У ХХ столітті український народ зазнав величезних втрат. І протягом багатьох десятиліть нам дозволяли згадувати лише тих, хто загинув за встановлення чи утвердження російської комуністичної влади на українських землях. Одночасно заборонялося навіть пам’ятати про тих, хто поліг за Українську державність. Під найсуворішою забороною була і пам’ять про Голодомори, тим паче про багатомільйонні втрати 1932—1933 років, що стало наслідком геноциду українства. Так, коли в щоденнику мешканця Батурина М. Боканя в 1937-му виявили запис про смерть від голоду його сина, то автор був відправлений за грати на 8 років. А житель Сум Й. Ілляшенко одержав у 1944-му за схожий запис про смерть сестри 10 років...

У світлі Конвенції ООН про запобігання й покарання злочинів проти людства вважаємо за необхідне вказати на такі його ознаки, які спричинила більшовицька влада СРСР в Україні в 1932—1933 роках:

1. Вилучення продовольства. Усвідомивши ще в 1919-му, що долю Російської Радянської Республіки вирішує насамперед український хліб, більшовики вже ніколи не відступали від цього переконання, розв’язуючи проблеми своєї влади і в середині країни, і на зовнішньому відтинку саме через привласнення найважливішої праці нашого селянина.

Що ж стосується плану заготівель з урожаю 1932 року, то 21 червня 1932-го в ЦК КП(б)У і Раднарком УСРР за підписом Сталіна та Молотова була спрямована телеграма, в якій наголошувалося: виконати план хлібозаготівель за будь-яких умов. Відтак на практиці це означало: «Нездавцям хліба й інших державних зобов’язань, викликаючи до сільради, наносили тяжкі побої, роздягали їх догола, примушували стояти на колінах, наклеювали їм на груди плякати з ріжними написами і водили по селу, роздягали жінок, виводили роздягнених на мороз та в степ, тримали по кілька днів у холодних ямах, не давали їсти і спати, били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи (хат) нездатчиків, організовували сквозняки і т. інш. нелюдські катування...»

Щоб добитися виконання цих нереальних планів, запроваджують так звані чорні дошки, коли збройною силою оточували поселення й вивозили звідти всі продукти з торговельної мережі, а найбільш непокірних владі заарештовували. В Україні систему зловісних «чорних дощок» відчули на собі понад десять мільйонів селян. А остаточним ударом по голодному селу була телеграма Сталіна від 1 січня 1933 року до ЦК КП(б)У щодо добровільного здавання прихованого хліба, після чого в наших селян вимітатимуть усе їстівне й вони будуть приречені на голодну смерть.

Це в колгоспах Шебекінського району Центрально-Чорноземної області Росії, зокрема в Муромському, мололи жито для коней, там для громадського харчування варили пшеничні галушки і видавали колгоспникам по 1 кілограму хліба, а в сусідньому українському селі, Стариця Вовчанського району Харківської області, видавали в день тільки по 400 грамів хліба.

Важливим у цій ситуації є свідчення секретаря Вовчанського райкому партії Воропаєва, який восени 1932-го писав до секретаря Харківського обкому Терехова: маючи приблизно однакові площі посівних земель і однакові природно-кліматичні умови, сусідній російський Шебекінський район здавав із гектара в 1931 році по 2 центнери зерна, в 1932-му — по 1,1, а український Вовчанський — відповідно по 7 і 5,1 центнера.

2. Заборона виїзду за хлібом. Забравши все їстівне в українського населення, влада не дозволила йому роздобути засоби до існування в інших регіонах СРСР. Постанова ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР за підписами Сталіна та Молотова від 22 січня 1933 року про заборону виїзду стосувалася селян України і Кубані, де за переписом 1926-го українців нараховувалося 915.450, тобто більше двох третин від усього населення.

