Ювілей Національної академії наук України спонукає віддати належне вагомому та різноманітному внеску вітчизняних науковців у розвиток наукових знань та розбудову Української держави. У цьому контексті привертає увагу й такий аспект цього внеску, як академічна кадрова складова політичної еліти України, що сформувалася із здобуттям нею незалежності. Йдеться про вітчизняний феномен активного залучення вихідців із Академії наук на державну службу, особливо до законодавчої і судової влади, економічного та гуманітарного блоків уряду, дипломатичного корпусу.

Певною передумовою для цього стало те, що за часів тоталітаризму Академія наук Української РСР фактично була своєрідним осередком збереження демократичних традицій, ознаками чого можна вважати таємне голосування на виборах її членів, конкурсний відбір на посади, заохочення наукових дискусій тощо.
Під керівництвом видатного вченого та організатора науки Бориса Євгеновича Патона в Академії було відпрацьовано дієвий механізм формування інтелектуального потенціалу, в тому числі фахівців-суспільствознавців. До того ж в умовах «хрущовської відлиги», після десятиліть політичних репресій, почало з’являтися молоде покоління економістів, юристів, істориків, літературознавців, які, користуючись шпаринами у «залізній завісі», опановували іноземні мови, намагалися вивчати зарубіжні джерела інформації, починали цікавитися працями попередників, які належали до часів «Розстріляного відродження» України.
На відміну від колег, які займалися дослідженнями в галузі технічних наук, спрямованими на задоволення інтересів військово-промислового комплексу, та не зазнавали професійних обмежень і нерідко посідали лідерські позиції в країні і світі, українські суспільствознавці працювали в умовах монополії комуністичної ідеології, а також своєї «периферійності» щодо московських науковців, наближених до партійного керівництва СРСР.
Водночас для економістів у 60-ті роки почалися часи економічних реформ, що дістали назву «нових методів господарювання», активним провідником яких виступав Голова Ради Міністрів СРСР технократ О. Косигін. Із Сполучених Штатів Америки, на запрошення М. Хрущова, повернувся Валерій Терещенко (не родич «того Терещенка»), який став активним пропагандистом раніше невідомої в СРСР науки менеджменту, що популяризувалася як наукова організація управління. Згодом приїхав із Швейцарії та заснував на базі Інституту економіки АН УРСР Міжнародний інститут менеджменту (МІМ) член Римського клубу, професор Богдан Гаврилишин. Починалася «перебудова».
Здобуття Україною незалежності не лише відкинуло радянські обмеження, а й відкрило перед науковцями безпрецедентні можливості для безпосередньої участі у розбудові власної держави з ринковою економікою та демократичним політичним устроєм.
Показово, що серед депутатів Верховної Ради, які проголосували за незалежність України, були академіки НАН України Михайло Голубець, Павло Кислий та Ігор Юхновський, члени-кореспонденти НАН України Сергій Дорогунцов, Олександр Ємельянов та Анатолій Савченко, наукові співробітники Інституту економіки АН УРСР Іван Заєць та Інституту електрозварювання імені Є. Патона Юрій Костенко, відповідальний секретар «Українського біохімічного журналу» Академії наук УРСР Олесь Шевченко.
Професійних рішень та нестандартних підходів вимагало створення практично з нуля національної системи управління економікою та фінансами. Забезпечити виконання цих завдань було покликано призначення на посади віце-прем’єр-міністра України, міністра фінансів, міністра економіки колишніх співробітників Інституту економіки НАН України — Володимира Ланового, Ігоря Мітюкова, Василя Рогового, — Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України — Богдана Данилишина. В Інституті економіки формувалися як науковці перший заступник голови Антимонопольного комітету України Зоя Борисенко, заступник міністра економіки, а згодом заступник міністра промислової політики Анатолій Даниленко, народні депутати України Володимир Черняк та Володимир Лановий.
Невеликий за кількістю співробітників Інститут держави і права імені В. М. Корецького НАН України став науковою школою для голови Центральної виборчої комісії, заступника голови Конституційного Суду України, членa-кореспондента НАН України Володимира Шаповала, голів Конституційного суду Івана Тимченка та Миколи Селівона, судді Конституційного суду Миколи Козюбри, голови Фонду сприяння місцевому самоврядуванню України Миколи Пухтинського, народного депутата України Василя Сіренка, першого заступника міністра юстиції України Анатолія Зайця, заступника міністра юстиції, Надзвичайного і Повноважного Посла України Володимира Забігайла, члена Центральної виборчої комісії, директора Інституту законодавства Верховної Ради України, академіка НАН України Олександра Копиленка, багаторічного керівника Головного науково-експертного управління апарату Верховної Ради України Володимира Мацюка.
1992 року академіка НАН України Ігоря Юхновського було призначено Першим віце-прем’єр-міністром України. Удостоєний звання Героя України, вчений чотири рази обирався народним депутатом.
Віце-прем’єр-міністрами України працювали академіки НАН України: літературознавець Микола Жулинський, біохімік Сергій Комісаренко, політолог Іван Курас, матеріалознавець Володимир Семиноженко, історик Валерій Смолій.
Міністром охорони навколишнього природнього середовища призначалися Іван Заєць, Юрій Костенко, а також колишній співробітник Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України Василь Шевчук.
Народним депутатом України обирався науковий співробітник Інституту світової економіки і міжнародних відносин НАН України Володимир Полохало.
