисова, а потім виряджено численне посольство на чолі з князем Трубецьким «для государевых великих дел». А для того, щоб підготувати ґрунт для успішного перебування в Україні останнього, наперед було вислано стольника Василя Кікіна — він мав, зокрема, провести агітацію серед старшини, козацтва й міщанства для запровадження царських воєвод у полкових містах.
Без досвіду й авторитету Богдана Хмельницького розбудова Української держави в такий час опинилася під серйозною загрозою. Тим паче, що його спадкоємець Юрій Хмельницький, шістнадцятирічний хлопчина, далеко не відповідав вимогам часу й обставин. Тож у неділю, 24 серпня (3 вересня) 1657 року, на подвір’ї Хмельницького розпочалася старшинська нарада, порядок денний якої становили найважливіші державні справи. Розуміючи всю критичність стану козацької держави, нарада визнала необхідним, щоби фактичне керівництво було доручено на якийсь час людині, що могла б справитися з гетьманськими обов’язками в тодішній складній ситуації. Таким досвідченим, сильним волею й розумом це старшинське зібрання побачило найближчого соратника покійного гетьмана — його генерального писаря Івана Виговського: «Нехай булава й бунчук буде при Юрії Хмельницькому, а доки дійде він літ військових, правитиме Виговський, і булаву й бунчук братиме, коли треба, у Хмельницького, а повертаючись, знову йому до рук віддаватиме».
Треба зазначити, що Виговський не відразу подякував за високу честь, а попросив часу на роздуми. Через три дні на повторному зібранні Виговський знову відмовлявся й погодився лише тоді, коли присутні, особливо рядові козаки, чітко зажадали від нього вступу на гетьманську посаду. Приймаючи булаву, заявив: «Ця булава доброму на ласку, лихому на кару; потурати ж у війську я нікому не буду — коли ви мене вибрали, то Військо Запорозьке без страху побути не може».
Отже, сподівання Москви за обставин введення збройної сили в Україну на якісь особливі «челобытия» перед царем на дозвіл обрати нового гетьмана не справдилися. Булаву вручили Івану Виговському без згоди царя Олексія Михайловича, але демократично, з дотриманням козацької традиції: і «говорили ему, Ивану Выговскому, чтоб ему, будучи гетманом, Войско Запорожское править также, как было при гетмане Богдане Хмельницком, и вольностей не отнимать».
І треба визнати, що одразу ж після одержання гетьманської булави всі свої зусилля Іван Виговський спрямовує на утвердження самостійності України в колі приязних сусідів. Так, він одразу ж вирішує впритул зайнятися відродженням відносин з Бахчисараєм, які були розірвані кримським ханом після Переяславської ради в січні 1654 року. У своєму листі до хана від 10 вересня 1657 року гетьман так викладає мотиви відновлення відносин з Кримом: «А я, помня то, что с вашею ханскою милостью в близком пребываем соседстве и имеючи с тобою доброе знакомство, к тому идучи дорогою предков наших, что всегда в приятстве жили с вашею ханскою милостью, как и предки вашей ханской милости, чего желаем себе, чтоб и мы в том же неотменно с вашею ханскою милостью пребывали приятствие и присяжном братстве, о чем если изволение вашей ханской милости, изволь известить через свой лист».
Крім того, в цей час Іван Виговський звертає увагу на поглиблення відносин зі Швецією, договір з якою підписується в жовтні 1657 року. В цьому документі, зокрема, наголошувалося: «1. Воєнна спілка має бути офензивна — крім В. К. Московського, против котрого Запорозьке Військо відмовляється підняти зброю. 2. Світліший король шведський признає і проголошує Військо Запорозьке з підвладними йому провінціями за нарід свобідний і нікому не підлеглий, і цю свободу й інтереси боронитиме против усіх неприятелів. 3. Границі і території володінь Запорозького Війська признає і проголошує, що вони простягаються не тільки до Висли, але й до границь Пруссії, пообіцяє спільними силами добувати й до рук Запорозького Війська віддавати, як от у Литві воєводство Берестейське й Новгородське...».
Новообраний гетьман не випадково почав здійснювати ці зовнішньополітичні кроки — вже з першого московського посольства до нього він переконався, що Олексій Михайлович не збирається визнавати його гетьманом. Скажімо, посланець Артамон Матвєєв привіз царську грамоту Виговському, в якій останній іменується писарем, і московський посол під час переговорів уперто продовжує називати гетьмана писарем.
