Одним із осередків спротиву кримінальній владі Януковича була лютеранська церква у центрі Києва. В неділю, після 30 листопада, коли відбувся кривавий розгін студентів, у церкві святої Катерини німецької євангелістично-лютеранської громади пастор Ральф Хаска проголосив, як він каже, «підбадьорююче слово» тим, хто вийшов на Майдан вимагати справедливості і засудив застосування сили. «Хто застосовує силу проти миру, того Бог не підтримує!» — чулося на весь храм, де на одній з останніх лав демонстративно всілися четверо «беркутівців», з тих, що стояли на охороні адміністрації президента, яка була за якусь сотню метрів.
На знімках: пастор Ральф Хаска на Майдані під час Революції Гідності.
— Серед побитих було багато підлітків. Звістка про цей акт насильства в центрі Києва, в центрі Європи, вразив усю нашу громаду, — каже Ральф Хаска. — Влада поширила заяву, що демонстранти начебто перешкоджали встановленню «йолки», великої штучної ялинки. Це був верх цинізму. Кілька сотень людей на площі, яка вміщає сотні тисяч, створюють перешкоду для встановлення ялинки? Абсурдна і нелюдяна заява. А потім я уперше почув заклик: революція. І я подумав про себе: чому саме революція? Адже йшлося про підписання Угоди про асоціацію. Тоді ніхто не очікував такої бурхливої реакції українського народу, який масово вийшов на вулиці 1 грудня.
Коли я обмірковую цю ситуацію, то кажу: «І сотворив Бог людину на Свій образ, на Божий образ сотворив її» (1 Мойсея 1,27). Хто є образом Божим, того Він удостоїв власної гідності. Жодна людина не створена Богом для рабського існування. Кожен має свою гідність від унікального акту творіння, від Божого слова «так», яке Він особисто промовляє до кожної людини. Той, хто нападає на іншу людину, той нападає не лише на її гідність, а й на самого Бога.
Мене якось запитали у травні 2014 року, чи можна масовий виступ на Майдані насправді називати революцією. Я відповів: «Українці самі віднайшли відповідний вираз: Революція Гідності», — продовжує пастор. — Так, це була Революція Гідності. І всі церкви, всі конфесії, навіть усі релігії стояли разом та з самого початку відчували, що тут відбувається не просто черговий протест проти рішення уряду — тут ідеться про гідність людей.
Для мене це дуже наочно демонструє одна подія, яку я ніколи не забуду.
Ранок 11 грудня. Я спав уривками, прислухаючись до того, що робиться на вулиці, поблизу церкви, де за кілька метрів від входу стояли «беркутівці». По Лютеранській вони намагалися зайти на Майдан. Ми вирішили бити у церковні дзвони, якщо дійде до наступу. Того дня я був украй наляканий вибухами гранат у містечку протестувальників. О 5-й годині ранку я вже стояв внизу на Майдані, який розташований лише в п’яти хвилинах ходьби. І я бачив, як «Беркут» намагався очистити Майдан. Ланцюг уже стояв перед сценою, і це було тільки питанням часу, перш ніж вони зможуть просунутися вперед. Але страху не відчувалося. Тисячі і тисячі людей стояли там. І їх ставало дедалі більше. Звістка про напад облетіла столицю. Київ, вставай, Київ, вставай! Так вони вигукували. І всі церкви, так само, як і наша церква св. Катерини, били у дзвони в ці вранішні години. Два місяці потому ми били у дзвони вже кожні 15 хвилин упродовж 5 хвилин. Це відбувалося під час вбивства на Майдані.
