Україна сьогодні нагадує побитий штормом корабель, який загубився в світовому океані і, втративши хід, дрейфує в темряві, ризикуючи розбитися об скелі чи підводні рифи. Пасажири сподіваються від команди усвідомлених дій, а в команді йдуть чвари не на життя, а на смерть: кому стати за штурвал і яким курсом прямувати.

Та, як казали древні: «якщо не знаєш, куди плисти, ні один вітер не буде тобі попутним».

Загальні вказівки: «до Європи», «до ринку» — все одно що «до берега», до омріяного О. Бендером «Ріо-де-Жанейро», в якому «полтора миллиона человек, и все поголовно в белых штанах». Наш герой пояснював свою мрію так: «Я хочу отсюда уехать. У меня с советской властью возникли за последний год серьезнейшие разногласия. Она хочет строить социализм, а я не хочу. Мне скучно строить социализм. Теперь вам ясно, для чего мне нужно столько денег?» У країні «бендерів» вистачало. Змінювати вдосконаленням існуючий лад їм було «скучно». Веселіше було ламати. За настановами з-за кордону, зусиллями власних інтелігенствуючих демагогів, при враженій догматизмом і формалізмом «керівній і спрямовуючій силі» лад було зруйновано. З водою виплеснули і дитину — соціальну політику держави, довели країну до межі самознищення.

До своєї незалежності Україна разом з іншими союзними республіками будувала соціалізм і, як свідчать статистики, була за економічним потенціалом п’ятою державою в Європі. Через майже тридцять років незалежності Україна про той рівень може лише мріяти. Тому що її потужний потенціал розікрали свої та чужі спритники.

Як таке могло статися? — Через брак наукового управління суспільством: штурвал радянського корабля опинився в руках лицедіїв, ослаблих на голову, і корабель поступово збився з курсу. Замість того щоб скоригувати соціалістичний курс у напрямі соціал-демократії, тодішні компартійні очільники привели до влади галасливу ліберальну компанію, підтримувану «доброзичливцями» з табору західних конкурентів країни.

Для поступального розвитку соціалізму об’єктивно необхідним було вирішення головного протиріччя між рівнем продуктивних сил і характером суспільних відносин. А таке вирішення вимагало роздержавлення надто одержавленої радянської економіки, зі збереженням її соціальної орієнтації. Тому варто було від привабливих гасел компартійних «перебудовників» про «соціалізм з людським обличчям» перейти до переорієнтації суспільства на, по суті, державний капіталізм, від якого, як показала історія, поспішно відійшли в СРСР ще наприкінці 20-х років минулого століття. Саме так видається соціал-демократична ідея на сучасному етапі, на відміну від «дитячої хвороби «лівизни» в комунізмі. У цьому переконує практика Китаю, комуністичне керівництво якого врахувало негативний досвід радянського одержавлення економіки і переорієнтувалося на державний капіталізм.

Що таке державний капіталізм? — Він означає державне підприємництво у базових галузях економіки, поєднане з приватним підприємництвом в усіх інших галузях єдиного народногосподарського комплексу. При цьому держава забезпечує соціальну орієнтацію всієї економіки, виступає як соціальна держава капіталістичного ґатунку. А проте, замість соціал-демократів «перебудову» в країні очолили ліберали, для яких державний капіталізм був неприйнятним, бо не задовольняв жадобу їх особистого збагачення. З метою руйнації старої системи суспільству нав’язали тотальну лібералізацію відносин не тільки в економічній та політичній сферах, а в усіх сферах життя суспільства, — таку, якої ви не знайдете в жодній розвиненій західній країні.

Ліберальний тоталітаризм є, по суті, антисоціальною ідеологією і практикою руйнування суспільства та засад державності.

Напливши на нього як на підводний риф, корабель під назвою «СРСР» пішов на дно, а на поверхні залишилися шлюпки колишніх союзних республік зі своєю власною державністю. Оскільки національна державність була ще надто слабкою, то почався грабунок економічного потенціалу різними ділками і криміналом, які опинялися при владі, під демагогією щодо так званих ліберальних реформ. За цих умов розвиток України і не міг піти інакше, ніж по шляху «дикого» капіталізму, необхідним результатом якого виявилася олігархізація суспільства — те, що ми отримали сьогодні і проти чого закликають нас боротися майже всі політичні сили, особливо під час виборів. Конкуренція «диких» капіталів за високого рівня розвитку продуктивних сил закономірно веде до великих монополій, які при слабкій державності так само закономірно породжують олігархів та їх панування в суспільстві.

При цьому політична система формується олігархами таким чином, що в ній переважна більшість політичних сил належить до ліберального спектру. На додаток до них утворюється безліч політичних партій-фантомів (в Україні їх більше 300), що слугують псевдодемократичними декораціями, на фоні яких на політичній сцені розігрують політичні спектаклі «старі» й «нові» ліберали. Натомість будь-які політичні сили лівого спрямування різними засобами позбавляються впливу на суспільну думку або під виглядом лівих сил створюються прислужники того чи іншого олігарха.

