22 травня 1861 року Т. Г. Шевченка перепоховано в Каневі

«Великого світоча України навіки на сім світі не стало... Заплакана Мати-Україна осиротіла...» — писав один із біографів Т. Г. Шевченка Олександр Кониський. Кобзареве серце завмерло 26 лютого (10 березня за новим стилем) року 1861-го. У далекому Санкт-Петербурзі, на берегах чужої Неви.

Сорок сім весен тривало земне життя Тараса.

58 днів покоїлося тіло Тараса Григоровича в петербурзькій землі.

Будь-якої погоди «на могилі Шевченка, — зазначав Кониський, — завсігди було повно квіток... вона нагадувала більш весну, життя, ніж смерть».

Після того як дістали дозвіл петербурзького військового губернатора на перевезення тіла Шевченка в Україну, дерев’яну домовину викопали із землі і переклали в цинкову. За козацьким звичаєм її вкрили червоною китайкою і до Москви доставили залізницею.

Звідти на спеціальних ресорних дрогах домовина московським трактом вирушила до Києва.

Серпухов, Тула, Орел, Севськ, Глухів, Кролевець, Батурин, Борзна, Ніжин, Козелець, Бровари... Сумний маршрут. Вінки і квіти...

6 травня траурна процесія наблизилася до Микільської Борщагівки. Сюди прийшли поетові брати Микита та Йосип, сестра Ярина, троюрідний брат Варфоломій, інші родичі.

Репортер «Русского инвалида» сповіщав: «За десять кроків від Микільського сільського базару сумну колісницю зупинили, і тут виголошені були чотири промови — російською, малоруською, польською та сербською мовами. У всіх промовах відчувалася глибока скорбота про смерть великого поета, що з’єднувала в цю хвилину всі національності в ім’я великого мистецтва, божественного дару небес — поезії».

Коли дроги під’їхали до ланцюгового мосту через Дніпро, коней випрягли, і студенти понесли труну на руках.

Тоді ще остаточно не визначили, де упокоїти Кобзаря: у Видубицькому монастирі, на Аскольдовій могилі чи на Щекавиці.

Останню в Києві ніч домовина стояла в церкві Різдва Христового (храм знесено за радянських часів).

Неділя, 7 травня. Небо розверзлося дощем. Але на подільській набережній скупчилося повнісінько людей.

Пароплав «Кременчук» підняв якір і відчалив від Києва. Наступного дня судно дісталося Канева.

Шевченківський біограф писав: «На Дніпрі тоді стояла велика вода, через що парохід мусив спинитися геть від берега. Не малої праці треба було ужити, щоб перевезти труну на берег: нести на руках, бредучи по коліна в воді по грузькому дні, не можна було: звичайний човен не підняв би важкої труни... Довго міркували коло оцієї труднації і нарешті стали на тому, щоб привезти простий драбинчастий воловий віз і на його переложити з парохода труну. Так і зробили: від парохода повезли воза не кіньми, не волами, а самотужки».

Місцевий протопоп Мацкевич, звертаючись до небіжчика, говорив: «Бажав ти, брате, жити у Каневі: от і живи до кінця світу. А ти, Україно! Побожно шануй наше місто, бо у нас почивають кістки Тараса Шевченка. Тут, на одній з найвищих гір Дніпрових, покоїтиметься прах його, і як на горі Голгофі, подібно хресту Господньому, стоятиме хрест, котрий буде видно і по той, і по сей бік нашого славного Дніпра».

Канів, мабуть, не бачив на своєму віку стільки людей.

З собору вони рушили на Чернечу гору, і тут на шпилю гори похоронили навіки останки того Велетня, якого «за Україну було замучено колись...».

На календарі було 10 (22 за новим стилем) травня 1861 року.

Цьому фото 54 роки. У центрі — знаменитий скульптор Сергій Коненков на Тарасовій горі, ліворуч — автор цих рядків.

Фото Костянтина ШАМШИНА.