Скільки ж їх, цих чудових куточків, є на нашій рідній землі, так щедро обдарованій Богом! Мандруючи областями і районами України, не перестаєш знов і знов дивуватися, радіти, вбирати оком цю красу.

Під час однієї з таких подорожей спекотної літньої пори, прямуючи до дендропарку «Тростянець», по дорозі вирішили заїхати в село Сокиринці, де, як ми знали, має бути родинний маєток українських поміщиків Галаганів.

Їдемо, здіймаючи куряву, сільською вуличкою, а за вікном — звичайне село з усіма його атрибутами. І раптом помічаємо попереду в’їзну арку аж ніяк не сучасної архітектури. Зупиняємось і... о, диво, справжнє диво, якийсь міраж виникає у квадраті парадного в’їзду. На значній відстані на тлі соковитої зелені біліє прекрасна ампірна споруда, яка, здається, запрошує, притягує до себе тих, хто від несподіванки завмер біля входу.

І ось ми робимо крок уперед, неначе переступаючи поріг кудись у задзеркалля, повертаючись на багато-багато років у минуле...

Споруда маєтку, що здалеку здавалася невеликою і майже невагомою, насправді досить значна. На першому поверсі колись була зала з парадними сходами, кімнати для гостей. На другому — особисті покої господарів і велика бальна зала.

На жаль, нині тут не музей, як хотілося б, а аграрний ліцей. Величезну колекцію меблів, живопису, порцеляни та графіки, що свого часу прикрашала цей будинок, у 30-ті роки минулого століття було перевезено до Прилуцького, а згодом — до Чернігівського музею. Що ж, і за це будемо вдячні. Могло бути гірше.

То хто ж вони, ці Галагани — справжні власники маєтку, чий дух і досі охороняє пам’ятку від остаточного знищення?

Понад три століття село Сокиринці було родовим гніздом Галаганів. Прилуцький полковник Гнат Галаган дістав ці землі в дарунок від Петра І на початку ХVІІІ століття. Виявляється, пан полковник (та ще й соратник Мазепи!) добряче прислужився царю, знищивши за його наказом оплот козацької вольниці Базавлук. Подейкують, що з роками Гнат Галаган дуже розкаювався і молив Бога простити йому цей тяжкий гріх...

Сім поколінь Галаганів жило в Сокиринцях. Талановитий архітектор П. Дубровський збудував тут кам’яний будинок-палац навзамін старого дерев’яного. А саксонський садівник І. Брісфельд розбив на основі природного ландшафту розкішний парк.

Найвідомішим із представників роду був Григорій Галаган — шостий власник маєтку. Освічений, енергійний і заповзятливий меценат, він виявляв неабиякий інтерес до українського фольклору, всіляко сприяв місцевому кобзарю Остапові Вересаю. До речі, у будинку колишнього палацу, в одній із кімнат ліцею, нині діє його музей. Часто-густо у Григорія Галагана гостювали Т. Шевченко, П. Чубинський, П. Куліш. Бував і М. Лисенко. Тут були сформовані свій театр і хор. Заради справедливості треба сказати, що біля пам’ятника О. Вересаю на просторій галявині щороку відбуваються фестивалі кобзарського мистецтва.

Сьомий нащадок маєтку, син Григорія — Павло, на жаль, був останнім у прямій лінії і помер у 16 років. У пам’ять про сина Григорій Галаган заснував у Києві один із найкращих навчальних закладів того часу — Колегію Павла Галагана.

Колись тут, у маєтку, рипучими парадними сходами до бальної зали, прикрашеної колонами, ліпленням і численними світлими вікнами, піднімалися гості. Звучала музика, кружляли пари...

За дверима, крізь іонійську колонаду сходами можна було спуститися на широкий пандус, що виводив на велику галявину (саме тут зведено пам’ятник О. Вересаю). Обабіч пандусу завмерли дві богині — грецька Гера і римська — Церера. Перша — цариця богів і заступниця шлюбів, друга — богиня землеробства і родючості. