За радянських часів усі підручники, енциклопедичні довідники сповіщали, що письменник Олесь Гончар народився у селі (слободі) Суха Кобеляцького району на Полтавщині. Тільки на схилі віку він сам уточнив координати своєї появи на світ. Певні корективи у біографії видатних людей — річ звична. Проте здавалося дивним, що письменник спочатку нібито відмовлявся від походження з робітничого середовища, яке у «пролетарській» державі вважалося «благонадійнішим» за селянське. Чому? І чи заслужили Суха й оця скромна хатина в ній на статус «гнізда» митця слова?
Школяр Сашко Гончар у 14 літ.
Батьки письменника з дочкою Олександрою.
Хата-музей письменника у Сухій.
Фото з архіву автора.
...не Олесь, не Гончар і не в Сухій...
Спробуємо розібратись у тому разом з Тетяною Бондаревською — головною та, власне, єдиною «хазяйкою» тієї хатини, що стала літературно-меморіальним музеєм. Споруджену ще наприкінці ХІХ століття хату-розвалюху в останній рік ХХ сторіччя зрівняли з землею й на її місці відбудували таку саму. Меморіальну садибу в Сухій урочисто відкрили 28 серпня 2000 року. Свого часу в цій хаті жила і двоюрідна племінниця Олеся Гончара, онука його дядька Якова Тетяна Бондаревська, яка повернулася в рідне село, щоб стати в музеї родича й директором, і науковцем та екскурсоводом, і зберігачем фондів...
Пані Тетяна нагадує, що насправді майбутній класик народився 3 квітня 1918 року в селищі Ломівка під Катеринославом, яке згодом стало околицею сучасного Дніпропетровська (Дніпра), в родині Тетяни та Терентія Біліченків. Тож спочатку був записаний на батьківське прізвище. Гончар — дівоче прізвище його матері, що померла 1920 року, коли Сашкові не було й трьох літ. За інформацією Тетяни Бондаревської, провести небіжчицю в останню путь приїхала її двоюрідна сестра Фрося, та й залишилася жити з Терентієм. Але материнських почуттів до його дітей — старшої Шури і молодшого Сашка, — м’яко кажучи, не виявляла...
Жорстокосердості мачухи хлопчик, звісно, не міг не відчувати. Тож, коли влітку з Сухої в Ломівку приїхали батьки покійної матері — Гаврило та Пріська Гончарі, малий уже не захотів із ними розлучатися. Тільки-но вони вирушили додому підводою, побіг за нею зі сльозами: «Заберіть мене, дідусю-бабусю, з собою». Вдома за одну ніч остаточне рішення прийняв Гаврило як глава сімейства. Уранці він послав у Ломівку сина Якова, щоб той забрав Сашка у Суху. Терентій був не проти. А коли через кілька років, уже перед школою, хлопця повезли показати рідному батькові, той тільки й промовив: «А, Сашко, великий виріс». Навіть не обійняв сина. Для Гончарів це було дуже образливо. Можливо, через те дядько Яків, який повів племінника на навчання, сказав тоді: «Запишіть у школу Сашка Гончара».
Прихисток для дитячої душі
Дідусь і бабуся огорнули внука своєю любов’ю. Та в ті часи, коли більшості селян доводилося перебиватися з хліба на воду, піднімати на ноги хлопця-школяра літнім людям було дуже складно. Тож коли їхній син, тобто дядько Яків, почав працювати головою сільради, згодом — директором заводу, в нього, звісно, з’явилося набагато більше можливостей утримувати племінника. От і відправляли Сашка слідом за його родиною. Спочатку — в Хорішки, потім — у Бреусівку (на той час ці села також належали до Кобеляцького повіту). Саме в Хорішках українську мову й літературу викладав учитель, який захоплювався творчістю поета Олександра Олеся. Кажуть, не без його впливу народився «іменний» творчий псевдонім ще одного Майстра слова.
Та, попри ті вимушені мандри, головним прихистком Олеся Гончара в дитинстві стала хата в Сухій. Насамперед завдяки бабусі Прісі, котра, на переконання Тетяни Бондаревської, фактично замінила малому Сашкові маму. І водночас посприяла формуванню в нього образного сприйняття світу. Бабуся походила з роду Пилипенок, представників якого свого часу завезли в Суху з харківського невільничого ринку. Від колишніх кріпаків «успадкувала» повну неписьменність. Але їй і записувати нічого не треба було — пам’ятала все до найдрібніших деталей. А Шевченкового «Малого Кобзаря» знала напам’ять. Зрештою, в її голові за день народжувалося по кілька легенд і напівбувальщин, які відразу переповідала внукові.
Захоплювали хлопця й релігійні свята. Пізніше у своїх щоденниках з особливим душевним трепетом згадував Зелену неділю — Трійцю, до якої бабуся й дідусь готувалися найретельніше. Великдень у Сухій, згідно з тими нотатками, дарував хлопцю відчуття, ніби «саме в цей день ти народжувався на світ, бо тут народжувалась твоя душа». Тож якщо фізично голос Сашка «прорізався» на околиці великого промислового міста, то душа майбутнього письменника народжувалась у Сухій, саме в цій хатині.
На його очах руйнували святині
Ровесників знаменитого земляка в селі, звісно, не залишилось. А от із його родичів тут живе не тільки Тетяна Бондаревська. Один із них — пенсіонер Микола Гончар. Його обійстя — поруч із меморіальною садибою. Раніше батьків батько та чоловік бабусі Пріськи, котрі були рідними братами, жили, за словами Миколи Івановича, «вважай, в одному дворі». Зрештою, наш співрозмовник майже десяток років особисто наглядав за хатою-музеєм, зберігав ключі від неї, доки Тетяна Бондаревська не переїхала в їхнє село з Кобеляк. Про найвідомішого з Гончарів знає переважно з розповідей батька, бо під час відвідин Сухої письменник більше спілкувався зі старшими та ближчими родичами. «Батько мені розказував, що в дитинстві, коли хлопці приходили до тієї хати забирати Сашка на вулицю, він, було, заховається від них у клуні й щось там читає чи пише, бо гратися і балуватися не дуже охочий був», — пригадує Микола Гончар.
Зі свого «гнізда» на Полтавщині майбутній літературний класик випурхнув, коли став студентом. Тож далі його доля, за винятком років на фронті, була пов’язана в основному з великими містами — Харковом, Дніпропетровськом, Києвом. Однак у Сухій та інших селах полтавського краю він із юних літ набував не лише дитячих вражень і досвіду. Особливо тоді, коли бачив кричущу несправедливість, войовниче безбожництво, нищення наших святинь. Тетяна Бондаревська нагадує про те, що майбутній автор «Собору» був віруючою людиною.
— Дядькова віра, як на мене, ґрунтувалася не тільки на переконаннях і настановах дуже набожної бабусі, а й на глибокій внутрішній відразі до тих, хто на його очах руйнував і плюндрував культові споруди, нищив незрівнянну красу, — наголошує пані
Тетяна. — Адже Сашко бачив, як чотири ночі поспіль палають на всю округу дерев’яні козацькі храми у віддалених від Сухої більш ніж на 30 кілометрів Озерах. Зі шкільних вікон у Бреусівці йому було видно рідкісної краси Троїцьку церкву, яку підірвали у тридцятих роках. А коли вже працював у районній газеті в Козельщині, то її редакція містилася у колишній свічкарні знаменитого і, на щастя, збереженого Різдвяно-Богородицького собору, де тоді замість служби Божої можна було побачити хіба що п’яні оргії...
Творча молитва класика
У таких умовах, погодьтеся, набагато виразніше окреслюються мотиви написання «антирадянського», за визначенням тодішніх ідеологічних церберів, роману «Собор». «Олесь Терентійович пригадував, що перед написанням цього твору йому приснився сон, — продовжує Тетяна Бондаревська. — Ніби стоїть він біля широкої швидкоплинної річки й дивиться на прегарний собор, розташований на іншому березі. Так хочеться туди зайти, та ні мосту, ні кладки до нього немає. Після тривалих вагань вирішив перепливти річку. І коли сили вже залишали його, звідкілясь узявся білий човен, на якому стояла жінка, також уся в білому. Вона сказала тоді: «Я тебе врятую, але піди до того собору й помолись». У сні він навіть не встиг подякувати жінці, а коли відчув твердь землі, збагнув: «То була моя мати». Певно, його «молитвою» і став той роман. За зізнанням дядька, писався «Собор» легко, а далі було стільки нетворчих мук».
Спершу літературно-меморіальний музей-садиба класика в Сухій мав статус державного. Кілька років тому він став комунальним і почав фінансуватися з бюджету районної ради. Це допомогло вирішити найпекучішу для нього проблему — відремонтувати дах. А от «розростися вшир» поки що не вдалося. Попри те, що в хаті-музеї через брак місця для огляду виставлено менше третини експонатів, більшість яких є автентичними, по суті, унікальними. Починаючи зі скрині для приданого бабусі Сашка та виготовлених руками його дідуся меблів і закінчуючи одягом, особистими речами, друкарськими машинками знаменитого письменника і навіть дзвіночка, голосом якого він у зрілому віці кликав дружину в свій робочий кабінет у Кончі-Заспі...
Сюди приходять родинами
За таких обставин фундатори Всеукраїнського благодійного фонду імені Олеся Гончара хотіли викупити покинуте приміщення колишньої сухівської школи-дитсадка й облаштувати там повноцінну літературну частину експозиції. Реалізації тих намірів, за словами Тетяни Бондаревської, перешкоджає неврегульованість земельного питання. Однак стежку до «гнізда» Олеся Гончара у Сухій люди не забувають. Після того як школярів почали знайомити, та й то факультативно, тільки з його «Собором», організованих екскурсантів значно поменшало. Зате побільшало тих, хто приїздить сюди, як то кажуть, не для галочки. Особливо тішать Тетяну Бондаревську такі візити цілими родинами. Нещодавно зустрічала представників кількох поколінь із Маріуполя, з областей Західної України...
З нагоди 100-річчя письменника ювілейні заходи заплановані повсюдно. Та навіть серед тих, які відбуватимуться в столиці й обласних центрах, Суха не «загубиться». Вже в середині квітня сюди приїдуть учасники міжнародної науково-практичної конференції «Феномен Олеся Гончара в духовному просторі українства», яка почнеться у Полтаві, на базі педуніверситету. А 27 травня в селі вируватиме традиційне щорічне «Зелене свято Гончарового дитинства». Зрештою, Суха завжди буде «повноводою» на любов і шану до свого видатного земляка.
Полтавська область.
