Прямої, одвертої, але гарячої вдачі, гетьман Многогрішний, пише Андрій Яковлів, серед отруєної московськими інтригами, підкупами, двоєдушністю атмосфери почувався безсилим і часто, спровокований московськими посланцями або деким із старшини, висловлювався гостро й відверто, казав більше, ніж було потрібно. Особливо гострі розмови мав гетьман із царськими посланцями Савіним у грудні 1671 року та з Танєєвим у січні й березні 1672-го. Цим він озброїв проти себе Москву, яка засадничо не сприймала людей прямої, негнучкої вдачі, особливо на гетьманськім уряді, не придбав собі прихильників серед більшості старшини й прискорив свою погибель.
Головними змовниками проти гетьмана були: генеральний обозний Петро Забіла, генеральні судді Іван Самойлович та Іван Домонтович і генеральний писар Карпо Мокрієвич. Ці змовники працювали в повному контакті з ніжинським воєводою Ржевським та з головою московських стрільців при гетьмані Неєловим. 7 (27) березня 1672 року до гетьмана прибули московські посланці Танєєв і Щоголєв, а вночі з 7 на 8 березня, умовившися з обозним і суддями через свого посланця, Танєєв, Щоголєв і Неєлов пішли на таємну нараду до генерального обозного Забіли, де й домовилися, що одразу ж після від’їзду царських посланців вхоплять «того вовка» — Многогрішного і, зв’язавши, віддадуть Неєлову під варту.
Пекельні муки під час слідства та суд над Многогрішним у Москві, куди його привезли в кайданах, — грубе порушення «Березневих статей» 1654 року. Адже ними передбачалося, що справи осіб козацького стану має розглядати тільки козацький суд.
Згідно з тогочасним українським військовим правом гетьмана (якщо він навіть скоїв би злочин) могла судити тільки Генеральна Рада Війська Запорозького. Суд у Москві й заслання до Сибіру Многогрішного — нечуване доти порушення прав і вольностей Війська Запорозького, стверджених царським словом Олексія Михайловича.
Угодницьку політику козацької старшини, яка брала участь у зміщенні Многогрішного, сповна використав цар під час укладання угоди з новим лівобережним гетьманом Іваном Самойловичем, котрого літописець Самійло Величко охарактеризує «в письмі козацько-руськім справним, розумним, гарної вроди, до людей чемним і прихильним».
Згідно з Конотопською угодою 1672 року останній не міг карати винних старшин, а повинен був відсилати їх до Москви, не мав права відправляти послів до чужоземних монархів. Щоб обмежити владу гетьмана, все це робилося за участю змовників із числа генеральної старшини.
Звичайно, Олексій Михайлович дуже радо затвердив ці статті, оскільки вони обмежували автономію України. А це впливало і на становище Правобережної України, бо, споглядаючи, як Москва прибирає до рук лівобережне козацтво й готується з такими ж намірами перебратися на Правобережжя, тамтешня старшина ще після Андрусівського договору 1667 року не бачила іншого виходу, як іти на службу до могутнього південного сусіда, яким виступав тоді турецький султан. Ситуацію ускладнювала також поведінка кримських татар і патронованого ними Петра Суховія, котрий намагався перебрати гетьманську булаву від Дорошенка.
Очевидно, що все це було підставою для того, щоб Петро Дорошенко зважився перейти в османське підданство. Висилаючи до Стамбула 17 пунктів схваленої на старшинській нараді 28 серпня 1668 року попередньої умови, гетьман насамперед зазначав, що хоче мати такий же договір з султаном, який мав Богдан Хмельницький, тобто завжди бути готовим воювати проти ворогів Високої Порти. Водночас далі уточнювалося, щоб усі війська кримські, черкеські, ногайські, буджацькі, якщо вони приходитимуть на допомогу українському гетьманові, слухалися саме його наказів. А свідченням цього має бути булава й спеціальний прапор, який повинен означати не підданство, а приязнь і згоду між козацькими й турецько-татарськими збройними силами в усіх війнах проти спільних ворогів.
