Через окупацію Срібної Землі* пролягав шлях до союзу Гітлера зі Сталіним

14 березня 2019 2874

Августин Волошин, художник Василь Скакандій.

Карикатура з європейської преси кінця 30-х років минулого століття.

Третій акт декларації української незалежності у ХХ столітті

— «Республіка одного дня» — так назвав свою книжку про події в Карпатській Україні англійський журналіст Майкл Вінч. Та помітний слід зоставила вона у свідомості закарпатців, усього українського народу. То в чому насамперед полягає феномен цього національно-визвольного здвигу?

— Хотів би одразу спростувати міф про Карпатську Україну як одноденну державу, — зазначає Олександр Пагіря. — Деякі автори намагаються зобразити її як опереткову державу, короткотривалий епізод і побічний продукт розпаду Чехословаччини, що начебто не мав глибшого коріння в історії краю. Насправді витоки Карпатської України сягають подій 1918—1919 років, коли після розпаду Австро-Угорської імперії на території Закарпаття виникла Гуцульська Республіка і Всенародний з’їзд угорських русинів-українців у Хусті 21 січня 1919-го. ухвалив рішення про приєднання краю до Української Народної Республіки зі столицею у Києві. Тоді це не вдалося реалізувати з огляду на несприятливу міжнародну ситуацію та поразку українських визвольних змагань. Однак уже за двадцять років Закарпаття з периферії українського руху несподівано стало на головному вістрі визвольної боротьби, сколихнувши українців у всьому світі. У жовтні 1938 року Підкарпатська Русь (офіційна назва краю у складі Чехословацької Республіки) отримала довгоочікувану автономію, яку Прага відмовлялася надавати протягом 20 років усупереч своїм міжнародним і конституційним зобов’язанням. Після того як 26 жовтня 1938 року автономний уряд очолив авторитетний лідер українського напряму отець Августин Волошин, Карпатська Україна (таку назву край дістав наприкінці грудня 1938-го) поступово перетворюється на Український П’ємонт. Протягом п’яти з половиною місяців у 1938—1939 роках карпатські українці мали змогу розбудовувати власні державні інституції, створювати військові структури, розвивати національно-культурне життя, проводити парламентські вибори, здійснювати власну внутрішню та до певної міри зовнішню політику.

У цей період Карпатська Україна перетворюється на об’єкт пильної міжнародної уваги, внаслідок чого українське питання виходить на порядок денний європейської політики. До подій у Карпатській Україні була прикута увага всього українства, яке пов’язувало з нею сподівання на відродження соборної України. Вихідці з різних українських земель долучилися до державотворення, військового будівництва, політичного та національно-культурного життя краю, надавши карпатоукраїнському проекту соборницького змісту. На невеликому клаптику землі в Карпатах навколо української ідеї об’єдналися представники різних генерацій і осередків українського руху.

Проголошення самостійності Карпатської України на засіданні законно обраного парламенту (Сойму) 15 березня 1939 року стало третім актом декларації української незалежності у ХХ столітті (після відповідних актів УНР та ЗУНР у 1918-му). Попри те що новостворена держава не була визнана жодною країною світу і невдовзі була окупована військами гортистської Угорщини, карпатські українці заманіфестували перед усім світом свою приналежність до української нації та прагнення до побудови власної держави. Акт 15 березня 1939 року був по суті завершенням складних процесів пошуку закарпатськими русинами-українцями власної національної ідентичності.

Стояла на заваді ревізіоністській програмі гортистської Угорщини

— І все ж, Олександре Михайловичу, які основні причини поразки Карпатської України?

