Уперше про англійського журналіста Майкла Вінча ми довідалися ще в студентські роки, з нарису «Три шляхи до одного села» закарпатського журналіста Федора Зубанича (з книжки «Едельвейси Європи», надрукованої в ужгородському видавництві «Карпати» 1972 року).

«Ранок був ясним і сонячним, коли вирушили ми в нашу першу подорож. Вона була короткою — до Шандрова, села, що розташоване якихось двадцять миль на південний схід від Хуста», — цитує закарпатець свого англійського колегу у нарисі про Шандрів, яке в радянські часи чомусь перейменували в Олександрівку. Звісно, що кореспондента обласної молодіжної газети покликала сюди спроба подати оновлену картину закарпатського села, привабливість радянського способу життя. А ось його англійського колегу на початку 1939 року сюди привели екзотичні соляні колодязі, звідки селяни з навколишніх сіл брали ропу, яку використовували замість солі. Молодий журналіст декілька разів цитує Майкла Вінча, якого чомусь називає письменником, з його книжки «Республіка одного дня», яка тоді не була перекладена українською. Та й ніхто її і не збирався оприлюднювати для українського читача в ті часи, адже англійський автор у своїх нарисах, по суті, показує джерела народження і початок становлення Карпатської України. З усіма її протиріччями, вадами і надіями. А все, що було пов’язане з цим спочатку автономним, а потім державним утворенням у центрі Європи, однозначно трактувалося радянською пропагандою як «націоналістичне» і «шкідливе». Кремль завжди вважав (і нині так вважає), що прагнення українців до свободи і власної державності тільки шкодить нам. Як нарив на нозі чи вода у легенях.

«Праця цікава тим, — зауважує Лесь Белей, автор передмови до українського видання «Одноденна держава»: свідчення англійського очевидця про події Карпатської України», надрукованого у київському видавництві «Темпора» 2012 року, — що Майкл Вінч не був ані членом Сойму, ані гортиським гардистом, ані чеським четніком, ані російським білоемігрантом чи польським терористом. Він був незаангажованим спостерігачем, який намагався збагнути логіку подій та настроїв у цьому Богом забутому центрі Європи, якому тоді судилося стати єдиним легітимним державним утворенням українців».

Хто ж такий Майкл Вінч? Він народився 1907 року в Лондоні, у 1929-му здобув ступінь бакалавра в Кембриджі. Як журналіста, його цікавила тематика міжнародних відносин і туризму. У 1931—1933 роках обіймав посаду прес-аташе британського посольства у Варшаві, Брюсселі та Афінах. З 1939-го по 1943 рік працював на ВВС, відповідав за слов’янський та португальський сектори. Опісля продовжив дипломатичну кар’єру в Лондоні, Москві, Варшаві і Бонні.

Англійський журналіст перебував у Карпатській Україні з 1 січня до 15 березня 1939 року. По суті він об’їздив усе українське Закарпаття, яке зосталося після Віденського арбітражу, активно спілкувався з учасниками тодішніх подій. Усе це детально і доволі колоритно відтворено в «Республіці одного дня», яка побачила світ англійською мовою в Лондоні одразу після падіння Карпатської України.

Ось як він описує прикордонне Солотвино, де з діда-прадіда видобували сіль. «Солотвино — це мале містечко, яке все ще потерпає від хвороби зростання. Центром цього розкиданого містечка є брудна вулиця із сучасними залізобетонними будинками з одного боку, а по другий бік її стоїть великий сучасний шпиталь, збудований чехами, та декілька котеджів, акуратно впорядкованих і з непоганим плануванням. По сусідству розташувалися звичайні дерев’яні будиночки у зіпсованому псевдоурбаністичному селянському стилі, великий дерев’яний кінотеатр передвоєнного «ажурного» періоду та на узгір’ї — декілька великих вілл вісімнадцятого століття серед просторих садів, що належали директорам копалень. За узгір’ям виднілися три групи димарів копалень та величезні колеса підйомників на вежах, що з тарахкотінням оберталися в один бік, потім — у другий, піднімаючи та опускаючи ліфти в стовбур копальні. Назагал це було гнітюче і досить убоге місце, але прекрасний краєвид гір якоюсь мірою служив компенсацією для службових осіб, що були змушені тут жити».

Звісно, книжка британського журналіста не позбавлена суб’єктивного погляду на події того часу. Зокрема, він трактує появу Карпатської України як проект гітлерівської Німеччини, хоч такого насправді не було — фюрер безжально віддав щойно проголошену державу в Карпатах на поталу своїм угорським спільникам. Автор також приписує Карпатській Україні надмірну полонофобію, чого також не було. Річ у тому, що, володіючи польською мовою, Вінч часто спілкувався нею з галицькими біженцями, яких було тоді за карпатськими перевалами вдосталь, особливо в лавах Карпатської Січі. А вони, звісно, не виявляли великої любові до поляків, скоріше навпаки. Та не всі у Карпатській Україні поділяли їхні погляди.

Від подій, описаних у книжці, минає вісімдесят років. Але, як слушно зауважує Лесь Белей, навіть сьогодні живо і проникливо написана «Одноденна держава» подекуди нагадує вчорашню газету. Ось тільки шкода, що ні в Хусті, ні в Рахові, ні в Ясені, ні в Севлюші, ні в Солотвино, які з цікавими подробицями постають у книжці Майкла Вінча, ви не знайдете жодних слідів увічнення його пам’яті. Ні в назві вулиці чи бібліотеки, ні в музейній експозиції чи в меморіальній дошці. Що ж то ми за народ такий невдячний?!