Колаж Олексія КУСТОВСЬКОГО.

Є свідчення, що більшовики, прийшовши в Україну, вирішили зруйнувати маєтки Лизогубів, що в Седневі на Чернігівщині. На їхній захист у буквальному сенсі стали селяни і фактично врятували від долі, яка спіткала тоді багато маєтностей. А все тому, що селяни не забули добрі справи родини Лизогубів та їхнього доброзичливого ставлення до простих людей. Так маєток дожив до наших днів. Тепер його передано під філію Чернігівського історичного музею імені Тарновського, і після реставраційних робіт музейники планують розмістити тут цінні історичні експонати, пов’язані з життям цього славетного українського роду.

— До речі, маєток, який вибудували Лизогуби у мальовничому місці над Сновом, служив для гостей, а самі вони жили в маленькому будиночку поруч, — розповідає завідувачка «Садиби родини Лизогубів» — Седневської філії Чернігівського історичного музею  Тетяна Луговська (на знімку). — Але в радянські часи цей факт не мав жодного значення — садибу було сплюндровано, глумилися навіть над тілами померлих, що були в родинному склепі місцевої Вознесенської церкви, а газети писали про Лизогубів виключно як про «проклятих панів-кровопивць». А насправді родина була дуже інтелігентна і фактично жила тими проблемами, що й народ. Приміром, є свідчення про те, що вони неодноразово проводили благодійні концерти, аби зібрані кошти передати для допомоги сім’ям, чоловіки яких загинули в російсько-японській війні. Збереглися спогади, що Лизогуби часто допомагали матеріально своїм селянам, а на знаменні дати дарували їм коштовні речі, що під час голоду фактично потім урятувало їх від смерті.

Брати Ілля та Андрій Лизогуби належали до козацько-старшинського роду і були відомими українськими меценатами. За сімейною традицією Ілля Лизогуб був військовим, служив в Ізмайлівському полку, був ад’ютантом малоросійського генерал-губернатора князя М. Г. Репніна. Ілля Лизогуб був талановитим будівничим: його зусиллями родинний маєток перетворився на мальовничий архітектурний ансамбль. Також він був людиною різнобічно обдарованою, захоплювався музикою, добре грав на роялі, чудово співав. На відміну від старшого брата, Андрій Іванович Лизогуб був вихованцем Московського університету, він не став військовим, а перебував на цивільній службі, обіймаючи посади канцеляриста в Чернігівському дворянському зібранні, а згодом — службовця канцелярії малоросійського військового губернатора. Він великий прихильник мистецтва, художник-аматор.

По натхнення їхали до Лизогубів

Якщо продовжити екскурс садибою родини Лизогубів, то на гостини до них приїздили чи не всі відомі українські художники та поети. Частим гостем був Леонід Глібов. Досі збереглася альтанка, названа на честь байкаря. Вона  — чи не найромантичніше місце в Седневі, бо звідси відкривається неймовірно чарівна панорама на Снов. Місце було таке мальовниче, а господарі такі привітні, що сюди хотілося повертатися знову і знову. І гості повертались.

Двічі шукав натхнення тут і Тарас Шевченко. До слова, коли Тарас Григорович, найкращий друг Андрія Лизогуба, потрапив на заслання до Орської фортеці, його неабияк підтримали в цій родині. Це вони надіслали йому олівці, фарби, папір. Тоді Тарас написав автопортрети і перший із них на знак подяки відправив на згадку саме Андрієві Лизогубу.

До речі, Седнів — чи не єдине містечко, яке має аж три пам’ятники Кобзареві (на знімку один із них). Варто зазначити, що один із них належить засновнику Шевченкіани, скульптору Михайлові Гаврилку, патріоту України, Січовому стрільцю, який згодом під час визвольних змагань бився з більшовиками на теренах Полтавщини та на Чернігівщині.

Збудували пам’ятник значною мірою за фінансової підтримки сина Андрія Лизогуба, Федора, і приурочили його відкриття до 100-річчя поета. Того самого Федора Андрійовича, котрий був прем’єр-міністром в уряді Скоропадського. Щоправда, до цього Федір Лизогуб дуже успішно головував у Полтавській губернській земській управі. Варто також зазначити, що ця посада — виборна, а обирали його впродовж 15 років. Мабуть, таки було за що. Ось лише короткий перелік його добрих справ. Зокрема, за його врядування в Полтаві споруджено Будинок земства (до речі, в українському національному стилі). Федір Андрійович усіляко сприяв відкриттю музеїв, шкіл, своїм коштом фінансував видання творів Котляревського. Пам’ятник Котляревському в Полтаві також значною мірою був профінансований Федором Андрійовичем. Матеріально підтримував він і декоративно-прикладне мистецтво, зокрема школу художнього промислу в Миргороді, яку очолював тоді Опанас Сластіон. Товаришуючи зі Сластіоном, Федір Андрійович часто бував тут. У школі він і запримітив талановитого учня Гаврилка, про якого вже йшлося вище. Тож Федір Андрійович допоміг обдарованому учневі здобути гарну освіту в Петербурзі. На жаль, через участь у визвольних змаганнях скульптора і його боротьбу за незалежність України в радянські часи його ім’я було викреслено з анналів історії, і лише 2007 року музейні працівники віднайшли документи, і так було остаточно встановлено авторство пам’ятника Шевченка в Седневі.

