Триста безцінних раритетів доби національно-визвольних змагань 1917—1921 років уперше за сто років представлено в Музеї історії Києва на виставці «Українське коло». Серед них — оригінальні Універсал Директорії про возз’єднання Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки в одну державу 22 січня 1919-го, Велика печатка УНР та кількадесят печаток державних установ і військових підрозділів, квиток члена Центральної Ради С. Ф. Веселовського, перша банкнота УНР з написами українською, російською, польською та єврейською мовами, випущена в грудні 1917 року, синьо-жовтий, хоч і дуже вицвілий, прапор 1-го пішого Запорозького імені гетьмана Петра Дорошенка полку, який нині зберігається в Музеї Війська Польського у Варшаві, рукописи, меморіальні речі Володимира Винниченка та Симона Петлюри.

Кандидат історичних наук Юрій Савчук знайомить відвідувачів з експонатами виставки «Українське коло».

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Усі ці раритети надійшли на виставку, що складається з чотирьох тематичних блоків — «Відродження нації», «Розбудова держави», «Змагання за Україну» та «Міжнародне визнання України», з 29 провідних музеїв, архівів, бібліотек та приватних колекцій України, Польщі, США і Швейцарії.

Куратор виставки, кандидат історичних наук Юрій Савчук, зазначає, що всі представлені в експозиції речі – оригінальні, 80 відсотків із них експонуються вперше, а половина до цього часу була невідомою навіть науковцям. До того ж багато експонатів, як, наприклад, кліше банкноти номіналом 50 карбованців 1918 року чи кашкет морського офіцера з тризубом, що належав заступнику міністра морських справ УНР Святославу Шрамченку, у світі є в єдиному екземплярі, адже все, що було пов’язане з Українською революцією, у радянський час цілеспрямовано знищувалося.

Про те, як українці творили власну модерну державу і захищали її від російського окупанта, розповідають десятки документальних світлин. На одній із них — центр Києва, Софійський майдан, де 19 березня 1917 року відбулася грандіозна 100-тисячна маніфестація на підтримку Української революції. На майдан люди вийшли із синьо-жовтими прапорами й портретами Тараса Шевченка. Історики цей день назвали «Святом Свободи».

Про масове піднесення національного духу й патріотизм українців свідчить й інший експонат — лист № 278, що містив звернення до народу жертвувати кошти на потреби Української Центральної Ради, підписаний її головою Михайлом Грушевським. Уряд на той момент потребував кількох тисяч карбованців, а зібрали три з половиною мільйона.

Для УНР таким самим важливим атрибутом, як герб, прапор, гімн, була національна валюта. Спершу нова грошова одиниця отримала назву «карбованець», вартість якого дорівнювала 17,424 долі щирого золота. Перша банкнота — купюра номіналом 100 карбованців, на якій був вказаний 1917 рік, увійшла в обіг 5 січня 1918-го. А вже 1 березня того самого року Центральна Рада ухвалила закон «Про грошову одиницю, биття монети та друк державних кредитових білетів», яким було запроваджено гривню. Ця назва, як і тризуб, прийшла до нас з княжих часів. У 1917—1919 роках були надруковані банкноти у 10, 25, 50, 100, 250, 1000 карбованців і знаки у 2, 5, 10, 100, 500, 1000 та 2000 гривень. Деякі з цих купюр можна побачити на виставці. Поряд з кліше для друку банкнот номіналом 50 карбованців — не менш цікавий та унікальний експонат — ощадна книжка, як вказано на її титульній сторінці — Вінницької скарбниці, що належала Григорію Чеботарю і була виписана 13 вересня 1919 року. На той час вінничанин зберігав у державній скарбниці, тобто банку, 5 000 карбованців.

— Ця ощадна книжка свідчить про налагоджену роботу Національного банку УНР, обмін цінних паперів, а загалом про успішне державне і національне будівництво, — каже Юрій Савчук.