Царський уряд хотів обмежити козацький реєстр 40 тисячами, вислати своїх воєвод з ратними людьми до Чернігова, Переяслава, Ніжина, Корсуня, Білої Церкви, Прилук нібито для того, аби «те люди на оборону Черкасских городов были всегда готовы». Крім того, ставилося питання про передачу царським властям Бихова, який свого часу «піддався» Хмельницькому.
Коли про цей московський проект довідалися в Україні, то піднялася широка хвиля протестів й обурення серед козацтва, яке вбачало в такому кроці Олексія Михайловича загрозу для існування власної державності, навіть на стверджених «Березневими статтями» умовах.
Тож не дивно, що, коли на спеціально скликаній козацькій раді 11 (21) жовтня 1657 року в Корсуні Виговський розтлумачив її учасникам суть пропозицій Москви і заявив при цьому про своє небажання «бути в неволі», то йому повертають гетьманські регалії, обіцяючи одностайну підтримку всього війська в боротьбі за давні права й вольності України.
На другий день Виговський скликав нараду старшин, де, зокрема, стояло питання про ставлення до московського царя. Кілька полковників, зокрема, Зеленський, Богун, заявили: «Быть нам у царского величества нельзя потому: хотя он, государь, к нам и милостив, только начальные ево люди к нам не добры и наговорят государя на том, что привесть нас во всякую неволю и пожитки наши у нас отнять».
Одностайна підтримка, яку одержав Виговський на Корсунській раді, дала йому можливість укласти міжнародні договори з Туреччиною й Кримом та ратифікувати договір із королем шведським. Але тоді в Москві, одержавши повну інформацію про перебіг Корсунської ради й настрої козацтва, остаточно зрозуміли, що Україну можна задушити тільки її ж руками, посіявши недовіру й ворожнечу у Війську Запорозькому.
Вимушено визнаючи гетьманство Івана Виговського — царську грамоту про це 17 (27) листопада 1657 року привіз до Чигирина спеціальний посол Дмитро Рагозін, — Москва розпочинає готувати ґрунт для звільнення Івана Виговського з посади. З цією метою воєводи Олексія Михайловича розпочали серед козацької старшини підбурювальні акції проти легітимно обраного гетьмана, мовляв, це польський шляхтич і він буде більше відданий полякам, ніж Війську Запорозькому.
Тим часом царські воєводи не тільки підбурюють полтавського полковника Мартина Пушкаря до державного заколоту, обіцяючи йому гетьманську булаву в разі усунення Виговського від влади. Переконавшись, що той зі своїми прихильниками не має достатніх сил для цього, залучають до заколоту і запорожців, які виявляли невдоволення тим, що нового гетьмана обирали не на Січі, як Богдана Хмельницького, а у городовій Україні. Запорожжя, до речі, на той час ще так і не усвідомило, що воно свою місію як фундаменту державницького відродження вже сповнило і джерело влади в Україні, її авангард перейшли на волость, де автохтонне населення саме вирішує свою долю. Та цього не розуміє кошовий Яків Барабаш, який також радіє обіцяній гетьманській булаві в разі відсторонення Виговського від державного керма. Щоправда, московські посланці йому не кажуть про те, що булава вже обіцяна й Пушкареві.
З огляду на такий розвиток подій наприкінці листопада 1657 року Іван Виговський змушений був звернути увагу царя на спроби заколоту, які організовував полтавський полковник Мартин Пушкар. У відповідь з Москви надійшов заспокійливий лист, у якому цар інформував гетьмана про те, що посилає свого боярина Богдана Хитрово до Переяслава, де на козацькій раді «о тех о всех делах, что ныне у вас в Войску Запорожском чинитца, учините успокоение, чтоб впредь меж вами, нашего царского величества верными подданными, православным народом, был совет и соединение, и бунтов и междоусобия не было».
Прибувши в Україну, царський посланець Хитрово сам від себе, без узгодження з гетьманом, розіслав запрошення на раду, яку призначив у Переяславі на 25 січня 1658 року. Однак попри наміри усунути Виговського, на що сподівалися в Москві, останнього на цій раді фактично втретє було обрано гетьманом. Та зміцнення його становища після цього не знімало загрози громадянської війни з Пушкарем і Барабашем, тим паче, що останні ухилилися від можливості заявити свої позиції на Переяславській раді в присутності московського посла.
