«Святий Київ наш великий»

Найперше, як визначив видатний геополітик Юрій Липа, — дотримання слова: в усі часи вої-кияни клянуться, що в разі зламання домовленостей, «нехай вони не будуть мати помочі ані від Бога, ані від Перуна, нехай їхня зброя, мечі й стріли обернуться проти них, а власні щити їх не заслонять».

 

А найтяжчим закляттям було в них: «і нехай будемо рабами і в цім віці, і в будучім». Тому що «оця грізьба, більша від страху перед власною релігією, перед воєнними невдачами, грізьба невільництва для них, одвічно і довічно вільних. І це препишне і глибоке почуття свободи, волі — лежить у глибині духовності Києва, Вічного Міста, лежить в глибині його великої культури. Тільки при такім відчутті світу можна накладати на себе найбільші обов’язки, ставити завдання матеріальні і духовні, творити і здобувати».

 

Ці та інші чесноти дали повне право літописцям сказати про місто над Дніпром як про «матір городів руських». І Київ гідно підтримував свій високий статус, об’єднуючи протягом багатьох століть наших предків навколо своїх святинь.

 

І лише погром військом суздальського князя Андрія Боголюбського Києва 1169 року, як відомо, спричинився до остаточних дезінтеграційних процесів колись утримуваної в єдиному державному організмі Русі. Відтепер вона втрачала не тільки свій політичний центр, упало його економічне й торговельне значення, хоча місто не переставало відігравати роль духовного осередку русичів.

 

Не повернув Київ свого значення в часи Галицько-Волинського князівства, бо ні Роман Мстиславович, ні Данило Галицький, ні їхні нащадки не перенесли сюди політичний центр відродженої державності українського народу. Видається, що краще наших князів розуміли тоді значення Києва чужинці. «Якби я міг зійти на київські гори, — писав в останній чверті ХVІ століття кримський хан польському королеві Стефану Баторію, то я дивився б одним оком на твій Краків, а другим — на свій Бахчисарай».

Гетьман Петро Сагайдачний, який перший із козацьких ватажків зрозумів значення Києва для відродження й утвердження українства, вступає зі своїми побратимами 1615 року до Київського братства, закладає підвалини майбутньої Києво-Могилянської академії. Однак саме він добивається висвячення київським митрополитом Іова Борецького, який одразу потягне українство до Москви.

 

Не одразу зрозумів значення Києва Богдан Хмельницький — він приїздить до міста тільки наприкінці 1648 року, коли повертається з походу на Замостя. Тут, у святій Софії, він справді усвідомлює те, в чому, можливо, боявся признатися самому собі: він — князь у князівстві своїм!

 

Але столиці до Києва Богдан Хмельницький не переніс, хоча вже розумів його значення. Якби це відбулося, то не йшла б українська шляхта до Варшави, а чернь до Москви. Йшли б тоді всі спільно власним шляхом, поєднуючи соціальне, національне і власну традицію.

 

Цього, на жаль, не сталося: козацькі столиці тулились на якийсь час у Чигирині, Гадячі, Батурині, Глухові, Немирові, де не було вимолено у Всевишнього могутньої української державницької традиції, а також не постав духовний осередок на зразок Києво-Печерської лаври чи Києво-Могилянської академії.

 

Не склалося бути гетьманом і водночас воєводою київським Івану Виговському, який підписувався за це в Гадяцькому трактаті 1658 року. Зрозумів значення міста над Дніпром і лівобережний гетьман Іван Брюховецький, котрий, «щоб бути йому князем руським у Києві послав до турецького султана, віддаючи себе йому в підданство з тим, й перебувати в такому підданстві, як як-от князь семигородський». Добре усвідомлював значення Києва гетьман Пилип Орлик, який у своїй конституції назвав його «містом столичним». Проте по-справжньому повернув значення Києва в історичній пам’яті нашого народу Тарас Шевченко. Ставши зрілою людиною і запізнавши київську благодать, насамперед для українства, інтуїтивно відчував, що є набагато глибші підвалини українського «я» на цій землі, на якій піднялися в блакить золоті бані Софійського собору й Києво-Печерської лаври.

 

Перебуваючи вже в засланні, Шевченко з відстані й висоти часу почне розмірковувати про роль Києва в нашій історії. 1847 року в поезії «Чернець» він уперше поставить цю проблему на поважний ґрунт: «Святий Київ наш великий. Святим дивом сяють Храми Божі, ніби з самим Богом розмовляють». Відтоді й закликає Тарас Шевченко до загальнонародної прощі до Києва, де можна пов’язати українську національно-державну традицію з найглибших часів. Відтак завдяки тисячам патріотів на весну 1917 року Київ відродиться як українське місто, саме тут зорганізується Українська Центральна Рада, яка після цілих століть державницького небуття відновить на майдані біля Святої Софії проголошення власних законів і паради українського війська.

