Фото: thekievtimes.ua
КНУ імені Тараса Шевченка — 185
Загальновідомо, що Київський університет було відкрито в 1834 р., однак на шляху до реалізації ідеї «Київської Сорбонни» лежало чимало важких випробувань, які розтягнулися на століття.
Особливо гостро нестача класичного університету в Україні почала відчуватися в середині XVIIІ століття, коли молодий та енергійний гетьман Кирило Розумовський започаткував цілу низку важливих модернізаційних реформ, які потребували освічених кадрів. Адміністративна, судово-правова, військова реформа, започатковані в Гетьманщині, потребували сотень і тисяч фахівців державної служби, суддів, освічених старшин до козацької армії тощо.
За такої ситуації невідповідності попиту й пропозиції наставник і управитель особистої канцелярії гетьмана Кирила Розумовського Григорій Теплов, спираючись на пропозиції від старшинства і враховуючи досвід закордонних класичних університетів, у 1760 р. представив проект заснування першого українського класичного університету в гетьманській столиці Батурині.
Проте падіння в 1764 р. гетьманської влади перекреслило ідею створення університету в Батурині, але не поховало думки про необхідність заснування університету для української еліти.
Ідея створити в Україні університет не знаходила підтримки в Петербурзі через те, що її розглядали як частину претензій «малоросійських автономістів» на відновлення «давніх прав і свобод краю», як пошук колишньою козацькою старшиною можливості зберегти власну «малоросійську ідентичність» і законсервувати відмінність від російського дворянства.
Однак потреба в університеті на території України була настільки очевидною, що навіть урядовці, які працювали над реформою освіти в імперії, щоразу наголошували на необхідності заснування класичного університету в «Малій Росії». Так, сенатор П. Завадовський, який очолював «Комісію для заснування шкіл», у 1789 році добився відкриття в Києві Головної школи, директором якої було призначено відомого українського публіциста й історика П. Симоновського. Школа була розрахована на чотири роки навчання із вивченням, окрім класичних і сучасних європейських мови, історії, географії та природничих наук.
З приходом до влади в Російській імперії нового монарха — доволі ліберального Олександра І, українська шляхта («малоросійське дворянство») активізувала свою діяльність, спрямовану на відкриття вищої школи. Так, вітаючи у 1801 р. нового імператора, знать «Малоросійської губернії» паралельно надіслала прохання «о нуждах» краю. Нащадки козацької старшини висували ідеї відкриття університетів у Ромнах, Лубнах («Заснувати головне училище Малої Росії для всієї Нації в місті Лубни, яке знаходиться посередині землі нашої»), Чернігові, Новгороді-Сіверському тощо. Всі ці проекти були зібрані у створених в 1802 році Міністерстві народної освіти й «Комісії училищ». Уже на другому своєму засіданні Комісія заслухала проект, підготовлений відомим педагогом Ф. Янковичем де Мірієво, в якому пропонувалося до існуючих в Російській імперії університетів Москви, Дерпта й Вільна додати ще три — в Петербурзі, Києві та Казані: «В Київському та Казанському університетах передбачаються факультети філософський, юридичний і медичний, а в Санкт-Петербурзькому і Московському тільки філософський і юридичний. Із цих останніх чотирьох університетів богословська наука виключається, бо вона викладається православним греко-російським духовенством у семінаріях... При університетах Московському, Санкт-Петербурзькому, Київському та Казанському слід навчати в кожному по сорок вихованців на казенному утриманні для підготовки їх до професорських і вчительських посад». Однак різко негативно сприйняв проект Ф. Янковича де Мірієво інший впливовий член «Комісії училищ» князь А. Чарторийський. На четвертому засіданні Комісії він запропонував власні «Принципи для організації народного виховання в Російській імперії», які передбачали відкриття університету в Харкові.
Чарторийський несподівано знайшов підтримку в особі управителя справами «Комісії училищ» В. Каразина, який довгі роки виступав із планами відкриття університету в Харкові. За дорученням Комісії В. Каразин склав документ під назвою «Визначення статуту громадської освіти», в якому передбачалося відкрити університет у Харкові. Документ, підготовлений Каразиним, ліг в основу затвердженого імператором Олександром І 24 січня 1803 р. «Попередніх правил народної освіти», в яких вказувалося, що на додаток до існуючих університетів у Москві, Дерпті та Вільні слід заснувати університети в Петербурзі, Казані та Харкові. Реалізовано проект Харківського університету було в 1805 р., а плани відкриття університету в Києві знову зависли в повітрі.