В один із грудневих днів місто накрила заметіль. Сипав густий, лапатий і мокрий сніг. Того дня під вечір на Лютеранську нагнали силовиків. Вони стояли шеренгою, виставивши щити, усі як один із закам’янілими обличчями, в однакових шоломах, в яких нагадували тарганів. Дорогу їм перегородили хлопці і дівчата з Майдану, з «Свободи». У повітрі витала небезпека штурму, і тодішній народний депутат Олег Тягнибок закликав дівчат і жінок відійти з Лютеранської вниз, на Майдан. «Беркутівці» підсунулися вже до входу до церкви. Тоді пліч-о-пліч з протестувальниками став і Ральф Хаска, закликаючи силовиків зупинитися. Протестувальники геть змокли, взуття і одяг були хоч викручуй. Тож пастор запросив усіх до церкви грітися. Невдовзі на кухні храму гріли чай і готували бутерброди. А вже наступного дня церква закупила сучасні розкладні ліжка і в храмі влаштували «готель» для мітингувальників. Упродовж усього часу поки стояв Майдан, тут готували їжу, великі каструлі з борщами і кашами носили у наметове містечко, а в кімнаті поряд з бібліотекою розташувався медичний склад Майдану та госпіталь, де лікували поранених.
— Вибачте мені за ці дещо патетичні слова, але для мене одним з найбільш вражаючих моментів під час Революції була саме гідність, з якою люди обстоювали свою свободу, — розмірковує Ральф Хаска, котрого майданівці вже впізнавали по вишиванці під курткою. — Влада примушувала людей до пасивності, у них не було жодних можливостей розвиватися і вони повинні були спостерігати, як злочинці в уряді грабували державний бюджет; вони повинні були знову і знову, день у день, дізнаватися, що закон існував лише для тих, хто міг заплатити. Однак потім приходить момент, коли більше немає жодних компромісів. І люди сказали: «Вони довго нас обдурювали і обкрадали, принижували, але тепер вони б’ють наших дітей, братів. Вони б’ють їх до крові, вони б’ють їх до смерті». Київ піднявся, і не тільки Київ, вся країна. Люди сходилися до нашої церкви з усіх куточків України. Вони приходили, щоб задовольнити свої фізичні потреби, але дуже, дуже часто, щоб поспілкуватися з Богом. Пам’ятаю, як багато людей стояло на колінах перед вівтарем. Вони говорили з Богом. І я впевнений, що в ці дні лунало багато молитов за мир у країні, за припинення насильства. Влада мала зрозуміти, хто застосовує насильство проти мирних демонстрантів, не має на те ані світського права, ані Божого виправдання. Наша церква не могла тоді стояти осторонь наче звичайний глядач, — продовжує пастор. — Не тільки тому що ми просторово були у центрі революційних подій, знову і знову опинялися посеред них, а з теологічних переконань, за покликом серця. Я переконаний, що це відчули всі церкви. Солідарність між церквами була велика. Ми переживали чудове екуменічне єднання.
Коли ми в січні відкрили наш таємний лазарет на другому поверсі нашої церкви, щоб сховати хворих і поранених, раптом одного вечора перед дверима побачив архієпископа греко-католицької церкви. Ми бачилися з ним на різних зустрічах у Всеукраїнській Раді у справах релігій, а до нас він прийшов, щоб виявити солідарність, допомогти людям. І це було важливим не лише для греко-католиків, які у нас лікувалися, а й для мене, для всієї нашої громади.
Хто ставить Христа в центрі свого життя, той не може обійти інших людей, — розмірковує Ральф Хаска. — За місяці Революції таких людей було дуже багато, сотні, тисячі. Багато з них були і по інший бік. Досить часто міліцейські підрозділи складалися з молодих людей віком 19—20 років, які були мобілізовані. Горезвісні «беркутівці» трималися на задньому плані. Вони виходили лише тоді, коли потрібно було застосувати силу. А кордони утворювалися саме з таких молодих чоловіків. Тобто по обидва боки були люди, які потребували допомоги. І ми були відкриті для всіх. Звичайно, допомагати міліціонерам було важче. Якщо на початку протестів їм дозволяли приходити в нашу церкву, щоб попити чай або каву або просто сходити в туалет, то з часом керівництво заборонило їм це робити. Вони почали приходити поодинці, обережно, в нічний час, так, щоб ніхто не помітив. Наша молодь приносила гарячі напої і бутерброди міліції, в їх холодні автобуси, вони з вдячністю приймали допомогу і рідко відмовлялися від неї.
