Хочу розповісти про працьовиту родину Галини і Василя Мичок із села Немовичі Сарненського району Рівненщини.
Василь Мичка у млині.
Галина Мичка із символом 2019 року.
У будинку разом із ними живе наймолодший син Сергій із дружиною й двома дітьми. Галина і Василь Мички народили та виховали четверо дітей і вже діждали десятеро внуків. Коли одружувались, була змога піти на квартиру, але жінка не погодилася, бо звикла хазяйнувати. Тож збудували власний дім і завели господарство, що й нині чимале — кури, гуси, дві корови, свині. В молоді роки, бувало, Галина за осінь сама перебирала й заносила по льохах 600 мішків картоплі.
Тепер здоров’я вже не те, дуже болять ноги. Адже, працюючи на фермі біля телят, разом із Вірою Свиридюк переносила тоннами молоко. При нормі 25 телят обслуговували по 102. Поки доярки прийдуть на роботу, вони вже натягають корму відрами, а потім носили молоко по всіх фермах до телят, вантажили баланду. Одне слово, коли інші тільки приходили на роботу, Галина з Вірою вже трудилися з досвітку, а коли всі йшли додому, вони ще залишалися. А вдома ще потрібно було попорати власне господарство.
Коли не стало телят, Галина почала приймати молоко й продовжує це робити донині, пересуваючись із ціпком. Купили 40 бройлерів, було 15 качок, ще й свої курчата вивелись, тож майже сто птахів на обійсті. Василь засіває 10—12 гектарів землі, вправно орудує трактором. Господарі мають і власний млин. Роботи вистачає.
Це тепер у хазяїв дві корови, одна з яких скоро розтелиться, а було шестеро — четверо на пашу ходили, а дві в хліві стояли. Постійно тримали по дві свиноматки.
Подружжю потрібно було підняти на ноги дітей, дати кожному освіту. Сергій вчився одразу на двох факультетах — державному і платному. Марія після технікуму закінчувала Рівненський інститут Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна». Олені за навчання в Шепетівці треба було платити, саме в той час, коли зарплату отримували бартером — борошном.
Галина піднімалась о 3—4-й ранку, щоб їхати на базар у Сарни і вторгувати щось доньці на дорогу. А часом і не вторгуєш, а ще ж треба було й відкласти, щоб заплатити за навчання. Не один рік постачали на ринок продукцію зі свого підсобного селянського господарства: молоко, сметану, домашній сир, яйця, овочі тощо. Все поживне, натуральне, смачне, якісне.
На ринок Мички приїжджали найперші. А після базару треба було напекти хліба — по 15 буханок за один раз. Галина ночами готувала, одночасно передавала дітям по сім картатих сумок: по дві Олені та Марії, три — Олександру (в казармі з солдатами все з’їдали).
Слухаю розповідь Галини Василівни. Вона та її чоловік викликають у мене повагу, бо покладаються на себе. І дітей так само виховують. Ті допомагають батькам по господарству, привчені жодної роботи не цуратися.
Не кожен може витримати та сприйняти ті зміни, що сталися в селі. По телебаченню тільки й чути, що треба розвиватися, підніматися. А як це зробити, коли в сезон завжди дорожчає солярка, а власна продукція — дешева. Та й кредит — не вихід: проценти такі, що ой-ой-ой. Тому дехто з селян від землі відвикає, а замість працювати — в пляшки зазирає.
— Часто замислюємося: яким воно буде, наше завтра, наших дітей, села, людей у ньому, — розмірковує Галина Василівна Мичка. — Наше подружжя знайшло вихід, але, повірте, це спосіб виживання. А хотілося б жити.
Марія КУЗЬМИЧ.
Фото Василя СОСЮКА.
Сарни Рівненської області.
