Своє дитинство, затьмарене Голодомором, пригадує жителька Корсуня-Шевченківського Марія Іванівна Шаповаленко (на знімку). Їй 92-й рік, сила інколи підводить, але пам’ять ясна на імена й на роки.

 


— Родом я із села Карашина, із сім’ї Гаркуш, — розповідає старенька. — Було мені лише два роки, коли мати забрала двох старших дочок і поїхала на заробітки до батька на Донбас. Нужда і злидні погнали його, селянина, у шахту. Я була ще мала для далеких переїздів та й жили там шахтарі, як раби, у бараках. Залишили мене тітці, вона й виростила. Тітка жаліла мене і любила, як дочку. Батько у війну під Сталінградом голову поклав, а матері-удові з двома старшими дочками клопоту вистачало.


Мало розуміла я у свої сім літ те, що діялося в Україні в 1932—33 роках. Та добре пам’ятаю, як тітка побивалась, що «борошна вже немає й пучки, а жито все вимели до зернини». І от якось, погладивши мене по косах, сказала: «Підеш, дитино, у найми.

Будеш корову пасти, молочко питимеш, то й не пропадеш...»


Наймитувала я в заможній за тодішніми мірками сім’ї. Вони мали тільки одну дочку, а головним багатством була корова. Я її пасла в полі недалеко від хати і гляділа, щоб ніхто не завернув. Якщо хтось наблизиться до корови, мусила одразу гукати господаря — так наказали мені. Бо дуже боялись, щоб голодні люди не викрали їхню годувальницю. А ще мене посилали в поле по траву для корови, бо дерті чи навіть висівок у ті роки худобі не давали. Собі нічого було їсти.


Жили господарі на краю села, мене посилали до лісу принести сухого гілляччя, щоб у печі топити. Скільки могла принести на своїх плечах семирічна голодна дитина? Та на це ніхто не зважав. Усі хотіли одного — вижити. Я дуже хотіла їсти, не могла діждатися, коли господиня корову доїтиме та мені кухлик молока наллє...


Згадала Марія Іванівна й карашинських однолітків. Навесні 33-го вони ходили до колишнього князівського парку по салату, яка з’являється на землі першою. А матері варили щось схоже на зелений борщ. Пізніше в тому парку щавель рвали, цвіт акації.

«Варили все, що на землі росло і на деревах зеленіло. Усе життя пам’ятаю смак і запах млинців з липового листя та цвіту акації. Для тих дітей, хто ходив у школу, баланду варили — хоч якесь спасіння було».


Марія Іванівна пригадує, що старші люди оберігали дітей від страшних звісток. Не розповідали при них, хто помер у селі від голоду. А першими вмирали слабші здоров’ям та діти. Коли підросла, то зі споминів старших у сім’ї та сусідів дізнавалась страшну правду про голодну смертельну зиму.


Вона на хвилину поринає у важкі спогади, а потім її погляд веселішає. «Дивлюсь, як вулицею йдуть школярі й студенти, так гарно одягнені, ситі, раді життю, і молюся Господу, щоб уберіг від того лиха, яке ми дітьми пережили. Такі бідні, голодні були, думали, щоб тільки не вмерти, щоб жити. Багато горя на віку зазнала, а голод — найстрашніше з пережитого...»


Жінка торкається натільного хрестика і промовляє: «Й на тім світі не буде прощення мучителям-правителям, які так безжалісно познущалися над українським народом...»

Черкаська область.

Фото Людмили ЯРОВОЇ.