Вселенський Патріархат, перший з перших, рішенням Священного Синоду 11 жовтня 2018 року скасував Синодальний акт 1668 р., яким Київська митрополія, що перебувала під омофором Церкви-Матері з 988-го, від Хрещення рівноапостольним київським князем Володимиром Великим русичів у Почайні, передавалася у тимчасове адміністрування Московському патріархату. На релігійній карті світу він виникає у 1596 р. Задовго до цього, у 1448-му, Московська церква самочинно відокремлюється від своєї Церкви-Матері, Київської митрополії і без дозволу та благословення Апостольського престолу обирає свого митрополита — Йону. Константинополь не визнає цього обрання і Московська церква опиняється в канонічній ізоляції на 141 рік. У 1458-му Константинопольський Патріарх призначає митрополитом Київським Григорія Болгарина, якого не визнає Москва.

Роками влада Білокам’яної та ієрархи не полишають спроб подолати ізоляцію. У 1589 до Москви приїздить Вселенський Патріарх Єремія II, якого правитель Борис Годунов запросив на перемовини про можливий переїзд із захопленого турками Константинополя. Але замість Кремля патріарху запропонували «стародавню столицю» — Володимир-на-Клязьмі, у Кремлі ж мав залишатися московський митрополит. Коли ж Єремія відмовився, йому довелося майже рік відсидіти в монастирі (наче у тюрмі на хлібі і воді), поки він не відписав «потрібну грамоту», що узаконювала Московську патріархію.
У 1686 році на наполегливі прохання «дати дозвіл його Блаженству патріарху Московському рукоположити Митрополита Київського по причині того, що митрополія позбавлена законного ієрарха» Апостольський престол видає патріарший лист, «враховуючи величезну відстань та військові зіткнення між двома царствами» і беручи до уваги спасіння християн, які мешкали на території єпархії, та на знак прощення канонічного порушення. За документом українські землі разом із білоруськими, литовськими, польськими єпархіями, які перебували під духовною владою київського митрополита, залишалися канонічною територією Царгорода, про що мало б свідчити і поминання під час богослужінь предстоятеля Константинопольського Патріархату. У Москві Синодальний акт прочитали по-своєму — тут з плином часу повністю захоплюють Київську митрополію, зменшують її територію, позбавляють прав і привілеїв. Забувають і про невід’ємну церковну і канонічну умову поминання шанованого імені церковного авторитета. Вселенський Патріарх Варфоломій I у листі до митрополита УПЦ МП Онуфрія, датованого жовтнем 2018 р., зазначив, що умова ця «не була дотримана жодним митрополитом міста Києва з причини, що ця митрополія була повністю підкорена святійшою Церквою Росії через її небратські інтриги, у порушення Божественних і Святих канонів, особливо канону 8-го Вселенського Собору в Ефесі, котрий стверджує: «Ніхто з улюблених Богом єпископів не має ніяких прав влади на іншу єпархію, яка раніше і від початку не була під його рукою або його попередників: але якщо хтось насильно яку єпархію підпорядкував, то нехай віддасть її, щоб не переступались правила Отців, та не вкрадалась під виглядом священнодіяння зарозумілість влади мирської...»

«Москалики що заздріли, то все очухрали» (Тарас Шевченко)

Прагнення до поділу Київської митрополії та відокремлення єпархій виявляв ще Владимирський і Суздальський князь Андрій Боголюбський, який у 1169 році спалив і пограбував Київ. Але те, що не вдалося князю-сепаратисту (за визначенням доктора філософії, мистецтвознавства і богословських наук Дмитра Степовика), вдалося московському цареві Олексію Михайловичу.
