(Друкується у скороченому варіанті).

Це буде найдовший лист у моєму житті. Вирішивши його написати, я мала дві мети: по-перше, спробувати донести своє особисте бачення подій в Україні, а по-друге — постаратися зберегти хронологію і спогади.

Віталіна Куциба (ліворуч).

Отже, 2010 рік. Янукович стає президентом. Зміни не забарилися. Рівень корупції злітає, зашкалює кількість податкових перевірок, штрафів, рейдерських захоплень.
У 2013 році кількість судів, виграних податковою, сягає 99,8%(!), а рівень довіри до правоохоронних органів опускається до 0,8%. При цьому влада декларує про своє прагнення вступити до Євросоюзу. 21 листопада українське керівництво повідомляє про припинення переговорів. Обурені українці виходять на перший мітинг. Я вперше їду на Майдан 24 листопада — на день свого народження. Враження: людей дуже багато, всі посміхаються, співають, скандують, лають тих, хто приніс партійні прапори (мовляв — ніяких політичних цілей, а тільки за євроінтеграцію). При цьому партійні лідери опозиції в цілковитій розгубленості, вони самі не очікували такої кількості людей і гадки не мають, що з цим далі робити. Тому активісти починають самоорганізовуватися.
У ніч на 30 листопада «Беркут» розганяє студентів, переслідуючи й б’ючи далеко за територією Майдану. Декому вдається врятуватися, знайшовши захист у стінах Михайлівського монастиря. Михайлівський на довгий час стає прихистком, нічлігом, пунктом волонтерської і медичної допомоги. Шоковані жорстокістю розгону студентів, кияни 1 грудня виходять на перше Народне віче. І це вже не пару тисяч, які пропагують за Євросоюз — тепер це майже 500 тисяч людей, котрі вимагають відставки уряду й покарання винних.
Цього дня я злягла вдома з температурою і не змогла поїхати на мітинг, але дуже багато моїх друзів було там. Тому я включила стримерів усіх можливих телеканалів і надсилала друзям смс, повідомляючи про ситуацію у всіх точках мітингу, бо бачила картинку онлайн звідусіль. Ось деякі з них (зберегла для історії):
«Ви де? В метро на центральних станціях стає небезпечна кількість людей, а вони продовжують прибувати», «Мітинг пішов на Майдан, що протизаконно — це виправдає застосування сили з боку влади. Будьте обережні», «Друзі, я особисто такого не очікувала! Пишаюся! Понад 500 тисяч і збільшується, жива стіна! Але! Провокацій багато! Закликайте всіх до миру!», «До КМДА зайшли мітингувальники на чолі зі «Свободою». Усе мирно. Закликають не вандалити. Оголосили там штаб», «До адміністрації Президента радикали на чолі з Корчинським підігнали бульдозер і провокують. Активісти намагаються запобігти, просять прийти когось із опозиції. «Беркут» вичікує біля Кабміну», «Мирно взято Будинок профспілок для організації медпункту. Найбільші провокації на Банковій, ситуація розпалюється…»
Поки основна частина людей залишалася на Хрещатику, на Банковій справді ставало дуже гаряче. В перші ряди влада виставила хлопчиків-строковиків 18—20 років, які прийняли на себе весь удар радикальних угруповань. По обидва боки — димові шашки, сльозогінний газ, петарди, шумові гранати, все змішалося… А потім із-за спин строковиків вирвався розлючений «Беркут» і просто почав змітати все на своєму шляху. Били страшно.
Від цього моменту Майдан став живим організмом. По всьому периметру були споруджені барикади, афганці організували охорону всіх пропускних пунктів, почали створюватися сотні самооборони, активісти налагодили чітку організацію життєзабезпечення Майдану. З усієї України до Києва почали з’їжджатися люди, інтернет вибухнув різними креативними ідеями: організовувалися пункти приймання одягу, продуктів, медикаментів тощо, найближчі кафе пропонували безплатний чай і обігрів для мітингувальників, формувалися списки киян, готових надати нічліг, пропонувалися безплатні трансфери до Києва і назад, організовувалися групи волонтерів, з’явився рух «Бойкот партії регіонів», медики організували медпункти, правники об’єдналися в наданні юридичної допомоги, священики поставили молитовні намети. З’являється так званий Автомайдан (автоколони митингувальників). І ще багато-багато чого. Сотні тисяч звичайних людей організовуються самостійно, за допомогою Фейсбуку й «сарафанного радіо». У Майдану немає єдиного органу керування, який би координував спільні дії і направляв усю цю енергію в потрібне русло. З одного боку — це слабкість Майдану, з другого — його сила, бо він непередбачуваний і ламає стереотипи поведінки.