Щодо другого проекту договору, який Москва намагалася нав’язати на раді в Переяславі (там знову йшлося про царських воєвод і залоги при них у полкових містах — «где пристойно»; збирання податків на постій московського війська; до Вільно, Троків, Орши, Мінська, Борисова, Слоніма, Волковиська, Гродно козакам «не ходити і жодних сварок не чинити, а мешкати по тих містах, які будуть призначені з царського наказу»; до шведського короля відправити послів, щоб нахилити його до миру з Москвою; щоб Бихів і Чауси були передані до Московського царства й козаки з них виведені, а також аби були видані різні збігці), то Виговський власною рукою дипломатично відписав: коли, мовляв, буду «вскоре пресветлые ц. в-ва оглядати очи, так о тих статьях поговорим». Тобто, коли приїду до Москви, тоді й поговоримо, чим фактично анулювалося все те, що нібито приймалося в Переяславі козацтвом щодо кожної статті зокрема.
Як відомо, через небезпеку внутрішнього заколоту Виговський до Москви не поїхав, а на початку квітня 1658 року вислав до царя посольство в складі полковників Лісницького, Богуна й Бережецького. Посольству було наказано вимагати, щоб Москва вплинула на Пушкаря й інших заколотників, аби припинили «бунт». Тільки за таких умов козацька старшина давала згоду на впорядкування 60-тисячного реєстру й на вислання царських воєвод до Ніжина, Чернігова, Полтави, Миргорода, Білої Церкви й Корсуня.
Проте в той час, коли Хитрово нібито докоряє Пушкареві й вимагає від того коритися гетьманові, до полтавського полковника приєднався Миргородський полк, який у результаті перевороту очолив Степан Довгаль. А в Лохвиці, де сотенна влада переходить до рук Івана Донця, розпочинають переслідувати родичів Виговського й тих козаків, які залишаються вірними гетьманові й не хочуть приставати до Пушкаря. Деякі ватаги бунтівників стали переходити на Правобережжя, де руйнували маєтності й нападали на прибічників Виговського. Одна з таких свавільних груп підійшла аж під Чигирин, де не тільки погромила маєтності Юрія Хмельницького, а й загрожувала гетьманській резиденції.
Маючи від Москви похвали за свою вірність, Пушкар продовжує мріяти про переобрання гетьмана. У своїх універсалах, які він розсилав по всій Україні, хвалиться, що має від царя дозвіл воювати проти гетьмана пожалуваними йому гарматами й знаменами, та ще й прийде обіцяна допомога в 40 000 московських ратних людей. Оскільки ці звернення не були спростовані царськими представниками в Україні, то гетьман і генеральна старшина цілком резонно сприйняли це за реальність: вимушено затвердивши Виговського на гетьманстві, Москва насправді підтримувала в Україні бунтівників в особі Пушкаря й запорожців, що підривало верховну владу.
За таких обставин Виговський зрозумів, що треба рішуче й одразу ліквідувати пушкарівщину. Тим паче, що ставленик миргородських бунтарів полковник Довгаль запевняв Москву: Виговський замишляє зраду разом з татарами, поляками й турками, до яких він уже порозсилав своїх послів. Зрозуміло, автори цих доносів не визнавали законним вибір Виговського на гетьмана (навіть у Переяславі в присутності царського посланця Хитрово), домагалися скликання нової ради «по старим звичаям». А ще просили, аби сам цар зі своїм спадкоємцем, боярами, патріархом особисто «вотчины своей въ Малой России и стольный городъ Кыевъ осчастливили походомъ своимъ царскимъ посетить и своими пресветлыми царскими очима счастливо осмотреть, что давно уже вся малая Росия, подданые Вашего величества, прилежно ожидаютъ».
Коли в Чигирині стало відомо, що в Москві одночасно приймали послів Виговського й Пушкаря, то зажадали від царя приборкати бунтівників. Але в Москві знову помахали пальчиком на Пушкаря й продовжили контактувати з гетьманською опозицією. Зрозуміло, що Виговському годі було за подібного ставлення царського самодержавства сподіватись на збереження за собою гетьманства й на зміцнення свого становища. Відтак необхідно було шукати інших способів для ліквідації пушкарівщини, зокрема підтримки від зовнішньої сили. Тож по допомогу гетьман звернувся до кримських татар, з якими він відновив співпрацю ще з осені 1657 року.