Цим документом, до речі, каральним органам доручалося арештовувати тих «селян України і Північного Кавказу, що пробралися на північ», а після того, коли серед них будуть відібрані «контрреволюційні елементи, повертати інших у місця їхнього проживання». Станом уже на 14 лютого 1933 року було затримано 31.783 особи, з яких 28.351 повернуто в місця їхнього проживання, а 3.434 притягнуто до відповідальності, 579 відібрано для направлення до Казахської АСРР.

Природно, після 22 січня 1933-го ніяких квитків до Росії чи Білорусі без відповідних дозволів ніхто не продавав. Тих же, хто встиг до цієї дати виїхати до вказаних регіонів, там затримували й депортували до УСРР. Микола Міняйло з Костянтинівки на Мелітопольщині згадував: «У січні 1933 р. під час шкільних канікул поїхав він до Курської області, звідки писали, що там голоду немає, там він у людей набрав трохи картоплі і хліба, але побачив сани з працівниками НКВС, які робили облаву на українців і гнали їх назад до України, хлопцю вдалося сховатися, але до двору зайшли три співробітники НКВС, наказали зібрати речі та привезли до залізничної станції. У залі було людей, як оселедців у бочці. Майже всю ніч люди стояли, вранці їх посадили на поїзд, у кожному вагоні знаходився співробітник НКВС. На кожній із зупинок з вагонів виносили померлих... Як тільки переїхали умовний кордон з Росією, охоронці залишили поїзд».

Справді, на залізничних вокзалах у Росії постійно проводили облави на українців: «Хапали і садили у товарні вагони всіх, хто був з України». Виловлювали й відправляли не тільки дорослих, які поїхали за хлібом, а й дітей. Так, 17 липня 1932 року московська міліція відправила до Києва 178 безпритульних дітей, яких піймали на вокзалах, а 22 липня 12 дітей було вислано до Конотопа з Калуги під тим приводом, що вони не розмовляють російською мовою, хоч це не відповідало дійсності.

Коли ж голодні казахи вдавалися до так званого відкочів’я, тобто перебиралися на якийсь період до районів Західного Сибіру, Киргизії, навіть до Китаю, то стосовно них ніяких постанов про насильницьке повернення в архівах не виявлено. Понад 60 районів Західного Сибіру прийняли казахських біженців, вимушених «голодомором покинути рідні місця». Таких до кінця 1932 року тут виявилося 150 тисяч осіб. Вони мали можливість працювати на новобудовах Сибірського краю. Такого ставлення до голодного українського населення в прикордонних регіонах тієї ж Російської Федерації не спостерігалося.

Секретар Шебекінського райкому ВКП(б) Коростильов ще 1932-го вимагав не допускати напливу голодних колгоспників із сусідніх українських регіонів за хлібом до Росії, мовляв, «весною тысячи паломников-колхозников с Украины попрошайничали по нашому району, чем разлагали колхозы».

А коли голодні селяни з нинішньої Луганської області пішли до сусідньої Вороніжчини за продуктами й розрили в полі кагат буряків, а наївшись їх повмирали на вулицях Кантемирівки, то секретар тамтешнього обкому ВКП(б) вимагав від Генерального секретаря ЦК КП(б)У Косіора не допускати в подальшому псування кагатів російських буряків...

Необхідно додати: коли Москва заборонила голодним українським селянам виїжджати за хлібом до російських і білоруських регіонів, вони пішли туди пішки. Другого травня 1933 року Генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор їхав із Старобільська в бік Марківки, і він сам «своїми очима побачив опухлих людей, які ледве рухалися в сторону Воронезької області, несучи з собою нехитрий домашній скарб, щоб у росіян виміняти речі на те, що можна з’їсти. Були й такі, що гинули прямо на дорозі».

Так, далеко не всі вони дійшли до намічених пунктів і змогли виміняти хліб для своїх голодних дітей. І далеко не всі змогли повернутися до рідної хати. Старожили прикордонних з УСРР районів Білорусі свідчили: «Украинцы приходили, прямо под забором умирали». А могил їхніх у Росії чи Білорусі ніхто й не покаже...