А найголовніше — це дух Майдану, який відчути можна було, тільки побувавши на ньому. Півтора місяця я за будь-якої можливості намагалася їхати на Майдан. По-перше, це було найбезпечніше місце в Києві (особливо після того, як до нашого міста почали масово звозити «тітушок»). По-друге, тому що там люди посміхалися одне одному, від кожної людини линула доброзичливість і при цьому не полишала віра в те, що ми реально можемо змінити наше життя. А ще дуже хотілося приносити якусь користь, тому, як багато інших, приносила гроші, продукти, ліки, працювала волонтером на кухні, розносила листівки… Шкодую лише про одне — було божевільне завантаження на роботі і я не мала можливості проводити на Майдані ще більше часу.
Але повернімося до хронології подій.
Повертаючись із Китаю, Янукович зустрічається з Путіним, після чого в ніч із 10 на 11 грудня влада робить спробу зачистки Майдана. Але наказу застосовувати зброю поки що немає, тому ця спроба провалюється, хоча ситуація була дуже критична. Служителі Михайлівського, дзвонячи в дзвони, піднімають на ноги всі прилеглі райони, з усього міста за телефонним дзвінком стікаються на Майдан тисячі киян. Майдан вистояв! А надвечір було споруджено нові, уже триметрові барикади. На них пішов лід, який люди сколювали з проїжджої частини й фасували в мішки, арматура, лавочки, шини, дошки, колючий дріт. Перед барикадами поставили протипіхотні їжаки й залили проїзну частину водою для появи крижаної кірки. Біля барикад установили цілодобовий дозор.
На Майдані з’явилося понад 10 польових кухонь, де варили плов з м’ясом, макарони, каші, полтавський борщ і закарпатський суп. Кияни приносили у відрах олів’є, вінегрет, голубці тощо, а також консервацію, з якої в штабах утворювалися цілі гори.
Крім цього, на Майдані організовується Відкритий університет Майдану. Серед лекторів — відомі громадські діячі, політики, економісти, журналісти, художники, юристи, науковці.
Однак за територією Майдану дедалі сильніше активізуються «тітушки», дедалі частіше відбуваються арешти активістів, влада щосили намагається організовувати антимайдани, на які збирають людей за 200 грн на день чи безплатно виганяють бюджетників, загрожуючи звільненням. 
Телефонує подруга з Харкова: «Віточко, ти як? На роботу не страшно їздити? Ти тримайся подалі від Майдану — там американці найняли бойовиків». Дзвінок з Маріуполя: «Уявляєш, до нас їхало 40 (!) автобусів бандерівців, але міліція їх не пустила». А це Луганськ: «Учора подруга повернулася з Києва. Каже, що її на Майдані мало не побили за російську мову». Загалом, повна маячня. Розповідаєш, пояснюєш — і до людей потихеньку починає приходити розуміння…
Так минув грудень, потім була дивовижна зустріч Нового року на Майдані, вертепи, святкування Різдва, половина січня — але кардинально нічого не змінювалося. Посилювалися тиск влади й свавілля «тітушок», а також почастішали арешти активістів. На Майдані з’являються радикальні думки, що піснями й танцями нічого не добитися, потрібні кардинальніші дії.
І на довершення всього 16 січня Верховна Рада ухвалює закони, згідно з якими запроваджується кримінальна відповідальність практично за будь-яка дію, тобто всі люди на Майдані автоматично стають злочинцями, яким загрожує до 15 років в’язниці, при цьому «Беркут» повністю звільняється від відповідальності за свої звірства. Всі прекрасно розуміють, що залишається або арешт за територією Майдану, або очікування швидкої його зачистки.
І тоді 19 січня сталася перша жорстка сутичка на Грушевського. Число потерпілих по обидва боки обчислюється десятками, кілька людей залишаються без очей. Спалено кілька автобусів і вантажівок правоохоронців. У мітингувальників основною зброєю стають «коктейлі Молотова», силовики використовують світлошумові гранати, сльозогінний газ і вперше — зброю.
Вулиця Грушевського стає переломним моментом і певною точкою відліку… Майдан перестав бути мирним…
Оплакані перші троє загиблих — усі застрелені бойовими кулями. 22 січня в лісі знаходять мертвим активіста Вербицького зі слідами катувань на тілі, але міліція повідомляє — замерз. Потім люди стали зникати десятками, арешти посилюються, людей забирають навіть із лікарень.
Починаються непоодинокі виступи по всій країні. Влада не в змозі контролювати всю Україну. Майдани, як гриби, ростуть по всіх містах...
Остання спроба зачистки Майдану. 18 лютого київська адміністрація зупиняє метро, перекриваються практично всі дороги, якими можна дістатися до центральних районів міста.