— Одразу після Переяславської ради 1654 року Москва висунула претензії на Київську митрополію, — каже проректор з наукової роботи Київської православної богословської академії, доктор церковно-історичних наук Віталій Клос. — Переяславський договір Богдана Хмельницького з метою обмеження суверенних прав Української держави був переписаний, по суті, сфальсифікований за його правонаступника, гетьмана Юрія Хмельницького. Оригінали статей не збереглися, в московському архіві є лише копії і чернетки. За підробними статтями, затвердженими у 1659 році, козацька держава втрачала чимало своїх прав: посилати послів за кордон і приймати іноземних, самостійно обирати й усувати з посад козацьку старшину тощо. До того ж царські воєводи вводилися крім Києва у Переяслав, Умань, Брацлав, Ніжин, Чернігів, козацькі залоги мали покинути територію Білорусі, а місцевому населенню заборонялося називатися козаками. Україна втрачала державну і церковну самостійність.
Вбачаючи московські загрози, Полтавський, Уманський, Брацлавський полки, як і деякі соратники Хмельницького — Богун та Сірко, ієрархи відмовилися присягати цареві на Переяславській раді.
— Українське духовенство, вище і нижче, козацтво, люд посполитий не хотіли входити у підпорядкування Москви, — наголошує священик Віталій Клос. — Усі були проти — митрополит Сильвестр Косів, ігумени, пізніше митрополит Антоній Винницький. Вони бачили, які зміни сталися в Білгородській єпархії після її входження до Московського патріархату, які там утвердилися звичаї, оскільки «церковно-богослужебныя книги кіевскія велено отложить, а присланы московскія; церковное пеніе и служеніе отменено, а все по московски поставлено», як там ставилися до сповіді, як духовенство карали палицями.
Переяславську церемонію проводило місцеве духовенство на чолі з соборним протопопом і дияконом. А Сильвестр Косів, який мав титул екзарха Константинопольського Патріархату, перед присягою цареві категорично заявив Бутурліну, що він «не бівал челом і мілості єго царского вєлічества к себе не поісківал». Він рішуче засудив рішення ради і відмовився підпорядковувати Київську митрополію Москві. Але Білокам’яна після укладення політичного союзу між двома державами продовжувала наполягати на союзі церковному. Патріарх Яким (Савелов) разом із царем кілька разів зверталися до Константинопольського Патріарха з проханням «уступити Київ», але згоди не дістав.
— У перший період історії нашої церкви усі митрополити київські поставлялися Константинопольським Патріархом, і тільки два — Іларіон та Климент Смолятич, за часів Ярослава Мудрого і Ізяслава Мстиславича були обрані місцевим собором. Пізніше Київ самостійно вибирав собі митрополитів. Це була елекція, вибори на демократичних засадах, у яких брали участь ієрархи, духовенство, різні верстви вірян, а не призначення, як у Москві.
Московська церква на шляху до власного патріархату майже півтора століття перебувала у канонічній ізоляції від світового православ’я, що викликало певні різночитання богословської літератури і сформувало власні церковні традиції.
У 1656 році за Віленським перемир’ям відбувся фактичний поділ українських земель по Дніпру, на Правобережну і Лівобережну Україну, між Московією, що порушила Переяславську угоду, і Річчю Посполитою. До того ж Київ з резиденцією митрополита також відійшов до Московії.
Тож київські владики, починаючи з обраного у 1657 р. митрополита Діонісія Балабана, який рішуче відмовився прийняти антиканонічну посвяту в Білокам’яній і в умовах московської інтервенції виступав гарантом канонічної єдності Української православної церкви з Апостольським престолом, від якого й отримав благословення на митрополичу кафедру, мешкали у тодішній гетьманській столиці — Чигирині. Наступник митрополита Сильвестра Косова Діонісій не повідомляє Москві про своє обрання, а в розмові з путивльським воєводою Зюзіним заявляє, що з часів прийняття християнства київські митрополити «єдин по єдиному» поставлялися Константинопольським Патріархом. Москва Діонісія Балабана не визнає і в Київ призначає свого місцеблюстителя.
— Українська церква, як писав Іван Власовський, автор численних праць на церковно-історичну тематику, серед яких — «Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української Православної Церкви» (1948), була де-факто автокефальною, — каже священик Віталій Клос. — Рік за роком Москва знищує цю церковну незалежність, скасовує будь-яку виборність, підпорядковує собі всі єпархії, самочинно висвячує київського митрополита Гедеона Святополка Четвертинського.