Наступною вимогою Дорошенка була відмова турецьких чи татарських військових підрозділів, що приходитимуть в Україну, будувати свої мечеті й грабувати православні церкви, а також брати ясир із козацького роду. Це ж стосувалося й молдавських і валаських збройних формувань, які також не повинні чинити жодної шкоди містам, монастирям і церквам, що перебувають під гетьманською владою. При цьому особливо наголошувалося, що українське духовенство одержує хіротонію від Царгородського патріарха й має власну митрополію.
Окремою статтею йшлося про статус українського гетьмана. В пропозиціях Дорошенка зазначалося, що він «має зоставатись на своєму уряді доживотньо, і влада султана не може його переміняти; і козаки, які не згодні з нами, не сміють вибирати собі якогось іншого гетьмана, бо ми дуже задоволені з панування нинішнього гетьмана і готові всі за нього стояти».
Дев’ята стаття вказувала на те, що головним завданням гетьманської влади, що має враховувати султан, є визволення всіх земель українського народу з-під чужої кормиги, зокрема Польщі й Москви, й збирання їх в одну державу, «і не лише в цих сторонах, але й далеко поза їх межами, а саме по Перемишль, Самбір, і од міста Києва на дванадцять миль, до Вісли й Німана, і до Сєвська й Путивля...».
Крім того, Дорошенко ставив умови султанові, щоб грамоти останнього писалися українською мовою або грецькою, а посли турецькі могли розмовляти державною мовою Гетьманщини; після смерті тогочасного Патріарха Царгородського його наступника вільно обирав собор православних єпископів і їхнього рішення ніхто не скасовував; татари, коли приходитимуть в Україну на допомогу, мешкали у визначених для них місцях і нічого самовільно не брали; у всяких непорозуміннях між обома сторонами кожна використовувала своє судочинство; султан і кримський хан не повинні укладати з близькими сусідами України, насамперед з Москвою й Річчю Посполитою, жодних договорів без відома й згоди гетьмана; коли ж Військо Запорозьке завоює за допомогою турецької збройної сили якесь місто, то воно має залишитися під владою гетьмана, а султан не може впроваджувати туди своєї залоги.
Документ Петра Дорошенка наголошував і таке: коли б турецький султан і кримський хан не захотіли б цих умов прийняти і замислили б український народ поневолити, то гетьман і Військо Запорозьке самі подбають про забезпечення своєї свободи і своїх інтересів, але проти Порти й Криму з ворожими намірами не виступатимуть, хіба що до цього спонукають вони самі.
Очевидно, не повністю розраховуючи на позитивну відповідь султана, Петро Дорошенко 1 січня 1669 року розсилає по всіх полках універсал до українського народу, в якому повідомляє, що зовсім недавно Господь потішив «нашу упадающую Україну, і знову об’єдналися були в первісній згоді й братерській любові обидва береги Дніпра під стародавнім його, Дорошенка, гетьманським регіментом». Нагадуючи далі про те, що запорожці з Суховієм і татарами плюндрують край вогнем і мечем, він запевняв: докладає всіх зусиль, щоб «зберегти милу отчизну при стародавніх вольностях і тепер за радою старшин і черні хоче прийти до згоди з Москвою і листується з нею, добиваючись, щоб Москва вивела своє військо з усіх міст, з Києва, Переяслава, Чернігова, Ніжина й Остра і жила з Україною у згоді». Тому гетьман просив усіх, щоб давали московським людям вільний проїзд і не жаліли для них хліба-солі, бо незабаром з ними буде проведено обмін полоненими.
