Манеж для проведення аукціону.

 


 Молодняк на прогулянці.

Фото автора.

Запам’яталися слова одного військового із західної території України, який прослужив на Луганщині кілька ротацій. Він сказав так: «Ви маєте таку багату історію і дивовижну природу, але не можете все це показати. Вам треба розвивати туризм, як у нас. Чому ви цього не робите?» Справді, чому?

Усе доводиться починати спочатку

Ставлення до Луганщини завжди було таким, що вона не приваблива для туристів. Навіть «зелений туризм» тут не прижився. Якщо спочатку, скажімо, й було створено з десяток таких садиб, то поступово вони припинили своє існування через незатребуваність, і нині немає жодної. Кажучи відверто, в області не бачили туризм як одну зі сфер економіки, що може впливати на розвиток громад. А початок російської агресії на Донбасі нівелював навіть саму думку про туристичну привабливість регіону. Такий настрій, інерція, певно, залишилися б надовго, якби не подув свіжий вітерець.

Під час формування стратегії області на перспективу облдержадміністрація визнала сферу туризму як один з напрямів розвитку регіону й окреслила обсяг роботи. Насамперед вивчала досвід інших. Провела кілька регіональних заходів, на які було запрошено представників туристичних асоціацій з Івано-Франківська, Всеукраїнської спілки зеленого туризму. Вони розповіли, як можна досягти розвитку громади простими доступними способами. А нещодавно в Біловодську зібрались представники територіальних громад для обговорення шляхів розвитку сільського зеленого туризму. Організаторами такого практикуму виступили департамент економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та туризму Луганської облдержадміністрації спільно з регіональним відділенням Асоціації міст України. Цей практикум став не тільки дискусійним майданчиком для обміну досвідом, а й стартовою платформою для пошуку та реалізації нових ідей з розвитку туризму на Луганщині.

— Ми розуміємо, що інвестиції одразу до нас не підуть, а іноземний турист не поїде. Тому ми вирішили почати з розвитку внутрішнього туризму. Щоб ми самі про себе дізналися, щоб ми самі подорожували по області і була зацікавленість у цьому в сімей, дітей, спортсменів, — пояснює заступник начальника відділу інвестиційної діяльності та туризму департаменту економічного розвитку, зовнішньоекономічної діяльності та туризму ОДА Світлана Алфімова. — Отже, ми провели аналіз стану і наявності наших туристичних об’єктів, інфраструктури, спільно з університетом імені В. Даля розробили методичні рекомендації з розвитку туризму в області і ще раз переконалися, що можливості туризму невичерпні. Для нашої області, де п’ятий рік поспіль триває війна, можливий, зокрема, і військовий туризм. А чому б і ні? Багато людей з інших регіонів і країн на власні очі хотіли б побачити, що наробила війна, в яких умовах живуть люди в прифронтовій зоні тощо. Тепер ми визначаємося, куди, в який бік варто рухатися.

Слід зауважити, що сільські регіони активніші у цьому напрямі, ніж міста. На жаль, ані Сєверодонецьк, ані Рубіжне, ані Лисичанськ не бачать привабливим для себе промисловий або діловий туризм, отже, у такий спосіб налагодити його складно.

Фішкою стануть конезаводи

Колись туристично привабливим на Луганщині вважався музей «Молодої гвардії» у Краснодоні. Сьогодні на позитивний імідж області претендує вплинути Біловодський район, який у свій час вважався «імператорською стаєнною канцелярією», столицею кінних заводів України. Біловодщина — тепер єдина в Україні, де лишилося чотири кінні заводи, які мають архітектурне обличчя XVIII століття. Таких будівель немає навіть у країнах Західної Європи.

— Нині ми очікуємо постанову Кабінету Міністрів про присвоєння кінним заводам України статусу історико-культурного заповідника, — розповідає директор Біловодського районного краєзнавчого музею Геннадій Верескун. — На теренах нашої області таких заповідників поки що не було, і кінні заводи будуть першими. Наші коні свого часу здобували призи на найпрестижніших світових змаганнях, про що свідчать кубки, збережені, зокрема, у музеї Деркульського конезаводу. Один кубок, до речі, колись коштував кілька мільйонів доларів. Ми так скромно, тихенько про це говоримо... А повинні кричати на повний голос, привертати увагу багатьох людей, зокрема інвесторів. Це зі свого боку дасть потенціал і для розвитку економіки.

