Щойно побачив світ другий том «Джерел з історії Національно-визвольної війни українського народу 1648—1658 рр.». Їх знайшов та впорядкував доктор історичних наук професор отець Юрій Мицик (на знімку). Книжкова новинка разом із першим томом (вийшов рік тому) знайомить нас з маловідомими документами тієї доби. Відомий історик відповів на запитання нашого кореспондента.

— Юрію Андрійовичу, у 1954-му широко відзначали 300-ліття возз’єднання України з Росією. Тоді було видано тритомник джерел про те, як українці повстали проти Польщі. А потім, таке враження, публікацію документів згорнули. Йти вглиб було невигідно?

— Видання джерел з історії України козацької доби, як і взагалі таких, що висвітлювали історію визвольної боротьби українського народу, його державотворчих традицій, було фактично під забороною імперської влади. Так, мій науковий керівник, видатний історик, світлої пам’яті проф. Микола Павлович Ковальський (тоді ще доцент), досліджував джерела з соціально-економічної історії України XVІ—першої половини XVІІ ст. і за свій кошт опублікував невеликі (п’ять друкованих аркушів, більше не дозволялось) книжки. Коли видав п’яту, ним зацікавився КДБ («Что это за новый Яворницкий?»). У Львівському університеті під контролем були навіть теми дипломних робіт істориків. Чотиритомник «Воссоединение Украины с Россией» (четвертий том вийшов як окреме видання пізніше) був єдиною радянською археографічною публікацією з історії Національно-визвольної війни, і його поява пояснюється лише політичною кон’юнктурою. Не дарма і в царські, і в радянські часи не відзначали річниці початку Національно-визвольної війни (1648) — лише річниці Переяславської ради.

— У двох томах ви опублікували 915 документів. Де їх розшукали?

— Більшість — у польських архівосховищах (Варшава, Краків, Вроцлав та ін.), решту — в архівосховищах України, Росії, ФРН. Період бездержавності в нашій країні призвів до колосальних втрат джерел. Поляки ще у 60-х роках XVІІ ст. знищили архів і Музей військової слави в Чигирині, карателі Меншикова спалили у 1708 році архів Гетьманщини в Батурині. А на початку 1920-х знищено 90 % зібрань Волинського музею в Житомирі, із збережених мені вдалося знайти і видати лише 4 (!) документи Корсунської полкової канцелярії.

— Публікація знайдених вами джерел додає до розуміння тієї доби якісь істотні штрихи чи це лише доповнення до загальної картини?

— Кожен документ дає змогу доповнити загальну картину. Є й унікальні джерела (універсали й листи Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Максима Кривоноса, Данила Нечая, Прокопа Шумейка, Яна Соколовського, Гарасима Яцкевича; протоколи допитів полонених повстанців; «Римована хроніка» тощо). Набагато повніше, ніж досі, представлені Пилявецька, Берестецька та інші битви 1648—1651 рр., хід війни на північному фронті (Чернігівщина, південна Білорусь), дипломатичні контакти Гетьманщини...

— Які документальні сюжети вимагають переосмислення подій 1648—1658 років?

— Вимагають нагального дослідження, наприклад, дипломатичні зв’язки Гетьманщини. Досі вивчалися тільки україно-російські контакти. Втім, у 1950-х роках Єрмоленко захистив кандидатську дисертацію про україно-молдавські зв’язки. Але ж були відносини (і дуже інтенсивні) з Річчю Посполитою, Кримським ханством, Османською імперією, Валахією, Трансільванією! Були й контакти з Венецією, Швецією, імперією Габсбургів та ін. Але вони майже не вивчені або частково досліджувалися дореволюційними, зарубіжними та емігрантськими істориками. Щоправда, україно-польські зв’язки грунтовно вивчав канадський історик польського походження А. Перналь (мною перекладена його монографія «Річ Посполита двох народів і Україна. Дипломатичні відносини 1648—1659», опублікована видавничим домом «Києво-Могилянська академія» у 2013 р.)

— Ваші два томи будуть цінними й для вивчення історії населених пунктів України?

— Так. Але це дані щодо історії міст і сіл протягом короткого відрізку часу, до того ж воєнного. Добре, щоб у нас було, як в Німеччині та Італії: кожен населений пункт має щонайменше 2-3 грунтовні історії      (у нас навіть деякі обласні центри не мають повноцінного історичного нарису). Хотілося б дослідити життя кожного села й містечка, показати, як люди розбудовували свою малу батьківщину, де вчились, яких визначних особистостей подарували світу, що їли, пили, як проводили дозвілля, воювали... Це під силу лише великому колективу науковців. До того ж треба вивчати інші категорії джерел, наприклад, інвентар. Я ж у своїх книгах висвітлив передусім історію низки міст козацької доби: Чигирина, Корсуня, Канева, Черкас, Острога, Самари (Новомосковська), Царичанки... Хочу видати разом з колегами документи з історії Кам’янця-Подільського та Меджибожа.

— Чи збираєтесь продовжити публікацію знайдених джерел?

— Звичайно. Зараз веду роботу над третім томом (1651—1658). На жаль, після інсульту мені складно працювати в архівах, друкувати, мій коефіцієнт корисної дії значно знизився. Але хочеться видати принаймні  те, що назбирав протягом більш як 40 років...

Записав Сергій ПАВЛЕНКО.

Чернігів.

Фото з сайту pomisna.in.ua