Останнє танго перед катастрофою

14 березня 2019 371

Прем’єру вистави «Останнє танго в Хусті» покаже Хустський театр на 80-ліття Карпатської України.

Напередодні ювілею Карпатської України Олександр Гаврош написав п’єсу «Останнє танго в Хусті». Твір оповідає про ті визначні події боротьби українців за волю і свою самостійну державу. Їй не судилося існувати довго. Але вона стала тим променем, який потужно засвітив на всю Європу, подавши звістку, що і за Карпатами живе волелюбний український народ.

— Пане Олександре, як з’явився задум цієї п’єси?

— То ініціатива Закарпатського обласного театру драми і комедії, що нині працює в Хусті. Певна річ, що 80-річчя Карпатської України не могло оминути її столиці. Старовинне місто над Тисою забажало відобразити ті славні і трагічні березневі дні 1939 року на власній сцені.

— Чи довго вагалися, коли бралися за цю роботу?

— Я давно хотів написати п’єсу про Карпатську Україну. Адже досі ми мали єдину постановку, дотичну до цієї теми, — «Судний час» у Закарпатському обласному українському музично-драматичному театрі імені братів Шерегіїв. П’єса Івана Козака розповідає про останні дні президента Карпатської України Августина Волошина, проведені в московських катівнях. Її ставили до 70-річчя Української держави за Карпатами. За майже тридцять років незалежності іншого сценічного втілення на цю тему не було. Тому для мене це стало надзвичайно важливим і відповідальним творчим завданням.

— Перед глядачем постають колоритні дійові особи — і реальні люди, котрі тоді жили й творили молоду державу, і герої, яких вигадав автор. Це поєднання історичного та художнього, аби дохідливіше розповісти зі сцени про той буремний час?..

— Відповім так: Хустський театр — молодий і чисельно невеликий. Тому створювати широку панораму подій, видатних історичних осіб не було змоги. Для п’єси я обрав розповідь про «Летючу естраду» — невеличкий революційний театр Карпатської України, який складався з ідейних хлопців і дівчат, які не тільки доносили до широких мас українську правду, а й боролися з окупантами зі зброєю в руках. Це були люди чину, такі ж герої, як і нинішні добровольці, котрі воюють на Донбасі з російськими загарбниками.

— Серед персонажів вистави — відомі тодішні постаті: редактор Василь Гренджа-Донський, поет Іван Ірлявський...

— А також драматург Микола Чирський, режисер Демо-Довгопільський, художник Михайло Михалевич, американський кінооператор Петро Лисюк, англійський журналіст Майкл Вінч... Майже всі герої мають своїх реальних прототипів. Інша річ, що ми показуємо не виставу-документ, а художній твір, де головним завданням є емоційний вплив на глядача. Хоча, безсумнівно, для багатьох вистава матиме і пізнавальне значення, адже про цю героїчну сторінку нашої історії мало знають не тільки в Україні, а й на Закарпатті.

— Як збирали документальний матеріал для написання твору?

— Робота над п’єсою видалася тривалою. За півроку я перечитав усе, що опубліковано про Карпатську Україну. Радий, що у виставі ми наголошуємо на тих особах, які досі перебували начебто в затінку і не належать до головних персоналій Карпатоукраїнської держави. Чимало тодішніх героїв закінчили життя трагічно. І «Останнє танго в Хусті» — це спомин-реквієм про цих відважних і талановитих патріотів, які злетілися до Хуста з різних кінців світу, аби будувати свою омріяну Україну.

— Чому саме назва «Останнє танго в Хусті»?

— Звичайно, тут вчувається іронічний перегук з відомим фільмом про останнє танго в Парижі. Але якщо стрічка Бернарда Бертолуччі про драматичне кохання у світовому мегаполісі, то наша вистава — про кохання під час війни. Любов виникає у найнесподіваніших обставинах, вона не питає нічиєї згоди. 1930-ті роки — це час танго, яке тоді панувало повсюдно. А останнє танго у Хусті — це спомин про рештки мирного часу перед всесвітньою катастрофою, якою стала Друга світова війна. І, безперечно, першим етапом тієї планетарної бійні було придушення Карпатської України гортистською Угорщиною.

— Прем’єру вистави покаже Хустський театр на 80-ліття Карпатської України. А як ви бачите подальшу долю цього твору?

— Цікаво, що п’єсу хотів ставити і Закарпатський муздрамтеатр, який працює в Ужгороді. Але віддали першість Хусту, розуміючи, яке це має історичне значенням для цього міста. Гадаю, що з часом «Останнє танго в Хусті» (одна з назв п’єси — «Танго на вулкані») могло би гратися в будь-якому театрі України, адже розповідає про нашу спільну боротьбу за українську державність. А художніх розповідей про цю історичну подію надзвичайно бракує. Тому сподіваюся, що перша постановка буде не останньою...