Увагу привертає ще один експонат — чималенький пакунок з грішми, скріплений сургучевою печаткою. Поряд — розписка Володимира Винниченка, члена Центральної Ради, голови Генерального секретаріату першого українського уряду, в отриманні грошей, виданих Директорією при його виході з уряду і виїзді за кордон. Той пакунок був власністю Винниченка; він так і залишився недоторканим, хоч, певно, не один дослідник хотів би побачити його вміст. На виставку пакунок надійшов з Української Вільної Академії Наук у США.

До нашого часу збереглися й особисті речі Симона Петлюри, генерального секретаря з військових справ у червні-грудні 1917 року, пізніше — голови Директорії, — портсигар з тризубом, мундштук та мережана хустина, на якій з метою конспірації вже в 1919-му було надруковано наказ про організацію партизанської боротьби в тилу ворога.

Особливе місце в експозиції посідає книга Михайла Грушевського «На порозі Нової України», яка стала політичним заповітом голови Центральної Ради. Дехто з істориків називає Грушевського невиправним романтиком у політиці, що виявлялося в його сліпій вірі в російську демократію, всесвітнє братерство й соціалізм. У Першому Універсалі Центральної Ради (червень 1917), яким проголошується автономія України, є такі слова: «Хай буде Україна вільною. Не відділяючись від всієї Росії, не розриваючи з державою російською...». Однак той романтизм розстріляли з гармат російські війська Муравйова у січні 1918-го, коли посунули на Київ. Юрій Савчук розповідає, що в лавах окупантів були матроси, які йшли під пісню «Эх, яблучко, сбоку красное, что Украине конец, дело ясное». Штурмуючи Київ, Муравйов умисно й прицільно вів вогонь запальними снарядами по фамільному будинку Грушевських, який горів три дні. Сам Грушевський писав: «...за кілька мінут обернули в одно огнище весь дім. Згоріли мої рукописи й матеріали, бібліотека і переписка, колекції українських старинностей, що збирав я стільки літ, збірки килимів, вишивок, зброї, посуди, порцеляни, фаянсу, окрас, меблів, малюнків». З того пожарища напівживою винесли матір голови Центральної Ради Главіру Грушевську, яка за кілька днів померла від потрясінь.

У ті дні окупанти обстрілювали й церкви, зокрема Києво-Печерську лавру. На виставці експонується стакан шрапнельного снаряда, знайдений у липні минулого року під час реставрації храму Спаса на Берестові, пам’ятки XI—XII століть, що є частиною історико-архітектурного ансамблю лаври.

Київ у вогні, терор українців, смерть матері... Михайло Грушевський пише: «...мені здається, що Україна також поховала своє старе в сім вогнищі, в могилах своїх дітей забитих рукою більшовиків». І залишає нам свій заповіт — книгу «На порозі Нової України», за яку взявся відразу після визволення Києва від московських загарбників і в якій оголосив завершеною еру орієнтації на Москву та пропонував відродити традиційну для України від часів Київської Русі і Галицько-Волинської держави орієнтацію на Захід.

— За часів УНР книги видавалися десятитисячними тиражами, але за радянської влади вони повністю знищувалися, така сама доля чекала й на твір Грушевського, який радвлада вважала шкідливим і ворожим, — зазначає Юрій Савчук.

Попри те, що за зберігання антирадянської літератури можна було потрапити до КДБ й отримати тюремний строк, працю відомого діяча й історика зберіг листоноша, засновник «Просвіти» у селі Стрільчинці на Вінниччині Карпо Карпенко. Коли працівники новоствореного музею Грушевського у Києві оголосили про те, що розшукують будь-які артефакти, пов’язані з життям і творчістю голови Центральної Ради, завідувачці відділу Світлані Паньковій зателефонував чоловік з Немирова і передав їй книги свого діда Карпа, котрий, навіть вшивши сторінки з книги «На порозі Нової України» у твір Достоєвського, десятиліттями зберігав реліквію подалі від людських очей, у вулику. Тепер цей раритет — у музейній експозиції.

Виставка «Українське коло» демонструє історичну спорідненість УНР та сучасної України. У героїці боротьби української нації за незалежну і соборну державу, що постала сто років тому, ми черпаємо сили й наснагу сьогодні.

Як повідомив Юрій Савчук, цю унікальну виставку планують показати в США та Канаді.