Маленьким селам — цяточкам у безкраїх українських полях — без допомоги добрих людей не вижити. Ця думка не нова, але допоки існують ці «цяточки», невидимі з найвищих міських ратуш, ми услід за їхніми мешканцями дякуватимемо сільським керівникам, листоношам, фельдшерам, соціальним працівникам і фермерам, котрі не забувають, що десь там, за павутиною засніжених узимку і розмитих дощами навесні доріг, живе дід Іван чи баба Галя. І що в тих людей, можливо, сьогодні зранку закінчився хліб...
Олександр Лозинський, його обійстя та «УАЗ» — єдина «швидка» в селі.
До села Перше Травня Новоандріївської сільради Новгородківського району несподівано докотилася маленька, як остання після кинутого у воду камінця, хвилька міграції населення. Причому не з сусідніх сіл, а з обласного центру. І прибило цим несміливим припливом до рідного берега людей, котрі тут народилися, а потім виїхали в Кіровоград-Кропивницький на навчання, роботу, постійне проживання. Інакше Першого Травня, напевне, вже не було б.
У першій хаті села з незабутньою адресою (вул. Першо-травнева, 1) мешкають Борис Горьовий, 1953 року народження, інвалід, з рідною сестрою, 70-літньою Надією Кравченко. Після цієї хати кілька дворів по вулиці «вищерблено» — аж до «живого» димаря над будинком 65-річного Олександра Лозинського, в якого віднедавна живе ще й 30-літній син. А у двір по сусідству нещодавно, після смерті майже сторічного господаря діда Михайла, перебралося подружжя пенсіонерів Ларіонових. Ці люди, як і Горьові, на старості літ повернулися до батьківських хат, до осель, де мами співали їм колискову. Та й Лозинський із цих же країв родом. Усі переселенці залишили дітям квартири в Кропивницькому, й ніхто з них не вважає таке рішення великою жертвою.
— Не витримую суєти міських вулиць, мені в тому мурашнику ніколи не було затишно, — зізнається, наприклад, Борис Горьовий, у минулому працівник заводу «Сегмент». — Перебрався сюди з міста ще до розпаювання, відтак, попрацювавши газоелектрозварювальником у колгоспі, отримав пай. У селі тоді ще вирувало життя. Хоча й не так активно, як раніше, коли тут були кузня, млин, коли в кожному дворі жила велика сім’я — як правило, старше покоління з уже дорослими дітьми й навіть онуками. Кожен тримав чимало худоби. У Першому Травні і сусідньому Веселому, де працювали садочок, початкова школа, пошта, розводили багато овець. Автобус тоді ходив і в Новгородку, і в обласний центр... Сьогодні ж найближча автобусна зупинка — у Рибчиному, за дев’ять кілометрів від нас. До речі, офіційно нас уже немає на карті. В районній лікарні ми зареєстровані як мешканці Рибчиного. І жителі Веселого також...
Утім, до районної лікарні жителі хутора воліють не звертатися. Коли потрібна допомога, заправляють «УАЗ» Лозинського, і той везе їх до найближчого ФАПу.
В уже згаданому Рибчиному — й найближче поштове відділення, звідки листоноша доправляє пенсії та газети.
Ще один привіт із «великої землі» — приїзд автомагазину по вівторках.
— «Газелькою» нам привозять із Новгородки цукор, олію, рибку, ковбаси, цукерки, печиво... — та все, що замовимо, — радіє можливості урізноманітнити раціон Надія Кравченко. — Це ініціатива нашої соцпрацівниці Алли Руженко. Дякуємо їй! І сільська рада Новоандріївки про нас пам’ятає, організовує подарунки на свята. Скажіть спасибі від нас братам-фермерам Чорновим. Коли негода і ніхто сюди не може заїхати, вони дають нам трактор, щоб дістатися до лікарні чи якоїсь управи...
— Найгірше для нас — бездоріжжя, — без оптимізму поглядає на засніжену дорогу, не радіє білій ковдрі Олександр Лозинський, колишній військовий. — «УАЗ» зламався (отже, «швидка» у цьому селі сьогодні вийшла з ладу. — Авт.) і тепер, якщо занесе снігом, будемо, наче в пастці. Автолавка доїде максимум до Рибчиного...
Першотравенці навіть худоби не тримають. Приміром, у Горьових лише кури бігають подвір’ям, а в Лозинського — пасіка, та й по всьому. Щоправда, вуликів багато... Вугілля люди на зиму не купують — під рукою зарості акацій, безплатного зимового палива. Село вочевидь доживає.
— І все одно зараз краще, ніж було в 90-х, — каже першотравенець із Першотравневої, 1. — Дроти не крадуть, пункти металобрухту контролюють, знову ж таки — магазин на колесах. Я радий, що ми, корінні жителі, не дали згаснути тут іскорці життя.
Схоже, сама влада не на-стільки сентиментальна. Населений пункт навіть перейменовувати не стали, бо не бачать сенсу реєструвати села-привиди. А тим часом фермер, котрий допомагає пенсіонерам у скрутних обставинах, просить, щоб ті не розбирали хати (продати їх просто нереально), якщо зберуться повертатися в місто. Каже: «Якщо всі виїдуть, я триматиму садибу для себе!»
Олег ШВЕРНЕНКО.
Фото Івана КОРЗУНА.