Я живу й працюю на лівому березі Дніпра, центр міста — на правому, мої діти теж вчаться на правому… Я біля комп’ютера — моніторю ситуацію, намагаюся контролювати пересування дітей, але мобільний зв’язок теж глушать, він весь час зникає, і я по 30—40 хвилин не маю від них жодної звістки… Я знаю, ти можеш по-справжньому відчути мій тодішній стан. Дочці пощастило більше — вона з подружкою пройшла десь третину шляху, коли татові подружки вдалося підібрати їх машиною. Син ішов більше семи кілометрів, потім ще години дві переїжджав автобусом Дніпро. Коли вони, нарешті, були вдома — я змогла заспокоїтися і увімкнути стримерів з Майдану... Найстрашніше, коли все бачиш і нічим не можеш допомогти… А там гинули люди… там боролися мої друзі… там моя близька подруга нескінченно приймала поранених у лікарні… Тільки дим і вогонь рятували людей на Майдані. Там були звичайні люди, але вони вистояли! А коли вже майже не було сил, близько шостої ранку, приспіла львівська сотня. Через годину добралася тернопільська…
Наступний день минув як у тумані — ніч без сну, а рано-вранці ми з директором помчали на роботу (інші співробітники не могли дістатися, бо місто залишалося паралізованим через непрацююче метро). Вночі силовики спалили Будинок профспілок, де розташовувалися численні штаби, громадські організації, одна з найкращих наших кредитівок «Профспілкова скарбниця», а ще там був лазарет. І якщо, зважаючи на події, частина документів була вивезена завчасно, то ніхто не припускав, що будинок підпалюватимуть зсередини, і поранених у терміновому порядку не встигли госпіталізувати всіх. До сьогодні ніхто не знає точної цифри й прізвищ загиблих, більшість із них продовжують значитися в списках зниклих безвісти.
Увесь день минув у моторошній напрузі: видзвонювали друзів і знайомих, аби переконатися, що живі, звільняли кабінет для кредитної спілки, перевозили все, що можна було забрати з Будинку профспілок (спілка перебувала в крайньому крилі, і їхній офіс не згорів, а був повністю залитий водою під час гасіння пожежі), перепідключали телефонні номери, розсилали смс членам спілки, щоб дати інформацію людям…
20 лютого. …Розстріл на Інститутській. Як у тирі. Снайпери спочатку вибирають найактивніших, але на їхнє місце одразу стають наступні. Виносять поранених, убитих і йдуть далі — без зброї, лише прикриваючись щитами… Я пізніше переглянула величезну кількість документальних зйомок, переслухала розповіді очевидців і безпосередньо учасників тих подій. Як чоловіки просили панотця благословити на смерть, як батько не зміг зупинити 16-літнього пацана й тоді пішов з ним, щоб постаратися закрити його собою, як дівчата-медики лізли під кулі, щоб витягнути поранених, як хлопці намагалися будь-що-будь винести загиблих і падали замертво поруч. Я навіть зараз, поки пишу ці рядки, мовчки плачу… А тоді я була абсолютно в неадекватному стані, більше того — я вперше в житті готова була взяти зброю в руки.
Було страшно, емоції зашкалювали, серце розривалося на дрібні шматочки, а мозок відмовлявся сприймати реально все, що відбувається навколо.
Це стало точкою неповернення…
Наступного дня силовики звільняють свої позиції, приїжджає львівська міліція і повідомляє, що переходить на бік народу, до неї частково приєднується київська міліція, а ввечері на Майдані збирається величезна кількість людей. Лідери опозиції зі сцени кажуть про нові переговори з Януковичем,  повернення до Конституції 2004 року, дострокові (в грудні (!) президентські вибори тощо. Майдан зустрічає їхній виступ свистом… Уночі Янукович тікає з Києва.
На цьому закінчується перший етап української революції і починається другий, мерзенніший і масштабніший.
Про Крим довго не писатиму. Підло, нахабно, безчесно, по-злодійськи, скориставшись ситуацією. Шкода людей, яких спіткає розчарування, дуже шкода людей, яких кинули в ці жорна проти їхньої волі, а найбільше шкода кримських татар, бо ворогу не побажаєш такої долі.
Другий результат того, що сталося, — прийшло розуміння неспроможності міжнародних угод.
Результат третій — як написала одна дівчинка у своєму вірші: «Никогда мы не будем братьями. Ни по родине, ни по матери…»
Ну ось, трохи виговорилася… Перепрошую за такий довгий лист — це одна сота частина того, що я знаю, думаю, відчуваю. Я прекрасно розумію, що інформаційну війну нами програно, і ти бачиш усі ці події зовсім по-іншому. Я вже давно нікого не намагаюся переконувати — час усіх розсудить, але у мене в Росії залишилося всього дві людини, думка яких для мене дуже важлива. Щоб ці люди, навіть якщо не підтримують, то просто спробували почути й зрозуміти.
Сподіваюся, що колись ще побачимося. Миру твоєму дому, здоров’я тобі й твоїм близьким.

Віталіна КУЦИБА,
фінансист.
Фото з архіву автора.

Київ.
10.04.2014 р.