— Головною причиною поразки Карпатської України була несприятлива міжнародна ситуація. Річ у тім, що поява та загибель Карпатської України були нерозривно пов’язані з трагічною долею самої Другої Чехословацької Республіки (виникла на місці Першої після Мюнхенської конференції 29—30 вересня 1938 року). Парадокс полягав у тому, що у тогочасних міжнародних умовах Карпатська Україна не могла існувати без Чехословаччини як окрема держава. На міжнародній арені вона відкривала небезпечну скриньку Пандори українського питання, що загрожувало статус-кво в одразу кількох ключових державах Європи, до складу яких входили українські землі, насамперед — СРСР, Польщі та Румунії. Один французький журналіст писав, що Карпатська Україна була найменшою державою з найбільшими претензіями у світі. Вона стояла також на заваді реалізації ревізіоністської програми гортистської Угорщини, що прагнула повернення земель корони святого Іштвана. В цій ситуації вирішальне слово залишалося за Німеччиною, яка внаслідок здачі Центрально-Східної Європи західними демократіями була домінуючою силою у регіоні. У цей період Берлін фактично використав українське питання та Карпатську Україну як розмінну монету у складній геополітичній грі, спрямованій на формування гітлерівської коаліції у майбутній війні в Європі. Тоді Гітлер визначився, що його союзником будуть Угорщина (а не Польща, наприклад), а також СРСР. Саме через окупацію Карпатської України пролягав шлях до союзу Гітлера зі Сталіним, що був оформлений пізніше підписанням пакту Молотова — Ріббентропа (23 серпня 1939 року), який розв’язав руки фюреру для початку Другої світової війни. За цих умов Карпатська Україна була приречена. Незважаючи на всю безнадійність ситуації, карпатські українці дали гідну відповідь, кинувши виклик гітлерівській союзниці — Угорщині. Опір, який вони організували, йшов усупереч планам Німеччини, яка прагнула продемонструвати безболісний саморозпад Чехословаччини. Навіть ультимативний заклик німецького консула Гамількара Гофмана у Хусті не подіяв на командування Карпатської Січі, яке вирішило продовжувати збройну боротьбу проти угорців.

— Феномен Карпатської України манив-приваблював українських патріотів звідусіль. Не залишився осторонь цих драматичних подій і Провід українських націоналістів, роботу якого в Хусті координував відомий Олег Ольжич. Щодо тодішньої ролі ПУН маємо неоднозначні оцінки. А яке ваше враження як історика, дослідника цих перипетій?

— Події у Карпатській Україні відбувалися в момент змін у керівництві Проводу ОУН, коли після трагічної загибелі полковника Євгена Коновальця (від рук співробітника радянської розвідки) до керма організації прийшов полковник Андрій Мельник. Його призначення збіглося з формуванням першого автономного уряду Підкарпатської України. Спочатку Андрій Мельник виявив певну активність у справах Закарпаття. На заклик ОУН з кінця вересня 1938 року туди масово переходила молодь з Галичини та Волині, а вже у листопаді до Хуста прибув оунівський «десант» із числа військових спеціалістів, які сформували штаб Карпатської Січі (у січні 1939-го його очолив полковник Михайло Колодзінський). У Карпатській Україні оперували провідні діячі ОУН на чолі з Олегом Ольжичем.

Однак через деякий час ПУН почав поступово відмежовуватися від справ Карпатської України, підпавши цим самим під вплив німецької політики, яка демонструвала дедалі більшу незацікавленість цим питанням. Проти цієї лінії збунтувалися «крайовики» на чолі з Михайлом Колодзінським, Зеноном Коссаком, Євгеном Врецьоною, Романом Шухевичем та іншими, які в один момент відмовилися виконувати вказівки ПУН і діяли на власну відповідальність. Саме у Карпатській Україні досить відчутно виявив себе розкол між закордонним проводом та «крайовиками», який остаточно формалізувався вже у лютому 1940-го з появою ОУН(б) та ОУН(м). У 1938—1939 роках ПУН фактично провалив план із закупівлі зброї для Карпатської Січі (ним опікувався Ріко Ярий, який працював на кілька розвідок), а тим часом надсилав до Хуста одяг і харчі(!). Генерали ПУН Микола Капустянський та Віктор Курманович були тільки опосередковано залучені у військові справи Карпатської України, а у вирішальний момент угорської інвазії командування доручили полковнику Армії УНР Сергію Єфремову. Можна втім припустити, що саме під впливом оунівців карпатські українці виявили той гідний подиву героїзм і жертовність під час оборони Карпатської України. Хоча відомо, що деякі члени ОУН не брали участі у боях. Проте Карпатська Січ стала справжнім тренувальним полігоном для багатьох майбутніх командирів УПА — головного командира Романа Шухевича, начальника штабу Олекси Гасина, командирів воєнних округ Івана Бутковського та Івана Белейовича, інших повстанських старшин.