То тільки завербовані з російської глибинки могли приходити до українських сіл заробити мануфактуру і одразу ж повертатися, заявляючи, «мы, мол, у вас голодать не хотим, а пришли к вам на работу со своим хлебом и салом, заработали мануфактуру и довольно».

3. Замовчування правди про Голодомор. Третя ознака геноциду українства з боку більшовицької влади — це свідоме замовчування правди про Голодомор перед світовою громадськістю, яка могла б надати продовольчу допомогу голодуючому населенню. Щоб заперечити факт штучного голоду, більшовицькі вожді вдаються до широкомасштабної системи дезінформації, до якої були втягнуті визначні діячі світової культури Ромен Роллан, Бернард Шоу, прем’єр-міністр Франції Ерріо. Це саме вони після ознайомлення зі спеціально підготовленими об’єктами переконували світ у відсутності голоду в Україні.

Водночас підкуплений Сталіним американський журналіст Волтер Дюранті свідомо приховував правду про голод у своїх матеріалах на сторінках «Нью-Йорк таймс».

4. Відмова від продовольчої допомоги із Заходу. Четверта ознака геноциду більшовицької влади — це свідоме недопущення тієї матеріальної допомоги для голодуючих в Україні, яку все-таки організовувала наша еміграція. Крім того, навіть грошову допомогу, яку переказували з Німеччини, більшовицька влада насильно забирала собі, прирікаючи тих, кому адресувалися кошти, на смерть. Довівши українське селянство до такого стану, більшовицька влада водночас гріла на цій трагедії руки, організувавши систему так званих торгсинів, які фактично за безцінь скуповували в голодних людей золото й срібло та інші коштовності — 33 тонни золота і 1420 тонн срібла було у такий спосіб вилучено в населення.

В українському селі на централізоване продовольче забезпечення тоді могли розраховувати тільки 2.147,4 тисячі осіб із наявних 25.553 тисяч мешканців. Тож документи про природний рух населення, які на Київщині чи не найкраще збереглися в Таращанському районі, дають певне уявлення про наслідки Голодомору в цьому регіоні:

Для розмиття суцільного тіла українського етносу, зокрема в сільській місцевості, влада застосовувала й інші прийоми. Так, у вимерлі українські села масово доприселювали вихідців із російської й білоруської глибинки. Вперше це було апробовано стосовно кубанської станиці Полтавська, до якої після її виселення до Казахстану за так звану контрреволюційну українізацію на початку 1933 року вже почали прибувати звільнені в запас червоноармійці й ветерани ОДПУ — по 350 з Ленінградського, Білоруського й Московського військових округів, 250 — з Українського і 200 — із Приволзького.

Операція зі знищення українства на Кубані й заселення її вихідцями з російської глибинки планувалася заздалегідь і розроблялася до дрібниць. Так, за тиждень до депортації станиці Полтавської заступник наркома з військових і морських справ СРСР Тухачевський підписав таємну директиву, якою передбачалося до 10 січня 1933 року здійснити набір «особенно надежных в политическом отношении» серед тих, хто був в армійських лавах, для заселення опустілих хат. При цьому особливо наголошувалося, що «уроженцы Северного Кавказа и Украины вербовке не подлежат».

Вихідців із неукраїнських регіонів в українські села, які вже з весни 1933-го були страшними пустками, переселяли з усілякими пільгами в місцях виїзду, забезпечення в дорозі й по прибутті на місце вселення. Зокрема, виділялося 250 похідних кухонь із військовими кухарями. Крім того, в дорозі їм, як це наголошувалося в спеціальній телеграмі, мали видавати газети російською мовою. Зрозуміло, що й на місцях вселення одразу ж організовувалися російські класи і школи, що посилюватиме асиміляцію українського селянства, насамперед південно-східних областей.