 

Київ стає столицею відродженої Української держави. Саме за такий статус міста студентство й гімназисти захищають його під Крутами. Саме з надією про такий Київ Головний Отаман військ УНР Симон Петлюра тричі очолює вхід українського війська до міста.

 

Розуміли це і на Заході. Коли зблиснула зоря української волі в березні 1939 року за Карпатами, то в передовій статті паризького щоденника «Le Petit Parisien» вказувалося, що «не в Хусті, ані у Львові, ні в головній команді «Січі», ані в скритках... ОУН, але в берегах Дніпрових, на рівнинах Харкова і під захистом старовинних церков Київа вирішиться врешті доля народу українського».

 

І українці в еміграції були тоді переконані, що «у визволенні поневоленої Москвою України і відновленні у Київі незалежности державної суверенного народу українського завжди вбачали ми і вбачаємо той ключ, який одімкне не тільки двері великої «в’язниці народів», одкриваючи перед українською й іншими націями нові перспективи, але разом з тим дасть можливість встановити справжню рівновагу політичну й економічну в Европі і забезпечити мир світові».

 

Тож після поразки Карпатської України в березні 1939 року українські націоналісти остаточно визнавали: «Доля України вирішується не в Хусті, а в Київі. І туди скерована вся наша увага, на те віддаємо всі наші сили, об’єднані одним ідеалом, одним стремлінням, однією волею. І та воля нашої нації, воля тверда, як криця, — бути господарем у власній хаті, приведе нас вкінці спільними зусиллями всіх вірних синів України до бажаної перемоги».

 

Відтак українські націоналісти, проголошуючи у Львові 30 червня 1941 року Акт відновлення Української держави, зазначають, що їхнє крайове правління передасть владу нашого народу його законному урядові в визволеному від російських більшовиків Києві. І туди поспішають похідні групи українських націоналістів, щоб підняти над дзвіницею Святої Софії синьо-жовтий прапор. Бо розуміли, як зазначав О. Лащенко, що без столиці «будемо пустоцвітом, вічними ізгоями, народом окаянним, Богом проклятим, без Столиці, скільки б не перемагали ми — не осягнемо останньої і найбільшої перемоги, яка ім’я нації запише в книгу вічної жизні; бо лише через перемогу можемо наповнити дійсність правдою, яка горить в нас!».

 

Процес відродження української державності наприкінці ХХ століття й боротьба за її утвердження нині однозначно вказують на те, що особлива роль при цьому належить Києву. Бо і величезні маніфестаційні зібрання після обрання першої демократичної

Верховної Ради, і студентська голодовка на Майдані Незалежності в жовтні 1990 року давали потужний імпульс революційним подіям в усіх регіонах України.

 

На Київському Майдані, де перепалювалося у вогні все чуже, неприйнятне для українського єства, з диму пожарищ виростав загублений в останніх десятиліттях дух соборного державництва. Саме це не дало нам втратити Столицю, а перемогти. Цей момент найвищої слави нашої Столиці став водночас і найвищим злетом української слави в ХХІ столітті. Можемо стверджувати, що 20 лютого 2014 року українська нація знову коронувала себе.

 

І хоча перемога Євромайдану, здавалося б, уже розставила всі акценти щодо ролі Києва в національно-визвольній боротьбі українства за право бути вільним народом, проте час від часу з’являються спроби применшити роль «матері городів руських» на сучасному етапі, в тому числі й за кордоном. Наприклад, львівський професор Ярослав Грицак уважає, що дуже правильно сказав польський діяч Адам Міхник, що майбутнє України визначатимуть Дніпро, Харків і Одеса.

 

Справді, антиукраїнські сили там почувалися вільніше. Згадаймо, як російські більшовики в 1917 році після невдачі на І Всеукраїнському з’їзді рад у Києві поїхали проголошувати свою УНР до Харкова. І Москва повернула столицю УСРР до Києва тільки 1934 року, коли виморила голодом навколо Києва українське хліборобство.

 

Знову-таки ті владики Української православної церкви, які 1 листопада 1991 року одностайно проголосили свою автокефалію, побоялися зібратися в Києві, щоб перейти на службу до Москви, — поїхали до Харкова. А коли Помаранчевий Майдан узяв під контроль Київ, опозиційні до справді незалежної держави сили зібралися в Сєверодонецьку. На схід подався від народного гніву і президент-невдаха Янукович…

 

Тож ключ до української незалежності — в Києві: без нього немає Української держави, як і взагалі України, бо саме «мати городів руських» і досі є невичерпним джерелом сили і духу нашої нації.