Султан Мехмед ІV (1648—1687) прийняв пропозицію Дорошенка і надіслав йому відзнаки вілаєту (адміністративна одиниця в Османській імперії. — В. С.): барабан, бунчук і прапор. Окремо він, як пише турецький історик Мехмет Сарай, повідомив про це листом польського короля, де зазначив, що напад на Україну розцінюватиметься як агресія проти Османської держави. Необхідно наголосити, що турецький посол, прибувши до Чигирина з відповіддю султана, розмовляв із кожним старшиною наодинці, уточнюючи, чи всі хочуть підданства і чи не примушує їх до цього Петро Дорошенко? Кожен з опитаних божився, що «вони не з примусу хочуть у підданство до турецького султана, а з доброї волі, і такого підданства хочуть, як волохи і мультяни». Але на вимоги турецької сторони запровадити в Чигирині свою збройну залогу Дорошенко не погодився.
Отже, новий українсько-турецький союз був оформлений у 1668 році за гетьмана Петра Дорошенка, який прагнув відновити державу Богдана Хмельницького і поширити її на західноукраїнські землі. Султан погодився взяти Україну під турецьку протекцію, причому вона зберігала повну автономію, вільний вибір своєї влади, звільнення від данини й діставала збройну допомогу для об’єднання всіх українських земель під владою Війська Запорозького. Цей договір був ухвалений Корсунською радою в березні 1669-го. На ній, за повідомленнями московських «лазутчиков», було «старшин з правого берега 500, з лівого 20 та ще 11 запорожців». Турецького посла, який прибув на це козацьке зібрання, як повідомляють тогочасні джерела, Дорошенко сам виїхав зустрічати аж за Суботів, а потім увесь день у Чигирині стріляли з гармат і рушниць і три дні бенкетували, виславши попередньо московських посланців із столиці, щоб не було небажаних свідків. Аж на четвертий день поїхали на раду, яка звично відбувалася над річкою Росавою під Корсунем, «в полі на Богуславському гостинці».
У султанському листі, до речі, який зачитали на раді, зазначалося: «Благали ви нас, щоб на тому боці Дніпра і за Дніпром всьому Війську Запорозькому Низовому, у всіх трьох частинах, був старшим ти, Петро Дорошенко... Петро Дорошенко має присягу свою додержати й слова свого не уступити, а по правді мені служити. А я його з усіма військами, старшиною й меншими людьми, з усіма містами й замками буду як своїх боронити».
І справді, коли Дорошенкові стало сутужно вистояти самому проти поляків, то Блискуча Порта, незважаючи на те, що на Корсунській раді козацтво не присягнуло на вірність їй, відгукнулася. За участю «голови дніпровських козаків Дорошенка, — пишеться в «Історії Туреччини», — в 1672 році було організовано рейд у Польщу. Під час першого нападу було захоплено фортецю Каманіче (Кам’янець-Подільський. — В. С.) і Подільський регіон». За Бучацькою угодою від 18 жовтня 1672 року поляки визнали Україну за Османською державою і залишили Поділля. Бучацьку угоду відомий український історик-орієнталіст Василь Дубровський уважав «моментом найвищого успіху спільної україно-турецької дипломатії й стратегії».
Новий погляд на розширення українсько-турецьких контактів того часу випливає з праці турецької дослідниці Халіме Догру, яка на основі облікової книги витрат походу султанської армії на Хотин і Кам’янець-Подільський у листопаді 1673 р. — квітні 1674 р. подає не відому раніше інформацію, що значною мірою пояснює політику Османської держави стосовно Гетьманщини. Виявляється, мати Султана Мехмеда ІV на ім’я Турхан Султан була не росіянкою, про що постійно зазначалося в турецькій і російській історіографії, а українкою. Вона, до речі, і використала можливість цього походу для того, щоб відвідати свої рідні місця, звідки була викрадена дитиною під час одного з набігів кримських татар.
Про постійні контакти Петра Дорошенка з османською Портою було добре відомо всім сусідам. Так, молдавські господарі наприкінці 1673 року писали до Олексія Михайловича, що «Дорошенко, наш сосед, держит крепко с турком, если препона татаром и Дорошенку учинитца, великую помощь все страны христианские от вашего царского величества имети будут, потому что Дорошенко гетман хвалитца над сими нашими двумя господарствами, что вместе с татары воювати учнет».