Щоб повернути втрачені позиції, у Біловодську пропонують провести у вересні унікальний, єдиний на теренах України кінноспортивний фольклорно-етнографічний фестиваль «Підкова». Залучити до участі в ньому всі кінні заводи, які ще залишилися в країні — і державні, і приватні. Такий фестиваль, сподіваємося, об’єднає і сільське господарство, і культуру, і спорт, і бізнес. У Біловодську переконують, що для проведення такого фестивалю мають усе необхідне: є де розмістити і нагодувати гостей.

Щоправда, немає зіркового готелю для великого бізнесу. Але це питання перспективи.

— Фестиваль нам потрібен, — доводить Г. Верескун. — Ми б могли продемонструвати можливості рисаків, вирощених на наших кінних заводах, а це зі свого боку допомогло б їх продати, бо на сьогодні це стало проблемою.

Директор Деркульського кінного заводу Сергій Гладков конкретизує:

— Ми утримуємо коней двох порід — чистокровну англійську і нашу вітчизняну — українську верхову, над якою в дев’яностих роках минулого століття ми працювали, а тепер займаємося її розведенням. Раніше своїх скакунів продавали успішно, з часом покупців ставало дедалі менше, а з початком війни вони взагалі від нас пішли... І не тому, що український бізнес виснажується, а тому, що він не хоче купувати вітчизняних скакунів. Не престижно... Нехай кінь буде гіршим, але дорожчим, і придбаним у відомого клубу, щоб було чим вихвалятися, продемонструвати свій статус.

З іншого боку, в Україні сьогодні не проводяться аукціони коней.  Раніше  такий  аукціон  організовували  на базі Київського іподрому, і він працював цілий рік. Тепер усе припинилось.  А до нас покупець не приїжджає.  І не тому, що не довіряє породі, а тому що у нас війна і погані дороги.  Щойно дізнаються, що ми розташовані в Луганській області, — інтерес і бажання зникають. Тож минулого року ми  зупинили   відтворення  стада. Нині у нас майже 200 голів, хоча на початок року було 140.  Лошата підросли, ротів додалося, а реалізації немає.

Чи допоможе розв’язати цю проблему туризм? Певною мірою так, вважає Сергій Гладков. У будь-якому разі приверне увагу окремих владних структур до розвитку галузі конярства.

«Тут сам манеж чого вартий!»

— У Казахстані, наприклад, при президентові Назарбаєві розробили програму підтримки національних традицій, відродження конярства — і це пішло на користь. Ми — козацька Україна, а в нас поголів’я коней на всю державу становить лише дві тисячі голів і десь сорок осіб можуть майстерно сидіти в сідлі. І це на 11 конезаводів! На жаль, у нашій країні не має чіткої концепції, програми розвитку конярства, зате завдання ставляться — вийти на європейський рівень, створити брокерські контори, побудувати іподроми, запустити тоталізатор тощо. А хто цим займатиметься, скільки грошей є намір вкласти, як навчати кадри, яка робота проводитиметься задля поліпшення породи тощо — невідомо. У таких умовах ми прагнемо хоча б не втратити свої традиції. Якщо туризм нам у цьому допоможе, будемо раді.

Туристичний маршрут на Деркульський кінний завод обіцяє бути досить насиченим та цікавим. Тут лише манеж чого вартий. Він побудований в 1898 році з дерев’яних конструкцій, які завезли із Сибіру. Ліс доставляли поїздом до станції Чорткова, а звідти волами до самого заводу. Змонтували, поставили — і досі стоїть. Тут і зерно свого часу тримали, і щури увесь фундамент перерили — а він, як стояв, так і стоїть. Дах та скло лише міняли. Усе зроблено правильно, немає люфту — нічого не хитається навіть з урахуванням ненадійних ґрунтів регіону і недолугого ставлення до таких об’єктів. Один розумник свого часу намагався з різної відстані пробити з карабіна металеву підпору шатра, яку виливали на заводі Демидова. Не пробив. Лише зганьбився...

Такому манежу й такій стайні аналогів немає. З 2011 року весь комплекс Деркульського кінного заводу визнано нерухомою пам’яткою архітектури. Поки що цей комплекс споруд чекає на присвоєння статусу Національного державного культурного заповідника. Кабмін уже готує таку постанову. Отже, запрошуємо до колишньої «імператорської стаєнної канцелярії».