Київ, з висоти пташиного польоту Місто-Риба, в абрисах річок Дніпра, Либеді, Глибочиці, на берегах яких численні горбочки, яруги, долини, ліси, садки і храми, дзвіниці, мури, брами, фортеці, укріплення, башти, стайні — все це століття за століттям фіксували карти, що зберегли для нас образ і дух української столиці, константою містобудівної основи якої і беззаперечною домінантою будь-яких архітектурних та організаційно-просторових рішень від XI до XXI ст. були Софія Київська, Печерський і Михайлівський монастирі. Мапи та плани «богохранимого та богоспасаємого града», що від найраніших часів ніс свою «протоіспостась другого Єрусалима», стали предметом захоплення і вивчення історика й музеєзнавця Тетяни Лютої. А підсумком її багаторічних досліджень — збірка карт, до якої увійшло майже три тисячі копій, зроблених в архівах Львова, Варшави, Москви, Петербурга, та книга «IMAGO URBIS: Київ на стародавніх мапах».

Історик і музеєзнавець Тетяна Люта під час презентації книги.

Фото Георгія ЛУК’ЯНЧУКА.

Тарасевич Олександр. Композиція мапи українських земель з прилеглими  територіями Речі Посполитої та Московії. У розширеному картуші мапи  Богородиця з хрестом благословляє мапу.  

 Ілюстрація з книги Тетяни ЛЮТОЇ.

Таємниці скіфського квадрата

Як свідчать найдавніші збережені світові картографічні пам’ятки, уявлення про землі, що нині є територією України, склалися від початків картографування людської цивілізації. Античні автори — «батько історії» Геродот, давньо-
грецький астроном, автор твору про вимірювання землі Ератосфен, автор сімнадцятитомної «Географії», написаної близько 7 року до н. е. Страбон, давньо-
грецький математик, астроном, географ, що створив геоцентричну систему світу, Клавдій Птоломей детально описували Скитію-Сарматію.

— Кожен із них мав уявлення про географічні реалії цих земель, а Клавдій Птоломей визначив координати Скитії-Сарматії й показав їх на мапі, — каже Тетяна Люта. — Зображення цих теренів дійшли до наших часів через інтерпретації візантійських картографів та посередництво арабських. Перше видання Географії Клавдія Птоломея з’явилося у 1475 році у Віченці, в Італії, тут не було карт, текст лише констатував географічні координати об’єктів, зазначених у роботах Птоломея.

У другому виданні твору, що побачило світ у Болоньї у 1477-му, вже містилися мапи, що унаочнили об’єкти на легендарних теренах так званих гіпербореїв, міфічних племен Півночі. Власне, зі протомап Клавдія Птоломея беруть свій візуалізований початок багато «античних об’єктів» на українських землях.

— Ще в попередників Птоломея — Ератосфена, Гекатея Мілетського, Страбона — Північне узбережжя Чорного моря іменувалося «острівним побережжям» і порівнювалося із скитським луком, що складався з двох напівдуг, — продовжує розмову дослідниця. — Така образність свідчить про те, що мапографічні знання древніх про наші терени базувалися на якихось зображеннях. А метод географічного опису Геродота (у його «Історії» міститься перший систематичний опис життя і побуту скитів) наштовхує на думку, що при написанні свого твору він користувався якоюсь мапою. Річки у нього перераховані послідовно із заходу на схід, тобто зліва направо, те саме стосується назв племен, міст, місцевостей. Північ Геродот не раз називає «верхом» — так прийнято й донині називати північні частини географічних карт.

Опис Скитії у Геродота насичений винятково цікавою інформацією. Тетяна Люта припускає, що в основі античної географії лежало невідоме картографічне джерело, можливо, місцевого походження.

— Є думки, що автором такої першої мапи Скитії міг бути Анахарсис — син скитського царя Гнура, відомий учений, мандрівник і винахідник, — наголошує Тетяна Люта. — Сама Скитія у Геродота може цілком вважатися за прочитану мапу: «Якщо прийняти Скитію за чотирикутник, дві сторони якого витягнуті до моря, то лінія, що йде вглиб країни по довжині, буде абсолютно однакова з лінією приморського узбережжя. Оскільки від гирла Істру (Дунаю) до Бористена (Дніпра) 10 днів шляху, а від Бористена до озера Меотиди (Озівськое море) ще 10 днів, і потім від моря вглиб країни до меланхленів, що живуть вище скитів, 20 днів шляху».