Однак ситуація на Правобережній Україні змінилася на користь Москви, оскільки тамтешня старшина вирішила перейти на бік царя. У відповідь він 10 березня 1674-го наказав бєлгородському воєводі Григорію Ромодановському й гетьману Лівобережної України Івану Самойловичу «со всем войском Запорожским итти на ту сторону Днепра войною на Дорошенка, приводя его под нашу царского величества высокую руку в подданство...».
На п’ятій відомій нам у козацьку добу Переяславській раді, що відбулася 17 березня 1674 року, Ромодановський оголосив: оскільки правобережні полковники присягнули цареві, то треба вибрати там свого гетьмана, тим паче що Михайло Ханенко поклав одержані від польського короля гетьманські клейноди. Але козацька старшина заявила, що їх влаштовує, коли буде один старший над ними, Іван Самойлович. Той спробував відмовлятися, але його слова потонули у вигуках, що він любий козацькій масі.
Відтак схопили на руки, поставили на лавку й накрили бунчуком.
Це рішення ухвалювали лівобережні полковники — київський Солонина, переяславський Райча, ніжинський Уманець, стародубський Рославець, чернігівський Борковський, прилуцький Горленко, лубенський Сербин, а з правобережної старшини генеральний осавул Лизогуб, обозний Гулик, суддя Петрів, полковники — канівський Гурський, корсунський Соловей, білоцерківський Бутенко, уманський Білогруд, торговицький Щербина, браславський Лисиця, паволоцький Мигалевський.
Статті, якими тоді було повторно прийнято 10 правобережних полків під протекцію московського царя, одержали назву «Переяславські», що укладалися між московським царем і «обозним, старшиною й козаками 10-ох правобережних полків». Цей документ не підписав і не присягав на його статтях гетьман Самойлович, а лише правобережні полковники на чолі з обозним І. Гулаком.
Усі старшини залишилися на своїх посадах й пропонували гетьману, щоб узяв за резиденцію Чигирин або Канів, якщо ж це неможливо, то хай перебирається до Переяслава. Коли сіли за стіл відзначити цю подію, то саме приїхав посланець від правобережного гетьмана Дорошенка — його генеральний писар Іван Мазепа, повідомивши, що той готовий присягнути цареві. Однак умови цієї присяги не влаштовували Москву, адже Дорошенко вимагав тепер, щоб Київ повернули козакам, а царських стрільців із нього вивели — за це гетьман готовий був надати фортецю московському війську в будь-якому іншому місті. Москва на це, зрозуміло, аж ніяк не хотіла погодитися. Тим паче що тоді, коли Дорошенко намагався унезалежнитися від Польщі навіть і через підданство турецькому султанові, в «білокам’яній» погоджувалися, оскільки це давало підставу не повертати Речі Посполитій Київ, як це передбачалося спочатку Андрусівським договором.
У 1669 році, як відомо, спливав дворічний термін перебування Києва в складі Московської держави, і керівник царської дипломатичної служби Ордин-Нащокін з-поміж різних варіантів неповернення Києва полякам українськими руками зупинився на найбільш реальному — через підпорядкування Київської православної митрополії Московському патріархату. З метою переконати в цьому царя він написав аж три звернення до останнього й, зрештою, одержав схвалення свого далекосяжного плану упокорення українства.
За задумом Ордин-Нащокіна, якщо в майбутньому і довелося б повернути Київ полякам, то зверхність Москви над українським православним духовенством давала б їй можливість постійно втручатися у внутрішні справи підпорядкованій Польщі Правобережної України, а це рано чи пізно призведе до приєднання всіх українських етнічних земель під скіпетр царя.
Та ні тодішній митрополит Київський Йосиф Тукальський, ні настоятель Києво-Печерської лаври Іннокентій Гізель, ні впливовий єпископ Лазар Баранович не мали бажання підпорядковуватися Москві, відтак проект залишився на папері, хоч Ордин-
Нащокін не забув за нього.