Значних втрат наша нація зазнала і від вмотивованих репресіями відмов від українства, особливо після постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 14 грудня 1932 року «Про хлібозаготівлі на Україні, Північному Кавказі і в Західній області», де Москва означила досить чітко своє ставлення до українізації: «Предложить ЦК КП(б) и СНК Украины обратить серьезное внимание на правильное проведение ее, изгнать петлюровские и другие буржуазно-националистические элементы из партийных и советских организаций, тщательно подбирать и воспитывать украинские большевистские кадры, обеспечить систематическое партийное руководство и контроль за проведением украинизации».

Особливо оглушливим ударом згадана постанова ЦК ВКП(б) і Ради Народних Комісарів СРСР була для українців за межами УСРР. Скажімо, що стосується Кубані, то вона не тільки вказує «Северокавказскому крайкому и крайисполкому, что легкомысленная, не вытекающая из культурных интересов населения, не большевистская «украинизация» почти половины районов Севкавказа при полном отсутствии контроля за украинизацией школы и печати со стороны краевых органов дала легальную форму врагам советской власти со стороны кулаков, офицерства, реэмигрантов-казаков, участников Кубанской Рады и т. д», а й ставить завдання з метою «розгрому спротиву хлібозаготівель куркульських елементів і їх партійних і безпартійних прислужників» вдатися до цілої низки репресивних заходів.

І йдеться в ній не тільки про депортацію станиці Полтавської до Казахстану, а й ставиться завдання негайно перевести на Північному Кавказі діловодство радянських і кооперативних органів «українських» районів, а також усі газети і журнали з української мови на російську як нібито зрозумілішу для кубанців, а також підготувати й до осені перевести викладання в школах на російську мову. Крім того, Москва зобов’язує крайком і крайвиконком терміново перевірити й поліпшити склад працівників шкіл в «українізованих» районах».

Ця цілеспрямована репресивна політика більшовицької влади щодо українства на всіх теренах СРСР була підтверджена 15 грудня 1932 року, коли Сталін і Молотов підписують нову постанову Кремля про припинення українізації на Далекому Сході, в Казахстані, Середній Азії, Центрально-Чорноземній області...

У відповідь з’являється постанова Центрально-Чорноземного обкому ВКП(б) від 19 грудня 1932-го про припинення українізації як директива до негайного виконання, що була спрямована телеграмою в усі райони області, де вона і втілювалася в життя. Так, з 1 січня 1933 року діловодство в усіх районних і сільських організаціях переводилося з української на російську мову. До осені 1933-го необхідно було підготувати повне переведення викладання з української на російську мову у школах українізованих районів. Одночасно ліквідовувалися Борисівський і Волоконівський українські педтехнікуми, а незабаром і Бєлгородський український педінститут. Закривалася обласна україномовна газета «Ленінський шлях», а всі українські районні газети переходили на російську мову.

Більшовицька влада Казахстану також негайно відгукнулася на цю ухвалу Кремля. Вже 18 грудня 1932-го бюро крайкому ВКП(б) ухвалює: «а) запропонувати Актюбинському обкому існуючі українські газети перевести на російську мову; б) запропонувати Культпропу разом із Наркомосом розробити заходи про переведення українських шкіл у 33 році на російську мову».

Такого комплексу репресивних заходів щодо українства до жодної іншої нації Москва під час Голодомору 1932—1933 років і після нього не застосовувала — скажімо, репресії проти німців і поляків розпочалися тільки наприкінці 1934-го й зовсім з інших політичних причин.

І ще така цифра: українців у СРСР у 1926-му було 31.194.976 осіб, а в 1937-му — 26.421.212. А де ще їх щонайменше 8 мільйонів, які народилися за 1927—1936 роки тільки в УСРР? Ще мінімум мільйон українців мав з’явитися на світ у Росії! А там їхня кількість скоротилася з 7 до 3 мільйонів. Що, українці тільки й умирали?! А чому ж тоді кількість росіян за вказаний період збільшилася з 77.791.124 до 93.933.065 осіб, білорусів із 4.738.923 до 4.874.061?..