На вимогу московського посла Івана Опухтіна відмовитися від ханської допомоги Виговський відповів: «У меня де с татары договорено, что им итти со мною и за меня стоять против тех бунтовщиков и самоволцов, Полтавского полковника Мартына Пушкаря и кошового атамана Барабаша и кто с ними будет итти против меня войною, и которые в войске чинят бунт и кровопролитие и невинных душ забивают до смерти, и Малую Россию разоряют».
Коли ж московський посол нагадав про присягу цареві, то гетьман різко відповів: «а я де ему, великому государю, не изменник и Малой России и Войску Запорожскому не разоритель; и его великого государя украйные городы, также и Малой России, в которых городах самовольцов и бунтов не будет, а татаровя войной не пойдут».
Досить швидко до Чигирина прибуло 40 тисяч татарської орди, яка разом з Іркліївським, Канівським, Ніжинським, Переяславським, Прилуцьким і Уманським полками вирушила в напрямку Полтави. Протистояти цій військовій спілці заколотники не могли, відтак організована за підтримки Москви братовбивча війна закінчилася повною перемогою Виговського, хоч це коштувало Українській державі десятків тисяч людських жертв і великої деморалізації народу.
Усвідомивши, що подібних втрат Україна зазнаватиме в майбутньому постійно, якщо повернеться до співжиття з Москвою на запропонованих нею умовах, Виговський вирішив остаточно порвати з царем. У спеціальній відозві до європейських монархів він повідомив про грубе порушення прийнятих на себе Олексієм Михайловичем зобов’язань за угодою з Богданом Хмельницьким і додав: «Москва готовить нам ярмо насамперед домашньою війною, себто нашою ж власною зброєю, а потім одверто підносить проти нас свою власну зброю без жодної нашої вини. Все те ми виявили, а тепер ми змушені підняти законну оборону та й удатися до сусідів з просьбою за поміч для своєї свободи. Не в нас лежить причина цієї війни, що розгорілася».
Як наслідок, виконуючи політичний заповіт Богдана Хмельницького, Україна розриває союз з Москвою і входить у нову міжнародну спілку з Польщею й Великим Князівством Литовським, що було зафіксовано Гадяцьким трактатом 6 (16) вересня 1658 року. Повідомлення про це змусило Москву змінити тактику упокорення України. З цією метою 15 січня 1659 року цар висилає в Україну нове посольство на чолі з князем Трубецьким, яке мало нібито заспокоїти «междуусобие и невинное кровопролитіе». Насправді ж, прибувши в Україну, він мав з’ясувати ситуацію й шанси Виговського, і якщо вони міцні, то зібрати чергову генеральну раду в Переяславі й розпочати з ним перемовини про підготовку нового проекту московсько-українського договору.
Аби Виговський погодився залишитися під Москвою, цей проект передбачав усілякі поступки козацькій стороні — аж до виведення московської залоги з Києва, не заступатись на майбутнє за свавільників тощо. Однак Виговський з козацькою старшиною виявили політичну волю й відмовилися вступати в будь-які контакти з Трубецьким, у портфелі якого, до речі, про запас лежав інший наказ, що передбачав можливу комбінацію з іншим гетьманом. Тож і цей, третій, проект договору царя з гетьманом Виговським не був здійснений і залишився назавжди проектом. Як і два попередні, бо Виговський ніколи до Москви так і не поїхав.
Найбільш оптимальний вихід для себе в цій ситуації Москва побачила в організації широкомасштабного збройного вторгнення в Україну, аби раз і назавжди упокорити її. Величезна царська армія впевнено прямувала до Києва, сподіваючись за короткий час остаточно поставити на коліна українство. Але досить швидко цей переможний марш несподівано захлинувся — на шляху виявилася Конотопська фортеця, яка вистояла в облозі кілька місяців.
А дізнавшись про військову агресію царя, гетьман Виговський збирає всі наявні козацькі сили й у спілці з кримським ханом поспішає до Конотопа. Прибувши своєчасно, завдає розгромної поразки московському війську. Навіть російський історик Сергій Соловйов змушений був визнати катастрофічну поразку московського війська під Конотопом: «Цвет московской конницы, совершивший счастливые походы 54 и 55 года, сгиб в один день... Никогда после того царь Московский не был уже в состоянии вывести в поле такого сильного ополчения. В печальном платье вышел Алексей Михайлович к народу, и ужас напал на Москву... В августе, по государеву указу, люди всех чинов спешили на земляные работы для укрепления Москвы. Сам царь с боярами часто присутствовал при работах; окрестные жители с семействами, с пожитками наполняли Москву, и шел слух, что государь уезжает за Волгу, за Ярославль».