Хоча в Петербурзі підтримали проект Чарторийського-Каразина, однак розуміли, що існування гігантського навчального округу з центром у Вільні, якому підпорядковуватиметься віддалена на сотні кілометрів територія Київщини чи Поділля, є нераціональним. Тому в липні 1805 р. до Києва з метою з’ясувати всі обставини на місці приїхав тодішній міністр освіти імперії П. Завадовський. Міністр схилявся до ідеї відкриття в Києві класичного університету, тому, аби відговорити його від цього задуму, до Києва терміново прибув посланець А. Чарторийського візитатор (інспектор) навчальних закладів Віленського навчального округу Т. Чацький. Чацький висунув аргументи проти відкриття університету в Києві, вказуючи на те, що для Малоросії вже відкрито університет у Харкові, що Київ занадто віддалений (!) від Мінської, Волинської та Подільської губерній, що шляхта Волині, Поділля, Київщини і Білорусії готова жертвувати кошти лише на польський університет, а викладання польською мовою у Києві образило б почуття православного духовенства тощо. Міністр освіти, знаючи про той авторитет і вплив, який мав Чарторийський при дворі Олександра І, не ризикнув конфліктувати із його посланцем, погодившись на висунуті Чацьким аргументи. А реальні причини небажання Чарторийського та Чацького бачити університет у Києві описав відомий польський просвітник Гуго Коллонтай: «як поляк, князь Чацький не бажає відкриття університету в Києві, де можна передбачити неминучий занепад нашої мови... не бажає він й відкриття нового округу також, щоб не порушити того об’єднання краю, яке виявляється нині в єдності освіти».
Максимально розбудувавши Віленський університет, перетворивши його на найкращий університет Російської імперії, Чарторийський із Чацьким всіма силами намагалися поширити мережу польського шкільництва в українських і білоруських губерніях. У контексті цих дій, у жовтні 1805 р. на Волині в містечку Кременці було засновано польську гімназію, реорганізовану в січні 1819 р. в польський Волинський ліцей. Мотивація відкриття цих закладів була простою — посилаючись на віддалення Волині та Поділля від Вільна, Чарторийський добився від уряду дозволу на відкриття школи для шляхти вказаних губерній, який міг би певною мірою замінити їй університет.
Таким чином до 1820-х рр. в Російській імперії сформувалося два потужні осередки польської освіти і шкільництва — Віленський університет і Волинський ліцей.
Тим часом лояльна політика Петербурга щодо польської громади в імперії завершилася після невдалого польського національного повстання 1830-1831 рр. Розправившись із повстанцями, імператор Микола І, який не вирізнявся лібералізмом, розгорнув масштабні репресії проти польської шляхти, як головної опори повстанського руху. В ході цих репресій серйозного удару зазнало польське шкільництво.
Університет у Вільні та ліцей у Кременці були зачинені. Замість Віленського навчального округу імператор сформував Білоруський навчальний округ із центром в Орші, куди планувалося перенести університет з Вільна. У грудні 1832 року на базі Київської, Чернігівської, Волинської та Подільської губерній було створено Київський навчальний округ, на чолі якого поставили Є. фон Брадке. Підставою для створення окремого Київського навчального округу стало переведення до Києва у квітні 1832 р. зачиненого раніше Волинського ліцею. За умови, коли в Російській імперії центрами навчальних округів були університетські міста, ідея створення університету в Києві знову постала на порядку денному. Сприяли створенню університету в Києві також й інші обставини. Масштабні репресії проти польської шляхти й усунення поляків із адміністративних посад загострили проблему дефіциту чиновницьких кадрів. Київський генерал-губерантор Левашов, намагаючись розв’язати проблему забезпечення регіону освіченими чиновниками, подав на початку 1833 р. імператору проект створення в Києві Юридичного інституту Святого Володимира. Микола І схвалив проект, розпорядившись у травні 1833 р. виділити кошти для інституту.
Таким чином, спершу було заплановано відкрити в Києві ліцей та Юридичний інститут (обидва навчальні заклади мали носити ім’я хрестителя Русі Володимира). У серпні 1833 р. у Петербурзі було створено спеціальну комісію на чолі з віце-адміралом Крузенштерном, яка мала розробити плани організації Ліцею Святого Володимира. Комісія дійшла висновку про необхідність заснування ліцею з повним «обсягом університетського навчання». Фактично, за своїм статусом ліцей мав відповідати університету. Така ситуація дала змогу міністру освіти графу С. Уварову 30 жовтня 1833 р. запропонувати імператору заснувати в Києві повноцінний Університет Святого Володимира, відмовившись від відкриття окремого Юридичного інституту та ліцею в Орші. 30 жовтня (за старим стилем) 1833 р. імператор Микола І написав позитивну резолюцію на поданні міністра Уварова, погодившись на відкриття в Києві університету. А вже 8 листопада (за старим стилем) 1833 р. світ побачив «Указ Правительствующему Сенату», який поставив крапку в питанні реорганізації Волинського ліцею, перебазованого до Києва, в Імператорський університет Святого Володимира. 25 грудня (за старим стилем) 1833 р. монарх двома своїми Указами затвердив «Статут Університету Св. Володимира» та «Заходи для відкриття Університету Св. Володимира».