Але 1674 року Петро Дорошенко насамперед порушував питання, щоб на обох берегах Дніпра гетьман був один. «Ніколи я цим не поступлюсь, — казав Дорошенко, — справа неможлива й в Україні нечуване, щоб гетьман на тому боці Дніпра коли-небудь був; не тільки я, але і всі, хто під моїм начальством, ніяк не погодяться. При двох гетьманах ми ніколи нічого доброго не зробимо...».
Щоправда, він не склав негайно гетьманського уряду, як обіцяв цареві, а ще протягом двох років за допомогою турецько-татарських відділів, сердюків і козаків, які при ньому були, вперто боровся з Самойловичем та московським військом і лише 18 вересня 1676-го віддав нарешті булаву. Після складення правобережним гетьманом владних повноважень і передачі через кошового отамана Запорозької Січі булави на користь лівобережного Івана Самойловича і йогоприсяги на вірність московському цареві прапори Петра Дорошенка волочили вулицями Москви й кидали під ноги цареві Олексію Михайловичу. Водночас самого Дорошенка в Москві приймають прихильно, надаючи посаду воєводи у Вятці, а також даруючи село Ярополчу, куди він невдовзі повернеться, щоб доживати віку.
Зречення Петра Дорошенка гетьманської влади в 1676 році можна вважати, за словами Василя Дубровського, «крахом спроби політичного сполучення України з Туреччиною», хоч ця капітуляція відкрила шлях до нової комбінації турецько-українського порозуміння: Блискуча Порта проголосила Юрія Хмельницького «князем Малоросійської України і гетьманом Війська Запорозького» й уклала з ним договір на зразок попереднього з Дорошенком.
Намагаючись уникнути війни з Туреччиною, Олексій Михайлович відправив у грудні 1677-го спеціального посланця до султана з проханням не порушувати миру. У датованій квітнем 1678 року грамоті султана йшлося про те, що мир із Москвою можливий лише за умови, коли Чигирин та інші міста належатимуть туркам.
У цій ситуації московський уряд висловився за те, щоб здати Чигирин, на що Іван Самойлович заявив: «Якщо ми маємо зруйнувати Чигирин або віддати його ворогові, то радше заздалегідь сказати всьому народові в Україні, що він цареві не потрібний! У нас, в усьому народі, завжди на устах це слово і стремління, і діло: при кому Чигирин і Київ, при тому ми всі маємо жити у вічному підданстві і вірності, і спокої».
Турецька армія вирушила в похід 30 квітня 1678 року і наприкінці червня дісталася Чигирина. Через деякий час до неї приєдналися кримські війська. І 20 липня 1678-го чигиринська фортеця була оточена османськими силами. Відтак 200-тисячна московська армія, яка в цей час прибула на допомогу обложеним, уже не змогла нічого вдіяти. У результаті тривалих і запеклих боїв турецькі війська зуміли захопити фортецю, після чого вона була спалена переможцями.
Османська держава, яка хотіла мати дружні стосунки з Річчю Посполитою, що розташовувалася між християнською Європою й слов’янським світом, у зв’язку зі своєю підтримкою українців втратила дружні зв’язки з Польщею. Крім того, турки отримали велике розчарування від укладення нового союзу між українцями, яким вони надавали підтримку, і московським царем.
Невдачі Юрія Хмельницького після Чигиринських походів 1677—1678 рр. та його наступника — призначеного Туреччиною молдавського господаря Г. Дуки, завершилися Бахчисарайським миром Туреччини з Москвою 13 січня 1681 року, а поразка Порти під Віднем 1683-го фактично припинила активну політику Туреччини на території Східної Європи й України, її агресивність у цьому регіоні припиняється. Як справедливо наголошується турецькими істориками, «не одержавши підтримки на слизькому політичному грунті України, Османська імперія змушена була залишити її територію».