Луцький єпископ Четвертинський був сватом тодішнього лівобережного гетьмана Івана Самойловича. У 1684 році, рятуючись від поляків, він емігрує з Волині на Лівобережжя, поближче до свого заможного родича. Самойлович, який проводив політику об’єднання двох берегів Дніпра, був меценатом української культури і на власні кошти збудував кількадесят церков і монастирів, хотів бачити на митрополичій кафедрі свою людину, до того ж лояльну до Москви.
І гетьман, і його ставленик Гедеон Четвертинський недооцінили ризики поступок Москві, що діяла за правилом «батіг—пряник» — саме за їх сприяння Українська православна церква, що завжди визнавала зверхність Константинополя, у 1686 році була підпорядкована Московському патріархату.
— Самойлович скликав собор у Святій Софії, де мали обрати нового митрополита. Але туди не з’явився майже ніхто з ієрархів, вищого духовенства, не було жодного єпископа, ніхто не прибув з Правобережної України, — наголошує священик Віталій Клос. — Проігнорували собор ігумени київських монастирів.
Осередком опозиції стала Києво-Печерська лавра. Гедеона Четвертинського обирає невелика кількість духовенства і представники гетьмана. Він схиляється до пропозиції отримати благословення на кафедру не в Стамбулі, а в Москві. В листопаді 1685 року московський патріарх Йоаким вручає Четвертинському, який присягає «під послуханням Константинопольського патріархату не бути і з-під його пастирства, за віддаленістю путі, відстати» митру.
— Це був перший ієрарх, титул якого «митрополит Київський, Галицький і всієї Русі» було змінено на «Малої Русі». Так вже й вказувалося на митрі, — каже Віталій Клос. — Собор, на якому обирали Четвертинського, був незаконним, ієрархи, які не взяли у ньому участі, оскаржували прийняті рішення і казали, що не можемо бути під Москвою, не можемо відкинути Константинополь, бо це є Церква-Мати. А якщо собор незаконний, незаконне обрання Гедеона Четвертинського, то чи були підстави казати, що з України звертаються до Москви, а Москва до Константинополя, змінити юрисдикцію Київської митрополії? Звичайно, ні.
— Слід сказати, що сам Четвертинський, усвідомлюючи порушення канонів, до кінця своїх днів не визнавав себе митрополитом, — продовжує доктор наук. — Перебуваючи у підпорядкуванні Константинопольської Церкви, він приймав клятву як єпископ Луцький і Волинський. Зберігся тестемент, заповіт Четвертинського, який він підписав «єпископ Луцький і Волинський». Це й само титул ми бачимо на скрижалях, частині поховального одягу, де писалося, ким була людина, яка відійшла в інший світ.
— Поступово, різними шляхами, через маніпуляції і політичні махінації, московський уряд добивається того, чого так прагнув з 1654—1659 років, коли підпорядкував Лівобережжя і мав мету підпорядкувати Церкву, — наголошує священик Віталій Клос. — Відомо, що анексія Київської митрополії відбулася через вплив турецького візира на Вселенського Патріарха, котрий дуже сильно залежав від мусульманської влади.
У листопаді 1685 року у Стамбул-Константинополь московський цар направляє посольство на чолі з думним дяком Нікітою Алєксєєвим. Посланець з представником гетьмана 
І. Лисицею віз царські грамоти й грамоти московського патріарха Іоакима з проханням визнати правову основу зміни юрисдикції Української церкви. Але розпочавши перемовини із східними патріархами, дипломати наштовхнулися на категоричну відмову. Ієрусалимський патріарх Досифей заявив, що не радитиме Константинопольському Патріарху відмовлятися від Київської митрополії. Як зазначає науковий співробітник відділу історії України середніх віків Інституту історії НАНУ Ольга Шевченко, Досифей, спираючись на церковні канони, доводив, що «кордони єпархій мають бути незмінними і ніхто з єпископів не має права шукати влади в чужій єпархії». «Та й самі причини, наведені московським урядом і патріархом Іоакимом, він не вважав поважними, вбачаючи в намаганні московського патріарха поширити свою владу на київську єпархію прояв славолюбства, який призведе до негативних наслідків», наголошує Ольга Шевченко. Досифей засудив спробу Алєксєєва вирішити справу шляхом підкупу, і зауваживши, що відпускна грамота Апостольського престолу без грамот інших східних патріархів не матиме сили, порадив Москві задовольнитися титулом намісника Константинопольського Патріарха.