Перемога Виговського під Конотопом так налякала московського царя, що той і справді почав готуватися до евакуації з Москви за Волгу, підбиваючи до втечі й патріарха Никона. Однак останній, краще знаючи українство через контакт з його елітою, залишився в своєму монастиреві Новий Єрусалим під Москвою.
Тим часом похід на Москву, на чому особливо наполягав кримський хан, унеможливився через несподіваний удар запорожців під проводом кошового Івана Сірка в спину переможцям Конотопської битви. Виявилося, що напередодні цієї події московські воєначальники послали своїх гінців на Січ і запропонували кошовому товариству вдарити на Крим, користуючись тим, що хан з військом вийшов з півострова. Ніхто із запорозької старшини не подумав над тим, що цей набіг низового козацтва на Крим є спробою відтягнути хана від Конотопа, тобто це зіграє проти Української держави.
Щоправда, звістка про погромницький похід Сірка на Крим проти мирного населення надійшла до хана тоді, коли він після перемоги вже збирався йти на Москву. Природно, дізнавшись про те, що українські козаки бешкетують на півострові, де залишилися жінки, діти й літні люди, хан розвернув кримськотатарське військо й пішов рятувати свою землю. Але повертаючись до Криму, в помсту за набіг запорожців спалив Полтавщину, що викликало обурення в населення й козацтва й призвело до поглиблення широкомасштабної Руїни.
У цій ситуації Виговський не зміг використати як слід своєї перемоги. Давши змогу московському військові відступити до Путивля, він нерозважливо залишив по містах Лівобережжя невеликі загони найманого війська. З цього одразу ж скористалися прихильники Москви. Вони знищили залогу Виговського в Ніжині, те саме сталося і в інших містах, звідки нові заколотники поїхали до Путивля, де їх знову привели до присяги цареві, а відтак 4 вересня 1659 року розпочався новий наступ Трубецького на Україну. У православних храмах Лівобережжя одразу ж почали молитися за московського царя, але ніхто не молився за Україну.
Спроби Виговського одержати підтримку на козацьких радах під Германівкою й Білою Церквою не увінчалися успіхом, бо й ті полковники, котрі ще вчора його підтримували за протимосковське наставлення, тепер же, дізнавшись про татарські спустошення на Лівобережжі, гостро засуджували свого гетьмана, особливо Богун. Тож він змушений був зректися гетьманської булави. За твердженням Василя Герасимчука, одержавши булаву, Юрій Хмельницький, таки спромігшись розтлумачити козацькій раді суть Гадяцького трактату, хотів її знову повернути Виговському. Однак на цю пропозицію колишній гетьман саркастично відповів: мовляв, посадіть на гетьманство кошового Сірка чи полковника Богуна.
Іван Виговський виїхав до Польщі, звідки намагався порадами підтримувати недосвідченого гетьмана. Пізніше поляки звинуватять його в зраді Речі Посполитій і розстріляють. А російська й радянська історіографія дорікала гетьманові вже в зраді українського народу. До речі, називали його першим зрадником, очевидно, тому, що був єдиним українським гетьманом, який не підписав жодного договору з Москвою.
Тоді тільки в еміграції можна було сказати про Виговського правдиве слово. З-під пера відомого українського дослідника Симона Наріжного воно залишилось таким: «В характеристиці й оцінці Виговського мусимо твердо затямити собі, що ні однією з своїх «негативних» рис він не спричинився за весь час своєї політичної діяльности до шкоди Україні. Навпаки, ціле його політичне життя є скероване на користь Батьківщини, а його невільна смерть не прийшла випадково, а закінчила самовіддане служіння Виговського українській державній справі. Це був не несподіваний випадок, а приречена страта того, хто життя своє спрямував на українське державне будівництво».
Усе чітко сказано і в поетичному слові Олекси Стефановича:
А ще вклонимося Виговському:
Скільки часу не утекло б,
Злонапасникові московському
Не забути про Конотоп.
Це й справді була вікопомна подія, оскільки за прикладом Богдана Хмельницького, котрий 1648 року аж до Вісли загнав поляків, звільняючи від них українські землі, так тепер і Виговський перемогою під Конотопом завдав Москві такої нищівної поразки, якої не було в її історії.
Володимир СЕРГІЙЧУК,
доктор історичних наук,
професор Київського національного університету
ім. Тараса Шевченка.
ДАЛІ БУДЕ.