Президент Волошин свідомо обрав шлях мученика

— Угорські фашистські окупанти після повалення Карпатської України з неймовірною жорстокістю розправлялися з полоненими січовиками та й взагалі з національно свідомими українцями, про що є багато свідчень. Чим це можна пояснити?

— У перші місяці окупації жертвами угорських репресій і воєнних злочинів стали різні категорії місцевого населення. Однак найжорстокішого переслідування зазнали січовики, національно свідома інтелігенція, колишні державні і партійні службовці

Карпатської України та представники духовенства. Для полонених січовиків й українських діячів були створені тюрми і табори у Кривій, Хусті, Тячеві, Великому Бичкові, Рахові, Сваляві, Воловому, Великому Березному тощо. У середині квітня 1939 року майже тисячу в’язнів із Закарпаття було перевезено до угорського концтабору в селі Вор’юлопош біля Ніредьгази, де тортури, побиття і знущання над ними тривали до травня 1939-го Метою цих репресивних заходів, які проводилися під егідою угорських військових, було викоренити паростки українського національного руху, які з’явилися тут у міжвоєнний період. Цим насильством угорці хотіли вибити «українство» з голів місцевого населення і повернути у національному плані ситуацію назад на 20 років.

Терор угорських фашистів у процесі захоплення Карпатської України, що забрав життя сотні військових і цивільних тільки у перші кілька днів окупації, став безпрецедентним в історії Закарпаття, яке до того тривалий час не знало міжетнічної ворожнечі.

Після захоплення краю угорська правляча еліта імпортувала сюди етнічне насильство, отруївши атмосферу довіри, що будувалася століттями між різними етнічними групами. Головним інспіратором масових екзекуцій та репресій стало угорське військове керівництво. Згідно з міжнародним гуманітарним правом, чинним на той час, ці дії підпадають під визнання воєнних злочинів.

— Августин Волошин так і не залишив Прагу перед приходом туди Червоної армії зі зловісним «Смершем» та іншими каральними органами в обозах, хоч його і попереджали про небезпеку. За що поплатився власним життям? Що, на вашу думку, завадило йому це зробити?

— Спогади найближчих соратників А. Волошина, зокрема Августина Штефана та Степана Росохи, засвідчують, що президент Карпатської України у той момент свідомо обрав шлях мученика. Попри вмовляння свого найближчого оточення він відмовився виїхати на еміграцію разом з іншими діячами Карпатської України. Очевидно, що після виїзду із Карпатської України у березні 1939 року його не полишали докори сумління за долю власного народу та багатьох сотень молодих людей, які загинули внаслідок угорської окупації.

— Наскільки глибоко і всебічно досліджена боротьба за Українську державність за карпатськими перевалами в історичній науці? Що ще потребує більшої уваги дослідників?

— На моє переконання, тема висвітлена ще доволі поверхово, зважаючи на те, що погано дослідженими залишаються іноземні архіви. Карпатська Україна залишила після себе велику документальну спадщину, яка розкидана по багатьох архівних установах і колекціях у всьому світі (Україна, Росія, Чехія, Угорщина, Польща, Румунія, Німеччина, США, Канада, Велика Британія, Франція, Італія) і потребує ретельного збору та вивчення. Я намагаюся частково заповнити цю прогалину, вводячи до наукового обігу нові джерела іноземного походження. Цього року за моїм упорядкуванням побачить світ корпусне видання чеських документів про Карпатську Україну.

— Досі не маємо ані музею Карпатської України, ані належного меморіалу її героїчним захисникам. Чи не час уже місцевій владі за допомогою держави віддати належну шану провісникам Української незалежності?

— Вже час...