Унаслідок такої «розбудови» політичної системи України її державний корабель загрозливо нахилився на правий бік і ризикує перевернутися та піти на дно. Що робить команда судна при здоровому глузді в такій ситуації? — Запрошує частину пасажирів перейти на лівий бік корабля, аби вирівняти його положення. А коли здорового глузду у команди бракує, самі пасажири заради самозбереження переходять на лівий бік.

Якщо продовжити цю алегорію, нещодавні вибори Президента України показали, що прості громадяни, на відміну від олігархів, політиків і більшості експертів, відчули загрозу тотального лібералізму для країни, відсахнувшись від правого борту і зупинившись десь посередині палуби, не знаючи, куди рухатися далі: на корму чи до лівого борту, чи залишатися на місці. Адже нова команда, яка «заступила на вахту», не дала знати, що вона з громадянством і знає як діяти; а деякі її члени («лібертаріанці») заговорили навіть про те, що краще всім повернутися до правого борту. При цьому нові вахтові продовжують твердити: пливемо «до ринку», «до Європи», бо там краще, ніж у нас.

А що в Європі? — Хіба там є хоч одна благополучна країна, політична система якої викривлена виключно вправо? Навпаки, найбільш успішними є ті країни, в яких при владі є ліві сили: соціал-демократи, соціалісти, або вони становлять реальну опозицію правоцентристським силам. Силам, які завжди і скрізь підігрують крупному капіталу. Та що поробиш: вітчизняні олігархи та їх наймити суспільно-політичних «університетів не закінчували»... Чи не тому так звані несистемні політики (в т. ч. співаки, актори тощо) і стають зручним матеріалом для обслуговування олігархії, бо вони так само не навчалися у згаданих «університетах»? Їм важко збагнути, що таке політична система.

Ще у лютому 2014 року в одному з матеріалів нами було відзначено: навіть якщо більшість громадян критично ставиться до чинної влади, це ще не означає автоматичної довіри цієї більшості політичній опозиції, адже значна частина суспільства не довіряє зараз жодній політичній силі. У даному разі «ми маємо справу з черговою кризою, що супроводжують розвиток України в останню чверть століття, впродовж якої національний капітал усе ще не набув належної політичної організованості, так само як не набув її й лівий рух. Адже основу сучасного суспільства становлять бізнес і наймана праця, від співвідношення яких і залежить усе інше. А за відсутності розвиненого лівого руху політичній стабільності країни загрожують насамперед праворадикальні сили, використовуючи протестні настрої людей, позбавлених організованої лівими силами противаги для суспільно-політичного врівноваження правих. Таким чином державна влада, уособлюючи собою частину крупного національного капіталу, опиняється під праворадикальним тиском дрібної та середньої буржуазії, що підсилений капіталом заокеанським і західноєвропейським, конкуруючими з українським та російським капіталом. І від того, як правляча владна сила вийде з цієї кризової ситуації, залежить майбутнє України і доля самої влади». Ліві сили в Україні не досить виразно представляють інтереси найманої праці (особливо при відсутності праці взагалі), в тому числі і через це не мають реального впливу на політику. Коли вони будуть отримувати на виборах підтримку 25—30 відсотків виборців, тоді це будуть ефективні ліві сили.

Там же було наголошено, що правові проблеми не з’являються самі собою, вони виникають з порушення балансу політичних сил. Чому в Європі, до якої ми прагнемо йти, правові системи розвинених країн не піддаються таким струсам, як в Україні? Тому що суспільна система цих країн є більш збалансованою у політичному відношенні бізнесу та найманої праці. Хто там при владі? — Ліберальні, помірковано-консервативні й ліві сили або їхні коаліції. При цьому влада ефективно стримує прояви політичного радикалізму. Наше ж громадянське суспільство до такого розуміння ще «не доросло», от ми й отримали «дитячу хворобу» політико-правового нігілізму або громадсько-політичного анархізму. На жаль, політики уже не один рік нехтують правовою складовою влади заради політичних вузькопартійних інтересів, далеких від права. Адже право — це узаконений загальний суспільний інтерес, а не інтереси, як у нас, купки політиків при владі. Через це правова система України доведена до жалюгідного стану і потребує глибокого реформування. Та для цього потрібен відповідний владний суб’єкт реформ. Звісно, з суттєвою участю лівих. А доки його немає, доводиться йти шляхом компромісів. (див. «Політична доцільність і право народу» в газеті «Юридичний вісник України», 2014, лютий).

За п’ять років, що минули з того часу, суспільство змогло повністю переконатися у цілковитій справедливості цих міркувань. Такої руйнації держави і правової системи наша країна ще не знала...