Тому й виникає запитання, на яке мусимо нарешті дати конкретну відповідь: а скільки ж втратила Україна людей під час Голодомору-геноциду в 1932—1933 роках? Від 7 до 10 мільйонів, як стверджували німецькі дипломати й українська діаспора аж до проголошення незалежності в 1991-му, чи будемо й далі прикриватися дозволеною з радянських часів цифрою в 3,5 мільйона, яку дещо трансформують на закордонні гранти окремі сучасні дослідники до 3,9 мільйона, не працюючи з первинними документами українських архівів?

Наші підрахунки на основі вивчення не відомих досі документів загальну кількість померлих у 1932—1933 рр. на сьогодні визначають у 7.123,1 тисячі осіб. Якщо врахувати, що природні втрати за ці два роки (за нормальних умов) становили б 1.029 тисяч, то вже маємо 6.092,1 тисячі прямих втрат від Голодомору!

І це за умови, що й досі не досліджено всієї складової втрат, що не дає змоги одержати реальні результати.

Наприклад, вивчення питання про завезення робочої сили з Росії та інших радянських республік до Харківської області спростовує концепцію про те, що мільйони українців урятувалися від голодної смерті в Росії:

Як бачимо, залишилося прибулих до Харківщини з-поза меж УСРР по роках (без 1933-го, матеріали якого поки що не виявлені) відповідно 19.490, 15.433, 5.832 і 23.333, а всього — 64.088 осіб. Саме вони і значаться в переписі 1937-го. Не менша кількість таких осіб буде в тодішніх Дніпропетровській, Одеській, Київській областях, а в Донецькій — у рази більша.

Про належний облік смертей під час Голодомору 1932—1933 років годі й говорити. В абсолютно незадовільному збереженні документів про реєстрацію руху населення під час Голодомору 1932—1933 рр. можемо переконатися з аналізу матеріалів органів ЗАГСу, які були нещодавно передані до Державного архіву Полтавської області. Наприклад, в Шершнівці Лубенського району свідоцтва про народження за всі передвоєнні роки є, а документа про смерть за 1932—1933-й — жодного. Така ж картина і з матеріалами про рух населення села Яблунівка Лохвицького району. Тут є всі документи про народжених у 1930-х, а от документи про смерть залишилися тільки з 1936-го.

Про який належний облік руху населення можна говорити, якщо в Бабшинській сільраді Кам’янець-Подільського району нинішньої Хмельницької області реєстрацію смертей у 1933 році розпочали лише 28 липня. Якщо хтось залишався з родичів, то смерть людини фіксувалася зі слів, хоч і заднім числом. Але чи могла пам’ять уцілілих, та й реєстратора, адекватно сприймати ситуацію, коли окремі смерті датувалися... 31 квітня 1933-го.

Уже не доводиться говорити про ніким не досліджене явище, коли велика кількість померлих у 1933 році записана в книгах реєстрації в багатьох областях за 1934-й або й узагалі виписані під час Голодомору свідоцтва про смерть зі зміненими датами зберігаються в матеріалах якраз 1934 року. Це, зокрема, бачимо в документах Піско-Радьківської сільради Борівського району Харківської області.

А те, що було зафіксоване на папері, чи воно все могло зберегтися, якщо зберігання архівних матеріалів на місцях перебувало в неприпустимому стані, зокрема, «немирівські матеріяли знаходяться розкиданими у конюшні», як про це стверджувалося у документах Вінницького облвиконкому.

Ось чому остаточно про кількість втрат українського селянства від Голодомору-геноциду можемо говорити після дослідження всіх обставин того часу. До цього спонукають і документи, що зафіксували навчальний процес у початкових класах українських шкіл того періоду. Вони засвідчили різке зменшення учнів не тільки у 1933-му, а й у наступних, коли 1 вересня за парти сідало дедалі менше першокласників.