Та повернімося до Птоломея, котрий добре знав територію Східної Європи. Її кордони визначені ним у просторі між Венедською затокою (Балтійським морем) та Меотидою. Птоломей уперше зафіксував на мапі Карпати, в нього ці гори виступають природним кордоном Сарматії.

У знаменитих римських виданнях географічного атласу 1507 і 1508 років, де було 33 карти і вперше репрезентовано абриси Нового Світу, представлена вся територія сучасної України: Європейська Сарматія, Херсонес Таврійський, міста Ольвія, Феодосія, Пантікапей, нині Керч, та інші об’єкти. Саме на цих картах окреслено і Птоломеїв вимір положення гирла Дніпра в 57 градусів 30 мінут довготи і 48 градусів 30 мінут широти. Саме цими територіями — гирлом Дніпра пролягав шлях римської армії, вибитий на шкіряному щиті воїна, знайденому на розкопках на Євфраті. Цю землю зображено і на старій римській дорожній карті близько 500 року, відомій як Пейтінгерова Таблиця. Тетяна Люта розповідає, що її, мабуть, більший за розмірами прототип датується першим століттям від Різдва Христового, а автором вважається римський географ Касторій. Копію карти було зроблено у 250 році, а додатки та поправки до неї вносилися від 350 до 500 року. На цій карті бачимо землі, де мешкали сармати, венеди, роксолани. Історик Публій Венедій Тацит вважав венедів прямими предками слов’ян, а у середньовічних турецьких і європейських документах Україну називали Роксоланією, вихідців з неї — роксоланами.

За Птоломеєм у Венеції у 1511 році Сильван Бернард видав карту Європи на 26 аркушах, серед них і «Octava Evropae tabula» — мапа теренів України, де є Дніпро, а на ньому позначка Azagarium на місці розташування Києва.

— Ця назва відповідає Птоломеєвій позначці розташування міста на правому березі Дніпра, — каже Тетяна Люта. — Крім вказаного Azagarium’а, Птоломей зазначає тут місто Amadok. Ця назва надалі означатиме озера на теренах Сарматії.

Арабська і турецька мапографія про місто Куяба

Виявляється, що арабська традиція знання про нашу землю значно старіша за західноєвропейську. Східні мандрівники і вчені відвідували і позначали на мапах українські терени як мінімум від 820-х років. Наприінці IX ст. аль-Джайгані, володар Харасану, у «Книзі доріг для пізнання держав» писав про три племені русів та про те, що правитель їхній живе у місті Куяба.
Великий інтерес для нас представляють і мапи світу, укладені між 1154 та 1192 роками аль-Ідрісі, як ілюстрації до його роботи «Розваги втомленого світу». Вони містять і детальне зображення берегової лінії Чорного моря, і міста Русі. Основний картографічний витвір Ідрісі — Tabula Rogeriana містить фіксовану назву Русі на світових просторах: «А що до країни Русь, то вона велика, народів мало і вони відмежовані». Той-таки Ідрісі називає і міста — Манкерман-Кийав (Київ), Березлав (Переяслав), Канів, Баразула (Березань?), Тарибула (Теребовля), Галісія (Галич). Як за-значає Тетяна Люта, назва Києва — Манкерман — це арабська традиція. Те, що це саме Київ, свідчить листування уряду Сулеймана Пишного з польським королем, де Київ названий саме у такий спосіб — Манкерманом — Великим Містом.

«Київ», «Русь», «Україна»

Цікаву інформацію зберегла ісландська карта першої половини XIII ст., де невідомий автор написав «Skithia, Frigida (тобто холодна земля), Eronei (кочівники), Kio».

— Київ — одне з трьох європейських міст на карті, два інші — Константинополь і Рим, — каже Тетяна Люта. — Таке велике значення Києва вказує на час домонгольського нашестя. Близько 1351 року створено відомий рукописний «Атлас Медічі», в якому міститься карта світу із зображенням теренів України, у центрі головним містом позначено Київ. Рукописна мапа світу Фіра Мауро 1459 року містить таке написання Києва — Chevo, Chio. Початок XVI ст. (1506 рік) ознаменований виходом у світ цілої низки карт, де репрезентовано українську географічну мережу з регіональною топонімікою. Так, у 1523—1524 роках кардинал і письменник Альберто Кампанзе у листі до Папи Римського Климента VIII описує ситуацію в Московії, згадуючи про Русь та Київ: «Chiovia — столиця його королівства (польського) при річці Бористені, є одним із найкрасивіших і найбагатших міст, незважаючи на те, що був пограбований і розорений дощенту жорстокістю та несамовитістю татар». У листі йдеться й про міста Канів, Чернігів, Черкаси, Берестя, Путивль, Новгород-Сіверський, Камінець на Берестейщині. У тому-таки XVI ст. слідом за топонімом Русь на західноєвропейських картах з’являється і топонім Україна.

Мапи Києва розповідають нам не лише про його ландшафти, історію, а й колонізацію. Завдяки картографам ми можемо намалювати в уяві, яким було місто, скажімо у 1745-му, коли, як позначено на плані, на Почайні на відтинку від Ільїнської церкви до впадіння річечки в Дніпро стояв 31 млин, чи у 1837-му, де за планом Києва на вулицях Малій і Великій

Підвальній, Великій Кудрявській та біля Золотих воріт ще зберігалися залишки оборонних валів.

Багато інформації для роздумів дає нам і книга Г. Алфьорової та В. Харламова «Киев во второй половине XVII века», в якій реконструйовано план Києва І. Ушакова 1695 року.

— Результатом роботи є, радше, історія московської залоги, — каже Тетяна Люта. — Автори «не помічають» козацьких окопів і укріплень, збудованих козаками Івана Самойловича, а потім Івана Мазепи, непомітними залишаються і щойно збудовані гетьманські храми — Богоявленський та Миколаївський. Проявом імперської політики на українських теренах стала, як свідчать мапи, «зачистка» міста. У 1807 році в Києві військовий генерал-губернатор М. Кутузов, засланий сюди за поразку під Аустерліцем, розпочав будівництво фортечних укріплень. Під час робіт, у 1812-му, було заплановано підірвати один із Мазепиних шедеврів — Києво-Миколаївський собор. У той час з’явилася ідея використання печер лаври для розміщення там штабу й офіцерського корпусу. І якщо Микільський собор достояв до 1934 року, то Вознесенський Печерський монастир матері Мазепи, що височів якраз навпроти лаври, на місці теперішнього «Мистецького Арсеналу», був знищений. Комплекс, з Вознесенською (збудованою коштом Мазепи) і Покровською церквами, зображено на двох відомих картах Києва — плані Кальнофойського 1638 року та плані 1695-го. Знесли монастир за наказом Петра I під арсенал Київської фортеці. І якщо дітищем Петра стала фортеця навколо Печерського монастиря, то дітищем Мазепи — храми і собори, які він зводив у Києві, в тому числі і в Могилянській колегії.

Книга Тетяни Лютої, презентація якої відбулася в Музеї історії Києва, знайомить читача і з картами, на яких позначено місця, окутані таємницями й легендами. Завдяки збереженим планам ми знаємо, де Кий володів перевозом — давнє урочище Кия лежало на лівому березі Дніпра, там, де починалася Наводницька переправа. На мапі Юрія Немирича 1650 року її слід в районі Труханового острова. У київській картографії є й гоголівські місця. Великий українець Микола Васильович з великою любов’ю описував рідну землю. Зі школи ми пам’ятаємо його славно-
звісне «Чуден Днепр...». Таку само шану віддавав митець Києву, який згадував у багатьох творах, на сторінках яких копіював київські церкви, вулички, Лису гору.

У середньовічному Києві побутувала європейська традиція картографування. Зусиллями місцевих креслярів і граверів тут було створено перші вітчизняні інструментальні плани.

— Із збереженої мапи роботи славнозвісного Олександра Тарасевича із зображенням території України з написом «Ukraina» кінця XVII ст. можна легко переконатися, що майстерність штрихарів того часу була досконалою і відповідала європейському рівню кращих штрихарських шкіл, — каже Тетяна Люта. — У Росії картографія з’являється тільки за Петра і то завдяки нам.