У Статуті днем щорічних урочистих зборів Вченої ради університету, на яких повинні були виступати зі своїми річними звітами професори, мали зачитуватися імена всіх студентів-випускників і видаватися дипломи про присвоєння вчених ступенів, визначався День Святого Володимира — 15 липня (за старим стилем). Проте в жодному документі не вказувалася точна дата майбутнього врочистого відкриття вищого навчального закладу. Наголошувалася лише потреба докласти всіх зусиль, аби «відкрити Університет при першій зручній нагоді». Очевидно, що чиновники Київського навчального округу і майбутні викладачі університету, вкупі з місцевим шляхетським самоврядуванням, зробили все можливе, аби не відтягувати довгоочікувані урочистості й відкрити університет саме в День Святого Володимира вже в найближчому 1834 р.
Заходи, пов’язані з відкриттям університету, що відбулися 15 липня (за старим стилем) 1834 р., були справді грандіозними для провінційного тоді Києва. О 9-й годині ранку все університетське керівництво прибуло до Успенського собору Києво-Печерської лаври, де Митрополит Київський і Галицький Євгеній (Болховітінов) відправив урочисту літургію та молебень за університет. Після завершення богослужіння, всі присутні перемістилися до орендованого університетом на Печерську будинку капітана Кордта. Туди ж прибули генерал-фельдмаршал князь Ф. фон-дер-Остен-Сакен, Київський генерал-губернатор граф В. Левашов, найвище київське духовенство і чиновництво, офіцери дислокованих у Києві частин, шляхта Київської, Волинської, Подільської, Мінської губерній (загалом, понад триста найбільш знатних шляхетських родин, які спеціально прибули до Києва для участі в урочистостях). Вулички навколо будинку капітана Кордта на Печерську були заставлені дорогими екіпажами, а охочі не могли поміститися до скромного університетського приміщення. З появою Митрополита Євгенія студентський хор заспівав урочистий церковний гімн «Сьогодні благодать Святого Духа нас зібрала». Після освячення приміщення розпочалося урочисте засідання, на якому було зачитано імператорські укази про заснування університету в Києві, впровадження університетського статуту, фінансування університету тощо.
Одразу ж після урочистих промов керівників шляхетського самоврядування, перший ректор університету Михайло Максимович вручив дипломи про надання звання Почесних членів університету Митрополиту Євгенію, генерал-фельдмаршалу князю Ф.фон-дер-Остен-Сакену і генерал-губернатору графу В. Левашову, яких Вчена рада університету ще 9 червня 1834 р. обрала своїми Почесними членами. Особливе враження на присутніх справив виступ переведеного із Харкова професора всесвітньої історії В. Циха «Про мету і користь вищих навчальних закладів». Промовець наголосив, що, з часом, освічені вихованці університету змінять обличчя всього краю, принесуть славу своїм батькам, своєму університету і своїй Батьківщині. Буквально пророчими виявилися ці слова щодо впливу університету на вигляд Києва: «Університет дасть абсолютно новий вигляд цьому місту. Бідні халупи, що тиснуться одна до одної в розділених пустирями частинах міста, перетворяться у великі красиві будівлі.
На пустирях, які зараз приносять скільки незручностей людям і заважають розвиватися міському господарству, виростуть нові прекрасні будинки й місця відпочинку; повноводий і широкий Дніпро вкриється незлічимою кількістю суден, які вестимуть сюди дорогоцінні витвори мистецтва із усіх куточків Російської імперії. Населення міста зросте; просвіта розповсюдиться на всі суспільні верстви».
Професор Цих, справді, наче у воду дивився — вже до кінця ХІХ століття (тобто за якісь 60—65 років!) площа Києва збільшилася втричі, з’явився величний «червоний» корпус університету, навколо якого розбили Ботанічний сад й Імператорський парк, збудували ціле нове місто, аж до р. Либіді (цей район Києва так і отримав назву «Нова будова»), Хрещатий Яр перетворився на центральну вулицю великого міста, Козине болото стало Думською площею (зараз — Майдан Незалежності), пустирі біля руїн Золотих воріт перетворилися на вулиці Володимирську, Ярославів Вал, Прорізну тощо. Населення міста з 1834-го до початку 1890-х рр. зросло із 37 тисяч до 240 тисяч осіб, перетворивши Київ на четверте за величиною місто в імперії.
Так Київ пройшов складний шлях до появи власного класичного університету, шлях, який несподівано завершився не в часи існування козацької державності і не в роки правління ліберального Олександра І, а наперекір логіці подій, у роки царювання консервативно налаштованого монарха Миколи І. Вистражданий і виборений Київський університет так і залишився впродовж віків символом незнищенного прагнення нашого народу до знань, до пізнання світу і самих себе в ньому.
Олексій Сокирко,
кандидат історичних наук, доцент кафедри давньої та нової історії України історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
Іван Патриляк,
доктор історичних наук, професор кафедри історії світового українства, декан історичного факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка.