Великий недокомплект учнів початкових класів, особливо першого, мали 1940 року, скажімо, школи Полтавщини, що було наслідком великого мору серед тих дітей, які народилися 1932-го. Картина у Нехворощанському районі мала такий вигляд (див. табл.):

Можна лише додати, що 1932 року в Абрамівці, скажімо, на світ з’явилося 78 дітей, а в перший клас із них у 1940-му прийшло тільки 5, із 83 уродженців 1931-го у вересні 1939-го за парти сіли лише 25. Більш витривалими під час Голодомору виявилися ті абрамівські діти, які народилися в 1930-му і 1929-му — свого часу їх 1 вересня до школи прийшло відповідно щонайменше 37 і 35, як можемо переконатися з документів.

Схожа ситуація склалася і в багатьох інших школах цієї області, зокрема, з наповненістю початкових класів із 1 вересня 1940 року, коли за парти вперше сіли народжені 1932-го. Їх виявилося принаймні на третину менше, ніж у попередньому році, коли до школи прийшли народжені 1931-го:

А коли порівнювати їх із першокласниками 1937-го, котрі 1940-го вже перейшли до 4-го класу, то різниця по всіх районах Полтавщини виявиться майже на половину.

Загалом по області наповненість початкових класів протягом двох навчальних років була означена такими цифрами:

На різке зменшення контингенту першокласників у школах Полтавщини в ці роки чітко вказує і Всесоюзний перепис населення 1939-го, особливо тих, хто народився 1933-го і мав сісти за парти восени 1941-го — порівняно з народженими у 1930-му (тобто вже дещо зміцнілими за три роки від появи на світ) їх було в області майже втричі менше:

Станом на 30 грудня 1940 року в 1—4-х класах шкіл східних областей навчалося: початкові — 665.755 учнів, неповні середні — 1.117.556 і середні — 840.038, усього — 2.623.349 учнів. У 1932—1933 рр. за партами 1 вересня рахувалося 3.635,3 тисячі учнів.

Тобто, сприймаючи за мінімальну цифру втрат 7 мільйонів, треба продовжувати копітку працю щодо виявлення, насамперед в українських архівах, первинних матеріалів, які допоможуть встановити найбільш близьку до реальної цифру втрат. І йдеться не тільки про тих, хто загинув від голодної смерті на українському чорноземі, а й про ті жертви, які спричинені Голодомором і досі не враховуються нашими демографами.

Це наш обов’язок перед полеглими й тими, хто, виживши після Голодомору, продовжував вірити в Україну та її національне відродження й переконував у цьому інших. Так, у Кадіївці на Луганщині в 1934 році один з викладачів заявив: «Ты думаешь, селянство на Украине не имеет национальных чувств? Ведь советская власть своей политикой на селе, создав голод, сама подготовила почву для развития украинского национализма. Посмотрите, в России нет голода, а на Украине — голод. Значит, Россия в лице советской власти использует Украину как колонию».

А група вчителів Слов’яносербської школи давала таке напуття своєму колезі Седашову, котрого посилали директором в одну з великих шкіл: «Смотрите, выручайте и защищайте Украину, ибо она гибнет потому, что нами и нашей родной Украиной руководят москали».

Особливим символом віри у відродження української нації була подія, яка сталася в одному з сіл під Харковом, куди погнали городян збирати врожай 1933-го. Там, серед зловісної тиші, що опанувала тоді вимерле село, раптом почулася українська пісня. «Тихо, як над колискою засинаючої дитини, — згадувала очевидиця цієї події Гладкова, — несміливо, як у непевних своїх здібностей співаків, сумно, як біля труни, залунали тужливі звуки української пісні. Невимовно вражені стали ми, поспускавши руки і слухаючи не вухами, а серцем, усією істотою. А наш вартовий із цього ж села — зняв шапку, широко перехрестився і побожно прошепотів: «Дівчата заспівали... Ще, значить, не вмер наш народ».

 

Володимир СЕРГІЙЧУК,
професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка,
доктор історичних наук.