Говорячи про навчання в «суспільно-політичних університетах», ми маємо на увазі активну безпосередню участь у діяльності політичної партії. Для політика партійна практика є професійною необхідністю й одночасно політичною школою. У цій практиці він отримує світоглядну позицію, навички спілкування з людьми і управління, без чого братися за керівництво державою щонайменше безвідповідально, а то й злочинно. Партія ж забезпечує контроль за своїми членами на державних посадах, не допускаючи на них випадкових нечесних і некомпетентних людей, турбуючись про збереження її політичного обличчя. Адже, поховавши КПРС, замість її реформування недалекоглядні політики самі «зрубали сук, на якому сиділи», і дуже швидко пішли у політичне небуття. Так само підуть у небуття керівні кадри «партій» порошенків, яценюків тощо, тим більше, що створені ними структури — не політичні партії у точному значенні слова, а так звані політичні проекти, точніше — політтехнологічні ТОКВ (товариства з обмеженою кримінальною відповідальністю), призначені для виправдання грабунку власного народу.

Нові політичні сили декларують і демонструють свої демократичні устремління, орієнтацію на народовладдя. Однак, говорячи про демократію, варто враховувати, про яку демократію і в якому суспільстві йдеться. Суспільство в Україні (як і в будь-якій іншій капіталістичній країні), розвивається у трьох основних групах суперечностей: 1) капіталів між собою; 2) у сфері праці; 3) між працею і капіталом. Зараз ми спостерігаємо найбільш гострі суперечності, що виникають саме через конкуренцію капіталів, олігархічні або міжкланові «розборки». Конкуренція у сфері праці ще не така гостра (в т. ч. і через неймовірне безробіття, та небувалі міграційні процеси), так само мало виявляють себе й суперечності між працею та капіталом. Цим визначається сутність сучасного політичного процесу в Україні, його відмінність від «спокійної» Європи.

І доки політика визначається суперечностями між капіталами, вона не зачіпає великих груп населення; соціальна база такої політики вузька, вона обмежується кількома відсотками населення, і про справжню демократію говорити не доводиться. Але саме цю соціальну базу уособлюють найбільш впливові парламентські фракції і ті партії, що претендують на владу. Тому нелогічно очікувати від них здійснення повнокровної ідеї демократії, більш демократичної Конституції України (що й підтвердилося за правління порошенків-яценюків).

Справжня демократія починається там, де суперечність праці з капіталом примушує до політичної активності більшість трудового населення, коли соціальна база політики суттєво збільшується і під її впливом йдуть всі політичні процеси: виборчий, конституційний тощо. Тоді держава стає справді демократичною, в ній визнається право більшості, підкорення їй інтересів меншості. В тому є один з проявів народовладдя.

Якщо нова влада насправді орієнтується на народовладдя, якщо вона прагне зламати стару систему влади, то повинна також думати й про те, на яку систему її змінити і яким чином, враховуючи попередній політичний досвід. А раціональний досвід переконує: не вирішивши загальних завдань, доводиться раз по раз натикатися на різні часткові проблеми, дедалі більше заплутуючись у дрібницях. Такою загальною ключовою політико-правовою проблемою для України зараз є невідкладне створення демократичної держави  як суб’єкта реформ і ефективного власника стратегічних ресурсів країни. Світова практика доводить, що саме таким способом забезпечується соціальна функція держави. А доморощені ліберали при владі, вкотре проголошуючи масштабну приватизацію, все більше позбавляють державу соціального інструментарію, поглиблюючи одне із протиріч чинної Конституції — між рівнем проголошених прав і свобод громадян і гарантіями їх забезпечення.

Розв’язання цієї проблеми вимагає насамперед формування адекватної правової системи як головного інструмента у функціонуванні держави, починаючи з оновлення її основи — Конституції України.

Ще десять років тому з нагоди 13-ї річниці Конституції України ми відзначали: фактично, йдеться про кілька альтернатив: 1) треба змінювати існуючу Конституцію України чи ні? 2) якщо змінювати, то вносити до неї окремі часткові зміни чи істотно змінити її, ухваливши нову редакцію, або взагалі прийняти нову Конституцію? 3) в який спосіб та коли змінювати чинну Конституцію або ухвалювати нову (парламентом, референдумом чи в інший спосіб; невідкладно, або після виборів чи у віддаленому майбутньому)? 4) які норми існуючої Конституції змінювати і в якому сенсі, а які норми залишати в її тексті? Саме до цих питань приходять, зрештою, дискусії навколо Конституції України.

В умовах, коли три чверті виборців України змогли об’єднатися проти колишньої олігархічної влади на виборах Президента України, демократичний і найбільш ефективний спосіб — невідкладне ухвалення чинної Конституції України в новій редакції на всеукраїнському референдумі за народною ініціативою. Про таку необхідність ми наполягаємо уже багато разів. До чого веде ігнорування вказаної необхідності — показала п’ятирічна практика попереднього глави держави та його фракцій у парламенті.

Обравши нову владну політичну силу, Український народ поставив її перед вибором: служити народові чи прислужувати олігархам? Від вибору самих нових політиків залежить їх політична доля, а головне — доля країни, відповідальність за яку вони взяли на себе. Гарантія успіху одна: виконати свою обіцянку щодо реалізації народовладдя. Тоді навіть усі промахи нової команди народ їй пробачить.

Олександр МОРОЗ, Олексій ЮЩИК.

Фото Олександра КЛИМЕНКА.