А Правобережжя, яке тривалий час було тереном важких боїв козацько-московського війська проти турків і татар, поляків проти турків і козаків, виявилося геть спустошеним, значна маса населення була силою «перегнана» на лівий берег Дніпра.
Незважаючи на те, що гетьман Самойлович вів тривалі перемовини з Москвою з цього питання, цей «великий згін» у кількості 20 тисяч родин не вдалося розселити на Слобожанщині, де вже українським людом було сформовано Харківський, Охтирський, Сумський і Острозький полки з численними слободами. Царське самодержавство своєчасно розгадало давню політику козацьких гетьманів — поширювати територію Української держави на схід, підпорядковуючи всі новозаселені слободи під власний регімент. Тому посланцям гетьмана в Москві дали негативну відповідь, порадивши розмістити піднятих з насиджених місць переселенців на порожніх землях Лівобережжя.
Не було згоди в Самойловича з Москвою і в справі війни та миру з Польщею, Туреччиною й Кримом. Гетьман дотримувався ворожої до Польщі й прихильної до Криму й Туреччини політики. Однак підписані ним Конотопські статті скасовували попередні договори про участь посланців Війська 3апорозького в переговорах Москви з іншими державами, відтак гетьман уже не міг впливати на перебіг переговорів, як і на їхні результати.
Щоправда, про людське око цар інколи вдавав, що враховує думку гетьмана. Так, коли в серпні 1679 року до Москви прибули польські посли для укладення союзного договору проти Туреччини, то цар Федір Олексійович вислав до України дяка Українцева, щоб довідатися думку гетьмана в цій справі. Позицію Самойловича, який був проти союзу з поляками й за мир із турками й татарами, цього разу в Москві підтримали. Відтак 3 січня 1681-го було підготовлено попередній мирний договір із Туреччиною й Кримом на 20 років. За його умовами розмежування володінь Туреччини й Москви було визнано по Дніпру — до Москви відходило Лівобережжя й Київ з околицями, Правобережжя аж до Тясмина мало залишитися незаселеним; мешканцям Лівобережжя дозволялося переходити на правий берег і на Низ для рибальства, по сіль і за сіном.
Тож Україну вже вкотре ділили, не питаючи згоди її народу, — тепер Москва з Туреччиною. Зрозуміло, що це спричинило велике невдоволення в широких масах. Обурювався й Самойлович, котрий заявив на старшинській раді: «Відійшло таки Правобережжя від нас; перш я величався гетьманом обох боків Дніпра, а тепер уже годі!»
Коли ж пізніше розпочалися переговори між Польщею й Москвою щодо укладення «вічного миру», Самойлович намагався переконати царський уряд, щоб не мирився з Річчю Посполитою й не вступав у союз із нею й австрійським монархом проти Туреччини. І щойно в Москві й Варшаві розпочали підготовку до укладення так званого вічного миру, то гетьман звертав увагу царя на те, що поляки не дотримають слова щодо забезпечення прав українців на західних теренах нашого історичного розселення. Йому належать ось такі слова з цього приводу: «Вони хоч і заприсягнуть, а проте зрадять, папа і ксьондзи знімуть з них присягу, в їхній вірі це можна».
Крім того, Іван Самойлович просив царя, щоб той порушив питання перед поляками щодо повернення українству його споконвічних земель на заході: «Бо вся тогобічна сторона Дніпра, Поділля, Волинь, Підляшшя, Підгір’я і вся Червона Русь, де стоять славні міста Галич, Львів, Перемишль, Ярослав, Люблін, Луцьк, Володимир, Острог, Заслав, Корець та інші, від початку існування тутешніх народів належали до руських монархів і тільки сто років тому, з невеликим лишком, польське королівство ними заволоділо».
Проте московський цар цим не дуже переймався, відтак за важким для України «вічним миром» 1686 року все Правобережжя Дніпра аж до Вісли відійшло Польщі, за московськими царями також було визнано володіння Смоленськом, Дорогобужем, Рославлем із повітами. Зі свого боку Москва зобов’язалася повернути Польщі білоруські Полоцьк, Вітебськ та інші північні міста й заплатити 146000 рублів.