— Константинопольський Патріарх Діонісій IV теж категорично відмовив у проханні московським посланцям, — каже священик Віталій Клос. — У той час Московія і Османська імперія стояли на порозі війни. Турки були не готові воювати, тож Алєксєєв, виступаючи посередником, від царського уряду пообіцяв султану мир в обмін на Київську митрополію.
Обіцянку підкріпив щедрими подарунками Діонісію — передав 200 золотих і 120 соболиних шкурок. А натомість отримав необхідні грамоти від константинопольського і єрусалимського патріархів до царів, патріарха Іоакима, митрополита Гедеона і української пастви. Наприкінці 1686 року грамоти були доставлені в Москву.
Незважаючи на царські обіцянки, війни між Московією й Османською імперією уникнути не вдалося; члени синоду й архієреї, які не визнали перепідпорядкування митрополії, Діонісія, який вчинив акт симонії (хабарництва), скинули з престолу. По допомогу він звернувся до Москви, але звідти відповіли, що за «таку дрібницю», як Київська митрополія, він отримав достатню платню. Свою «платню» від московитів отримав і Самойлович — після невдалого українсько-російського походу на Крим його скинули з гетьманства, заарештували і разом із сином відправили у Тобольськ, де він і помер.

Стяжання багатства, майна, слави і влади

— Київська митрополія увійшла до Московського патріархату на широких автономних правах, але невдовзі стала рядовою провінційною єпархією. З плином часу ставропігійні (такі, що підлягали не місцевому ієрархові, а напряму Вселенському престолу) Києво-Межигірський монастир та Києво-Печерська лавра підпорядковуються московській церкві, а цілі курси, навіть не випускники, Києво-Могилянської академії вирушають на службу імперії, в чужі краї, — зазначає священик Віталій Клос. — Проти московського засилля та за повернення статусу Київської митрополії національна еліта боролася цілих сто років.
Одним із тих, хто безуспішно апелював до Москви як «ревний охоронець давніх прав», був архієрей Варлаам Ванатович, чим викликав незадоволення російської влади і автора Духовного Регламенту Феофана Прокоповича. Вже за сприятливого для України царювання Єлизавети Петрівни, яка таємно обвінчалася з Кирилом Розумовським, сином чернігівського козака Розума, архієпископу Рафаїлу Заборовському у 1743 році вдалося повернути статус Київської митрополії. На його ж прохання Сенат 16 грудня 1742 року видав указ про надання і деяких прав духовенству. Митрополит Тимофій Щербацький, посівши кафедру, зробив спробу відродити давню київську традицію, за якою хіротонія відбувалася у Києві, а не в столиці Російської імперії. Клопотався він і про заснування окремої друкарні при кафедрі.
Але всі намагання української еліти відродити національну Церкву стають марними з приходом до влади Катерини II. За неї відбулася повна секуляризація (вилучення і передача державі) церковного і монастирського майна та централізація в усіх сферах управління. І хоч завдяки опозиції українського духовенства секуляризація в Україні, яка планувалася разом з російськими єпархіями, була відтермінована більш як на 20 років, російський уряд забрав у релігійних общин землі, ліси, поля, перевози, млини, озера, усе, чим вони володіли.
— Остаточна секуляризація церковних маєтків в Україні відбулася 1786 року, — розповідає священик Віталій Клос. — Навколо монастирів існувала продумана структура, монастир — це не лише собор, а цілі села, городи, сади, виробництво. Завдяки маєтностям й значним пожертвам на вічне поминання Церква проводила багато благодійницької роботи — утримувала лікарні, притулки, освітні заклади. Навіть мусульмани вважали церковне майно недоторканним, а Катерина II його вилучила на користь світської влади. Нею було забране те, що належало Богу. Тоді духовенство остаточно втратило свої права і стало залежати від штатів, від грошей, що виплачувалися зі скарбниці.