Показовим виглядає залучення науковців до дипломатичної служби України. Квазідержава, член ООН — Українська РСР формально мала свій дипломатичний корпус, до якого належало кілька десятків висококваліфікованих відповідальних працівників фактично «кишенькового» щодо Москви МЗС УРСР, які склали основу дипломатичної служби України, з часом ставали міністрами закордонних справ та очолювали новостворені закордонні дипломатичні установи. Проте, на відміну від Москви, де дипломатична служба СРСР, як і у разі з іншими загальносоюзними службами, відносно легко змінила вивіску, у Києві ситуація була зовсім іншою. Так і не отримавши належну їй частку власності Радянського Союзу, Україна й тут була змушена починати практично з нуля. Причому, якщо приміщення для дипустанов ще можна було порівняно швидко придбати або орендувати, то кадровий «голод», зумовлений стрімким розширенням вітчизняного МЗС, підштовхнув керівництво країни до рішення щодо використання ресурсів Академії наук.
У результаті до дипломатичного корпусу перейшло чимало науковців. Слід зазначити, що Інститут економіки НАН України та Інститут держави і права ще у радянські часи вирізнялися внеском до кадрового забезпечення української квоти на посади в міжнародних організаціях. У соціально-економічному департаменті ООН у Нью-Йорку працювали академік АН УРСР Петро Багрій, доктор економічних наук Андрій Ревенко, в міжнародних організаціях у Женеві важливі посади обіймали вчені-економісти Володимир Філіпов, Олег Білорус, Йосип Прокопенко та інші.
Віце-президентом Міжнародного суду ООН у Гаазі було обрано славетного українського юриста-міжнародника академіка Володимира Корецького. Іншого видатного українського вченого-правознавця, члена-кореспондента АН УРСР Петра Недбайла було обрано головою Комісії ООН з прав людини і присуджено йому Премію ООН у галузі прав людини, лауреатами якої в різні часи ставали Нельсон Мандела, Джиммі Картер, Елеонора Рузвельт.
У радянські часи науковці, особливо економісти та правознавці, що володіли іноземними мовами, потрапляли до кадрового резерву МЗС УРСР з можливістю довготермінового відрядження до міжнародних організацій. А робота за кордоном надавала співробітникам Академії можливості для розширення професійного і загальноцивілізаційного світогляду.
Серед українських дипломатів вищого рангу є члени Національної академії наук України, які представляли нашу державу як Надзвичайні і Повноважні Посли України в багатьох дуже різних, у тому числі найвпливовіших, країнах. Це академіки Олег Білорус, Сергій Комісаренко, Сергій Пирожков, член-кореспондент Володимир Євтух.
У своїй дипломатичній діяльності вони залишалися дослідниками, сприяли посиленню наукової співпраці України з країнами перебування, інтеграції вітчизняної науки до європейської та світової дослідницької спільноти. Не випадково, що після завершення дипломатичної служби, всі ці відомі вчені продовжили дослідницьку діяльність у наукових та освітніх закладах України.
Серед вихідців з академічних установ — нинішній міністр закордонних справ України Павло Клімкін, який до переходу на дипломатичну службу, на початку 90-х років, проводив наукові дослідження в Інституті електрозварювання імені Є. Патона.
Слід наголосити, що служіння інтересам Української держави має 100-річну традицію та яскраво виявилося під час створення Всеукраїнської Академії наук вченими зі світовим ім’ям. Історик держави і права академік Микола Василенко був членом Центральної Ради, Головою Ради Міністрів, міністром освіти, головою Державного Сенату Гетьманату, академік Михайло Туган-Барановський працював генеральним секретарем фінансів УНР, а академік Володимир Косинський — міністром праці Української держави.
Унікальним прикладом наукового служіння державності України стали життя і творчість Голови Центральної Ради України академіка Михайла Грушевського.
Показово, що після розпаду СРСР лідерами державотворення ставали провідні вчені не лише України. На чолі незалежної Білорусі був академік Станіслав Шушкевич, а президентом Киргизстану обирався академік Аскар Акаєв.
Опосередкований, але визначний внесок у створення незалежних держав та здійснення демократичних перетворень на пострадянському просторі по праву належить російським вченим — лауреату Нобелівської премії, радянському фізику, академіку АН СРСР Андрію Сахарову, одному із головних «архітекторів перебудови» академіку РАН Олександру Яковлеву, ректору Московського історико-архівного інституту професору Юрію Афанасьєву та іншим.
Безумовно, державотворча інтелектуальна енергія Національної академії наук України не вичерпується безпосередньою участю її представників в інституційних процесах часів Української революції 1917—1921 рр., а також у здобутті та ствердженні незалежності.
Спираючись на власний досвід та зберігаючи і поновлюючи нагромаджений творчий потенціал, НАН України після 1991 року отримала безпрецедентні можливості для інтеграції до європейської та світової наукової спільноти, відновила або започаткувала такі знищені в часи сталінщини наукові напрями, як соціологія, демографія, політологія, народознавство, українознавство. Позбавлено ідеологічних та московоцентричних міфів економіку, право, історію, філософію та інші суспільні і гуманітарні науки.
Національна академія наук наполегливо шукає науково обґрунтовані відповіді на економічні та соціальні виклики сьогодення, а на агресивні дії Росії в Криму та на Донбасі — мобілізує можливості свого традиційно потужного науково-технічного потенціалу, орієнтованого на задоволення потреб оборонно-промислового комплексу.

ВІД РЕДАКЦІЇ

Євген Романович Бершеда — член-кореспондент НАН України, доктор економічних наук, професор, заступник голови Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України (1985—1992), помічник Президента України з питань науки (1993—1994), перший помічник Секретаря Ради національної безпеки і оборони України (1994—1998), перший заступник міністра закордонних справ України (1998—2000), Надзвичайний і Повноважний Посол України.

 

Євген БЕРШЕДА, перший заступник директора Інституту законодавства Верховної Ради України.