А у «копієчки» корінця, як квасоля

Дах у хати латаний-перелатаний, вікна вросли в землю, а крізь двері не пройдеш, не зігнувшись. А Іван Давидович Саморядов нахвалює:

— Ця хата просто золото!.. Літом рятуюсь тут від спеки, а в морози ніжусь від тепла. Вона зроблена з дерева і хоча вже дуже стара, та тримається.

Цю хату збудував ще дід Давид Давидович. Мав трьох синів, і за тодішніми правилами старших відокремлювали, а наймолодшого залишали. Батько Івана Давидовича був наймолодший, 1902 року народження, тож дід при собі його й залишив. Він був трудягою. Орендував землю у пана Кочина, тримав волів, коней, мав інвентар — підводи, брички, плуги. Зерно вирощувала вся родина — троє синів, три невістки. Словом, жили непогано. А у 1929-му почалася колективізація, і у діда забрали все майно.

Запрягли дві пари волів, на яких орали, і повели з двору, а з ними і все зерно з комори вивезли. Жінки вили від горя, дід намагався хоч щось відстояти... Та де там! Нічого не залишили. Пізніше бригадир їздив на роботу на дідовому жеребці. Проїжджає повз хату Саморядових, доїжджає до воріт, а кінь — на диби, бо додому хоче, в рідний двір. Дід бачить усе це, і не ховає сліз. Та так плаче... А потім набере у діжці, де буряк мочений ще залишався, того квасу, вип’є — заспокоїться. Маленькому Івасику тоді два роки було, а братик у той рік лише народився, отже, дід з батьками бідкались, як дітей годувати. Важко було, а ще важче стало, коли прийшов 1933 рік. Дід помер у родині першим. І від горя, і від голоду. Не міг змиритися з тим, що його праця пішла прахом. Його ще ховали на цвинтарі та в труні, не так, як пізніше інших. І в цьому йому певним чином пощастило.

— Мені в 1933-му було шість літ. Як поховали діда, ми залишились уп’ятьох — бабуся Маришка, батьки і ми з братом, — згадує Іван Давидович. — Тоді від голоду в колгоспі стали вмирати коні, і їхні трупи закопували у лісі. Мій батько з сусідом відкопали могилу, відрубали у коня ногу і привезли додому. Варили разом зі шкурою, і м’ясо було дуже жорстке. А ми їли й раділи, що є їжа. Все це я добре пам’ятаю. Як жаб ловив у копанках, а ховрахів у пастки. Смалили їх і навіть не чистили, так їли. На річці очерет молодий вилазить — смикали його. Він м’який і солодкий на смак. А весною шукали у лісі та копали «копієчки». Вони цвіли таким жовтеньким, а корінці, як квасольки. Словом, їли все, що було під ногами. Собак і котів у селі винищили всіх. Зерна не було взагалі.

Потім усі почали пухнути від голоду. Батько у хаті на долівці лежить, а молодший братик — на лежанці. І так кричить! Мати сама без сил, нічим допомогти не може. Іван через те, що бігав по полях та всяку траву жував, ще міг пересуватись. Одного дня дід із бабою — батьки матері — прийшли і забрали її до себе, щоб не померла. А що діти? Це зайві роти, а жінка, якщо виживе, народить інших. Така була тоді логіка. Про випадки людоїдства в Співаківці Іван не чув, а ось про те, що кума Фенька народила дитину та й в річку її кинула, щоб позбутися зайвого рота, — таке було.

Залишились з бабусею удвох

Першим помер батько. Прийшли якісь люди, вирили за хатою яму і в неї без труни опустили тіло. Так що він тут, на садибі, лежить досі, хоч могили давно немає. Потім помер братик Іллюша. Бабуся взяла фіранку, загорнула тіло і теж поховала десь на садибі.

— Я й досі дивуюсь, як зміг вижити у тих умовах і дожити до таких років? — каже Іван Давидович. — Батько був міцний мужик, а помер у 28 літ. Пам’ятаю, вже вишні пішли. Я лазив на дерево і батькові їх приносив. Він дивився на них і плакав: «Ой, вишеньки вже достигають!» Я йому вишню в рот, а вона падає...

Словом, залишилися вони з бабусею Маришкою удвох. У жнива ходили в поле збирати колоски. Та не завжди успішно. Бувало, що колгоспний об’їждчик забирав у них торбочку з колосками, викидав усе на землю, затоптував ногами. Бабуся з Іваном перечекають, доки той поїде з поля, а потім визбирають із землі всі зернятка — і хутчій додому. А там натовчуть у ступці та «затірочки» наварять.

А там уже й мати до них повернулась. Почала працювати у колгоспі і щось приносити додому. Потроху стали оживати.

— Якось бабуся каже: «Іванько, піду я до Петьки сходжу, на Третю роту, а ти будеш вдома сам», — згадує Іван Давидович . — А у бабці за іконою було заховане полотно. Воно виготовлялось вручну і дуже цінувалось — із нього шили і сорочки, і штани. У цій хаті, хоч вона й маленька, сиділи і пряли три невістки. На городах сіяли коноплі, робили з них матерію. Збирали, в’язали снопи, вимочували в річці, сушили і потім дробили, щоб вийшла пряжа, терли це прядиво, м’яли ногами... Потім пряли вечорами.