Тільки на Лівобережжі в залежності від 60 монастирів перебували понад 422 тисячі посполитих. У 1780-х роках було відібрано монастирські землі на Слобожанщині і в селах та містах Південної України, після другого поділу Речі Посполитої (1793) — на Правобережжі. Проти секуляризації церковного майна різко виступив митрополит Арсеній Мацієвич.
Уродженець Волині, випускник Львівської і Київської академій, у 1741 р. був висвячений на митрополита Ростовського. Мацієвич у лютому 1763-го у Ростові оголосив анафему проти всіх «насильствующих и обидящих святыя Божий церкви и монастыри», тобто проти Катерини II і Синоду, на адресу яких ще й надіслав листи з різкою критикою. Митрополита під конвоєм доставили у столицю. Допитувала його сама імператриця. За те, що святитель посмів її критикувати, йому «закляпили рот» і так тримали до суду, на якому владику звинуватили в «превратных и возмутительных толкования Св. Писания и посягательстве на спокойствие подданных», позбавили сану і відправили ченцем в Архангельський Карельський монастир. Церемонія зняття архієрейства відбувалася в Московському кремлі в церкві Трьох святителів поруч із Хрестовою палатою, у якій митрополита судили молоді єпископи, більшість із яких вчив сам владика. Віддаючи архієрейський одяг і знаки сану, святитель Арсеній говорив, коли і за яких обставин кожен його кривдник помре. Усі пророцтва згодом справдилися, а церква Трьох святителів через два місяці завалилася без видимих причин.
За критику влади, що проводила секуляризацію церковного майна, непокірного українця відправили під суд і вдруге. Донос на нього склали монах і солдат. 70-літнього Мацієвича визнали «достойным истязания и лишения жизни», але «по милосердию императрицы» його розстригли з ченців і під принизливим іменем Андрій Враль, тобто брехун, навічно заточили у Ревельському казематі. З 1771 року митрополит був фактично заживо похований — він перебував у камері розміром два на три метри, двері якої були замурованими. За кілька років таке ж «мілосердіє» Катерина II виявить і до останнього кошового Запорозької Січі Петра Калнишевського, якого відправлять у каземат Соловецького монастиря, де він в холодній одиночній камері проведе цілих 25 років.
У 1917 р. Собор РПЦ скасував рішення синодського суду про позбавлення архієрейства Арсенія Мацієвича, а у 2000-му він був прилучений до лику святих як «ревний святитель, що прийняв віру за Христа і його Церкву». Канонізовано і Петра Калнишевського — у 2008 році УПЦ Київського патріархату, а у 2015-му УПЦ МП. Показово, що в РПЦ і її філії в Україні жодним словом не згадали про переслідування російською світською і церковною владою цих двох мучеників — лише загальні біографічні дані та  слова про «духовний подвиг», від яких віє лицемірством. Таким само лицемірством є й анафема на гетьмана Мазепу, здійснена за вказівкою ще одного національного героя Росії — Петра I, який ліквідував в Росії інститут патріаршества, після чого держава поглинула Церкву.
— Анафема не може бути накладена з політичних міркувань, а тільки за порушення церковних канонів і православного вчення, — каже священик Віталій Клос. — Московська Церква анафемувала Івана Мазепу як ідейного супротивника російського царя. Ця анафема ніколи не визнавалася Константинополем, про що свідчить і чин поховання гетьмана, який провели грецькі ієромонахи. Вони відспівували спочилого і під час його перепоховання. У нас певний час навіть на науковому рівні велася полеміка щодо питання — є анафема на Мазепу чи немає? Чи зняли її на початку XX століття чи не зняли? Не можна зняти того, чого не було. За усіма канонами анафеми на гетьмана Мазепу не було. Було політичне рішення російського царя.
...Перший руський митрополит на Київському престолі Іларіон (1051), який здобув чудову освіту і прославився твором «Слово про закон і благодать», уперше у вітчизняній духовній літературі виступив проти наживання багатства, майна, слави і влади. От тільки почули його далеко не всі.