Минуло 74 роки з дня масового знищення гітлерівцями мирного населення, переважно євреїв, зігнаних до шурфу шахти рудника вогнетривких глин у селі Нерудсталь П’ятихатського району, що на Дніпропетровщині. Нині на цьому місці стоїть пам’ятник, скопійований з маленького обеліска, що його рудник поставив ще на початку 1950-х.

 

 

Біля пам’ятника, на якому вибито цифру 546 (це кількість невинних жертв), школярі насадили парк із верб та беріз. Щороку сюди приходять учні і вчителі Нерудстальської школи, приїжджають гості з району, щоб вшанувати загиблих земляків.


Раз на рік поклонитися пам’яті рідних йому людей приїжджає з П’ятихаток Станіслав Федорович Коваленко (на знімку). На все життя в цього чоловіка залишив свій слід той день, коли його, семилітнього хлопчака, везли на санях до Нерудсталі.


— Мамі сказали, щоб вона брала із собою теплі речі і карточки, бо її відправлятимуть на примусові роботи, — розповідає чоловік. —Вона навіть не здогадувалася, куди їде.


Хіба вона могла припустити, що її разом із Славиком, якого ростила після смерті його рідної матері, везуть на страту! Вона загине в той день разом із бабусею Славика й багатьма іншими людьми.


Тільки пізніше він дізнався, що ці дві жінки не були рідні йому по крові. Його рідна мама померла за кілька днів після його народження, а батько пропав на війні. Все це добре знав і поліцай, який до війни жив з Вірою Синаєвою, котра вдвох зі своєю мамою-єврейкою ростила чужого хлопчика до страшного березня 43-го. Той поліцай і врятував Славика, коли з підвалу старої Нерудстальської школи євреїв повели до шахти.


Станіславу Федоровичу з кожним роком усе важче згадувати той холодний березневий день, коли він після всього пережитого ішов П’ятихатками і плакав. Хлопчині, який пережив пекло на землі, просто не було куди йти. Його, змученого і замерзлого, того ж дня забере до себе чужа старенька жінка Василиса Іванівна, яку Славик усе життя зватиме бабусею. Разом із рідною сестрою Марією вона обігріє чужого хлопчика і поставить його на ноги.


Ці дві жінки стануть для нього ближчими за всіх у світі, бо рідних у нього забрала війна. Станіслав Коваленко доглядатиме обох до їхньої останньої години і проведе в останню путь кожну з них як син.


І скільки б не минуло літ, у нього не загоїться на серці рана від того болю, якого завдала йому, малому, доля. Він не може забути передсмертних криків людей, серед яких міг опинитися й сам. Через те, скільки б його не запрошували виступити на мітингу в Нерудстальській школі, присвяченому річниці трагедії, Станіслав Федорович жодного разу не одважився побороти душевний біль дитячих спогадів.


Замість нього розповідає історія. В акті розкопок і свідчень очевидців, датованому 1944 роком, сказано: «Німецько-фашистські загарбники в П’ятихатському районі... вбивали і заживо кидали в шахти ні в чому невинних людей, жителів міста П’ятихатки та району. Особливо жорстоким репресіям підлягало єврейське населення. З двох тисяч євреїв, що проживали в районі, лиш одиницям вдалося врятуватися від кривавої розправи гітлерівських катів. Протягом 1941-го, 1942-го і 1943-го рр. варвари звозили з усього району по 70—100 чоловіків, жінок і дітей... розстрілювали і заживо вкидали в шахти. (...). Під час розкопок шахти виявлено, що більшість трупів укинута головою вниз...»

Дніпропетровська область.

Фото автора.