Самі ж ми були оточені «беркутівцями» протягом кількох місяців. По суті, опинилися в «котлі», бо наша вулиця була перекрита міліцейськими барикадами.
Я переконаний, що церкви в ті дні відігравали значну роль у тому, щоб протести залишалися мирними. Насильство демонстрантів завжди виникало як зустрічне насильство проти інститутів влади, яка ухилялася від будь-яких перемовин. Церквам вдавалося з великою Божою поміччю зупиняти насильство, а отже, і уникати жертв.
Не лише я неодноразово стояв поміж барикадами. Також інші священнослужителі, інших конфесій намагалися своєю присутністю, своїми молитвами і мирною поведінкою, шляхом посередництва зберігати протест мирним і приглушувати перші акти насильства, — зазначає Ральф Хаска. — Я з жахом згадую 9 грудня 2013 року. Раптово сотні правоохоронців посунули повз церкву і оточили табір мітингувальників, який був розташований перед церквою, між нами та президентським палацом. Президентська адміністрація розміщена від нас через одне перехрестя. Цей наступ правоохоронців не обіцяв нічого хорошого. Раптом сотні людей опинилися в пастці. Я встиг відзняти наступ та оточення і поінформувати Посла Німеччини. Незабаром стало зрозуміло, що цього разу дійде до конфронтації. Молоді люди, повні гніву, сходилися з Майдану, вони хотіли прорвати ланцюг правоохоронців. І тепер вони стояли один проти одного, готові рішуче діяти. Часу на роздуми не залишилося. Я не встиг навіть обміркувати, що робити та що казати. Став поміж фронтів, набрав повні легені повітря і почав промовляти, промовляти, промовляти. Слава Богу, тоді не дійшло до кровопролиття. Фронти розійшлися. Втім, доходило і до більш жорстких наступів. Люди зрозуміли, що інша сторона не хоче мирного вирішення. Інша сторона взагалі не зрозуміла, що майданівців більше не залякати. Не зрозуміла, що на цей раз ішлося про людську гідність.
Тривалий час перед дверима церкви стояли люди зі зброєю. Правоохоронці були оснащені автоматами. Для мене було цілком очевидно: держава несе відповідальність за своїх громадян, за мир у країні. Якщо вона застосовує силу проти мирних демонстрантів, то вона втрачає будь-яку легітимність. Влада застосувала силу. Несправедливо. Тому вона сама і становила загрозу миру у цій країні. А не народ, який несподівано для всіх вийшов на вулиці. Тоді злочинці зробили ставку на насильство. У страшні дні вбивств з 18 по 20 лютого 2014 року я ходив по Майдану наче паралізований. Я чув крики зі сцени: «Вони стріляють в нас. З автоматичної зброї. Обережно, обережно снайпери». І я бачив поранених і мертвих. У моїй голові крутилося лише одне: «Господи, помилуй. Господи, помилуй».
Люди піднялися на боротьбу проти рабського існування. Люди віддали своє життя за цей шлях. Християнські церкви супроводжували цей процес від самого початку. Україна буде і надалі йти з Богом. Назад дороги немає. Тільки не в рабство. Бог має інший план. Я в цьому переконаний, — наголошує пастор.
Пастор Ральф Хаска, котрий документував події на Майдані, дістав поранення в руку. Снайпер, певно, цілився в об’єктив його фотоапарата, а поцілив у палець. Не залишився він і поза подіями на сході, куди приїздив з гуманітарною місією. І хоч тепер пастор очолює іншу громаду, в іншій країні, залишається таким само щирим і вірним другом України. Він уважно стежить за новинами з Києва і підтримує нашу боротьбу з агресором у листах і соцмережах. Та далеко не ховає вишиванку, бо знову збирається в Україну, де прожив п’ять років і яку полюбив як рідну країну.
Світлана ЧОРНА.
Фото надані автором.