Що ж до Гетьманщини, то вона повністю переходила до Москви, включно з правобережними Києвом, Васильковом, Трипіллям і Стайками, як і територією між річками Стугна та Ірпінь. До царських володінь відходило також Запорожжя з фортецею
Кодаком аж до Тясмина, а зруйнована прибережна смуга Правобережжя і надалі повинна була залишитися пусткою.
Отож, втретє в ХVІІ столітті Україну було поділено між Москвою й Польщею. Коли висланий царський посол Неплюєв повідомив гетьмана про умови вказаного договору, то ця звістка викликала в останнього й серед старшини величезне обурення.
Самойлович тоді мав мужність голосно заявити: «Купила Москва собі лиха за свої гроші. Не так воно станеться, як Москва в мирних умовах із поляками постановила. Вчинимо так, як нам треба!»
Справді, Самойлович розпочав був кроки, щоб не дати Речі Посполитій захопити цілком Правобережжя, але, на скаргу поляків, з Москви на нього прикрикнули, тож мусив скоритись. Відтак Правобережжя й надалі залишалося пусткою. Зрозуміло, що все це змушувало козацьку старшину постійно повертатися до аналізу взаємовідносин із Москвою. Насамперед її турбувало питання: чому, прийнявши Україну як окрему державу з конкретно означеною територією й населенням під протекцію на певних умовах, московський цар, починаючи з Віленського договору з Польщею 1656-го, дозволяв собі ділити з сусідами Гетьманщину нібито як власну землю — розпоряджатися частиною козацької держави він не мав права, бо цього навіть «Березневі статті» 1654 року за ним не визнавали.
Та й у будь-якому іншому документі, що узгоджувався з козацькою старшиною, також не вказувалося на право московського царя поступатися частиною української території чужій державі. Та й сам він окремою грамотою від 10 квітня 1674 року навіть урочисто обіцяв Правобережних земель Польщі не передавати.
Відтак гетьман Самойлович виявився безпорадним і щодо долі української православної церкви, яку вже системно готували до підпорядкування Москві. Насамперед Московський патріархат заборонив купувати друковану в Україні літературу, а освічених авторів, видавців і власне друкарні забирав на північ під своє крило. В Україні ж заохочуються до видання праці на зразок «Синопсиса» (1674), автор якого німець Інокентій Гізель був архімандритом Києво-Печерської лаври. В цій праці, яка претендувала на роль чи не першої історії України, вже не було згадки про національно-визвольну боротьбу українців за свої права, не йшлося про національні потреби й ідеали. Зрештою, замість назви «Україна» в ній фігурувала винятково «Мала Росія», а спадкоємцями Русі визнавалися московські князі й царі.
А остаточно доля українського православ’я була вирішена 1685 року на соборі в Києві, коли митрополитом обирають луцького єпископа Гедеона Четвертинського, якого справедливо наречуть гробокопателем нашої національної церкви, бо одразу ж після свого обрання подався з чолобитною до Москви. Там його зустріли дуже радо й щедро обдарували з одночасним врученням грамоти, в якій він іменується митрополитом «Малої Росії». А патріарх Московський Йоаким, користуючись мовчанкою нашого духовенства, мирян і козацтва, розсилає по Україні грамоту, в якій прославляється московський цар і «Великая Русь», але жодним словом не згадується про права київського митрополита.
Мало того, Москва тепер уже вимагає від царгородського патріарха Діонісія передати під її начало Київську православну митрополію. Коли ж той пробує протестувати — його кличуть на розмову до великого візира Блискучої Порти. Після неї Діонісій приймає щедрі дарунки, передані йому царським послом, — «три сорока соболів і 200 червоних», і смиренно погоджується відступити Київську православну митрополію в підпорядкування Московського патріархату.