А коли був голод, уже нічого не сіяли, нічого цього не робили, бо сил не було. Та й інвентарю не стало, бо все забрали. Отож, усе позаростало бур’яном, а ті полотна, що вдалось зберегти, дуже цінувались.

Як бабуся збиралася в дорогу, то сховала полотно за великим розп’яттям Христа у кутку. І ось я залишився сам. Бігав-бігав, доки не втомився, а тоді сів на лавку у хаті. А тут заходить якийсь чолов’яга і дає мені шматочок хліба. Отримавши такий гостинець, я забув про все. А злодій забрав полотно, поставив розп’яття на місце і пішов. Прийшла бабуся, принесла милостиню, що назбирала дорогою, та гостинчик від дядька. Він працював на «Донсоді», мав пайок, тому його сім’я у Голодомор і вижила. Прийшла — і до розп’яття. Боже, де полотно? А я мовчу. І зізнався, коли час минув. Сказав чесно, що дядько дав хліба, а я показав, де лежить полотно. Бабуся, до речі, прожила довго: народилася в 1859-му, а померла в 1949-му. Вона ще й війну пережила.

«Горошок» та три «подушечки»

Якось місцевий пастух розповів матері, що у сусідньому селі є «хохол, який шукає собі жінку». Мати подумала і погодилась переїхати до цього господаря. Приїхав Йосип Кононович на підводі і забрав матір та Івася до себе. А в нього самого четверо дітей, старші за Івана, вже працювали. Цей мужик жив заможно. Мав пасіку, зерно, і його сім’я не голодувала, як інші. Та Іван таки втік додому того ж дня, як стемніло. Кілометрів сім пройшов по байраках та ямах. Через два дні мати прийшла і забрала його, ще й доброго прочуханця дала...

У сім’ї нового материного чоловіка Івась уперше в житті поїв справжнього хліба, пив молоко. А коли в школу пішов, уперше цукерки спробував. У паперових кульочках до Нового року їм давали трішки «горошку» і чотири—п’ять «подушочок».

Йому тоді було десять літ, отже, треба ходити до школи. Але в класі «самі хохли», а він — «кацап», його обзивали «кацапурою». Та недовго. Він швидко вивчив українську мову. На хуторі тоді було 25 дворів, школа — невеличка хатка під соломою, а вчитель Наум Васильович — страшенний п’яниця. У Івана був буквар, чорнильниця та зошит, а у букварі — портрети Косіора, Бухаріна, Рикова та інших вождів. Так дітвора їм очі повиколювала, роги намалювала. А це був 1937 рік, коли за такі «художества» життям могли поплатитись і батьки, і діти. Та, дякувати Богу, минулось.

У школі було лише три класи, та Іван і ті ледве закінчив. Мати потягнула нового чоловіка у своє село, у Співаківку, і той погодився. Переїхали до старої дідівської хати, але спочатку чоловік переробив вікна, збільшив їх і впустив до кімнат більше світла.

Він був чудовим теслярем, згодом збудував у дворі нову хату. А бабуся залишилась у старій.

У чотирнадцять літ Іван уже пішов працювати, пас у колгоспі телят. Вчитись було ніколи. Так три класи освіти в нього і залишилось. Голод тоді вже закінчився, на трудодні давали хліб та якісь продукти. Після армії Івана агітували залишитись у колгоспі, але він знав, як працювати за трудодні, тому поїхав будувати майбутній Сєвєродонецьк. Згодом там отримав квартиру, але стару батьківську хату не покинув, не розламав, а протягом усіх цих років підтримував її, ремонтував, наскільки це було можливо.

— Мені тут легше дихається. Солов’ї тьохкають. На річку вийду — рибку зловлю. У городі — квіти. Ехінацея зветься, з нею чай люблю пити, бо корисний. Встаю влітку з зорею, о пів на четверту, і йду на прогулянку. В мене тут і ліс свій, і причал на Айдарі є. А коли ще маю вареники зі сливами чи вишнями!.. Живу у дідовій хаті до морозів, а потім син забирає мене у Сєвєродонецьк, але щойно весною приходить перше тепло — я вже у Співаківці, там, де народився. Ми з хатою ще поживемо!

Фото автора.

З перших уст

Патронажна сестра служби Червоний Хрест Олена Воронкина:

— З Іваном Давидовичем я знайома два роки. Буваю у нього двічі на тиждень. Купую продукти, готую їжу, прибираю у хаті, допомагаю йому перевдягатися. Він на свої роки — справжній богатир. Перенести голод, війну, поховати так багато родичів і не озлобитися, залишитися людиною доброю, чуйною, порядною. Він дуже багато читає, досить грамотний, хоча закінчив лише три класи. Він завжди мене дивує своєю розсудливістю, знаннями, отже, спілкуватись із ним — одна насолода.