«Загалом же за головування Федора Лизогуба в Полтавській губернській земській управі в освіту вкладалося стільки коштів, що на всю Російську імперію Полтавська губернія була тоді на шостому місці за фінансуванням», — розповідає Тетяна Луговська.

Та не менші його заслуги були і за часів прем’єрства та на посаді міністра внутрішніх справ в уряді Скоропадського.

— Хотілося б зауважити, що весь уряд Скоропадського працював лише сім з половиною місяців, а Федір Андрійович загалом шість, проте й за цей короткий термін було зроблено дуже багато: зростала економіка, розвився флот. За час його прем’єрства

Україна відкрила 11 дипломатичних і до 50 консульських представництв у 20 країнах, а на своїй території — 12 дипломатичних і 42 консульські представництва. А ще тоді відкрито було 150 українських гімназій і два університети, запроваджено обов’язкове вивчення української мови. Була розбудована ціла мережа бібліотек, зокрема створена бібліотека імені Вернадського в Києві, — перераховує заслуги Федора Лизогуба Тетяна Луговська.

Була також створена Українська академія наук. Одне слово, це був справжній державник. Варто також врахувати, що в цей час тривала війна, в країні розруха, але поступ у напрямку розбудови незалежної держави був справді стрімкий.

У вирі революційних подій

Значний слід залишили по собі й брати Федора. Ілля був статським радником юстиції і вів чи не найскладніші справи тих часів. 

Дмитро — один із засновників організації «Земля і воля». До речі, задля фінансування цієї організації йому часто доводилося спродувати родинні землі, які були тоді в багатьох губерніях. Зокрема на Полтавщині, Харківщині, сучасній Сумщині, на Чернігівщині тощо. Загалом у свій проект він вклав 250 тисяч. На ті часи це дуже велика сума. В 29 років його було страчено за замах на царя.

Нелегка доля спіткала й Федора. Після поразки Української держави Федір Лизогуб змушений був скласти повноваження і виїхати за кордон. Мешкав він у Югославії, хоч родина ще тривалий час залишалася в Седневі.

Його дружина, Олександра Федорівна, і чотири доньки були дуже освічені, знали по кілька мов, і всі вони працювали в шкільній освіті. Викладали французьку, німецьку, малювання, співи, завідували бібліотекою. Донька Олена у Седневській волосній управі обіймала посаду інспектора по школах. Загалом тоді у волості було 14 шкіл. Проте, як розповіла Тетяна Луговська, недавно їм вдалося віднайти документи, які свідчать, що, працюючи не покладаючи рук, вони дуже бідували. Збереглися листи Олександри Федорівни до управи, в яких вона просить, аби їм заплатили чи хоча б виділили продукти або дрова для опалення. Опалення, звісно ж, не їхнього маєтку, бо його одразу після революції відібрали, а комірчини, куди вони переселилися. Крім матеріальних злиднів, терпіла родина й величезне моральне приниження. В газетах весь час писали «прокляті кровопивці Лизогуби». В цей час було також зруйновано фамільний склеп під Воскресенською церквою. Його розграбували, а муміфіковані тіла возили по країні як експонати. Музейні працівники досі не можуть зрозуміти, з якою метою це робилось. Однак...

Не маючи сил більше терпіти, Олександра Федорівна 1922 року переписує всі документи на своє дівоче прізвище Левіц і виїздить із доньками майже інкогніто до Петербурга. Так фактично було викорінено прізвище Лизогуб, а їхні сліди остаточно губляться. Лише у восьмидесяті роки минулого століття, коли настала певна відлига, до Седнева зателефонувала донька Олена, провідна артистка Маріїнського театру, і просила поховати її в любому її серці Седневі. Їй, звісно ж, було відмовлено.

Нещодавно музейним працівникам вдалося дізнатися, що ще одна донька — Віра — померла під час ленінградської блокади.

Нині завдяки копіткій праці музейників пам’ять про Лизогубів потроху повертається. Прикро лише, що експонати поки що фактично ніде зберігати, адже приміщення колишнього палацу, що його передали під музей, не опалюється, хоча й є пам’яткою національного значення. Не кажучи вже про потребу в капітальному ремонті й реставрації. На жаль, у держави поки що не вистачає коштів, аби це профінансувати, а меценатів на кшталт Лизогубів сучасній Україні бракує.

Фото автора.