Щоправда, якийсь час царгородському патріарху ще підпорядковуються українські православні з Кам’янця-Подільського, поки там господарюють турки. Водночас не вдалася спроба порозуміння уніатів і православних України, яке підтримував польський король Ян Собеський: організований 1680 року в Любліні з’їзд цих двох гілок українського християнства перетворився просто на «Люблінську розмову». Тим часом на терени Гетьманщини прибув московський клір і розпочав розбудовувати й закріплювати тут основи імперії.
Звичайно, все це було великим ударом для Самойловича, який намагався об’єднати українські землі, включно із Запорожжям, що й надалі вело самостійницьку політику. Гетьман навіть запротестував, коли з Москви хотіли вручити окремі прапори запорожцям. Він заявив тоді, що державні відзнаки в Україні мають належати тільки гетьманові, а Запорозька Січ під ними має виконувати свою службу.
Звичайно, тієї голосної заяви Самойловича про непокору Москва простити гетьману не могла, відтак, як і над його попередниками, над ним готується розправа — знову ж таки українськими руками. Не без впливу Москви невдовзі після провалу походу на
Крим на руки фаворита царівни Софії князя Василя Голіцина 7 липня 1687 року було подано адресованого до малолітніх царят листа, в якому старшина просила, щоб «для лучшаго управленія монаршеских своих дел и для утоления многих слез изволили указать с него уряд гетманский снять... и чтоб по снятии его с гетманства не был и не жил на Украине, но со всем домом взять бы его к Москве и, яко явной изменник их ц. пресв. в-ва и Войска 3апорожскаго, был казнен».
Князь Голіцин негайно відіслав чолобитну до Москви. А вже 22 липня він одержав царський указ, в якому царі по «челобитью» козацької старшини гетьману Самойловичу «быть гетманом не указали и указали у него... знамя и булаву и всякие войсковые клейноты, отобрав, послать в великороссийские городы за крепкою сторожею, а на ево место гетманом учинить, ково они, старшина и всем войском малороссийским, излюбят».
Голицин одразу ж повідомив старшину про царський указ, а ті, «нарадившися з собою, оточили сторожою доброю гетмана на ночь»; а на світанню прийшла «старшина козацкая до церкви и узяли гетмана, з безчестием ударивши, и отдали Москве. И зараз сторожа московская, усадивши на простіє колеса московскіе, а сына гетманского, Якова, на коницю худую, охляп без седла, и проводили до московского табору до боярина и тамт взяли за сторожу крепкую».
За царським наказом Самойловича з сином Яковом було вислано до Орла, а звідти — до Сибіру. Другому синові, полковнику чернігівському Григорію, спеціально тричі рубали голову — щоб відчув справжні муки. Так жорстоко помстилися йому за те, що не дозволив почепити на міській ратуші московський герб — «орел пластаний» — на ознаку того, що Чернігів «єсть власная ихь ц. в-ва отчина». Все майно родини Самойловичів, аж до жіночого вбрання включно, було сконфісковане.
Так, з правного погляду усунення Івана Самойловича з гетьманства було грубим порушенням козацького права. Але таке відбувалося за його ж самого участю, коли позбавляли гетьманської булави Дем’яна Многогрішного. І це означало, що Москві вдалося остаточно нав’язати в Україні свої правила гри, використовуючи при цьому власне козацьких старшин, які за різні преференції з боку царя погоджувалися підступно діяти проти своїх безпосередніх зверхників, щоб потім такі методи можна було задіяти і щодо них.
Зрештою, саме розвій пушкарівщини, коли задля особистих вигод ігноруються національні інтереси, і призвів до трагічного періоду в історії України, що іменується Руїною. Відтепер з незнаною досі гостротою постало питання, чи знайдеться на нашій землі сила, яка зможе зупинити цей нестримний процес самознищення українства.
Володимир СЕРГІЙЧУК, доктор історичних наук, професор Київського національного університету ім. Тараса Шевченка.
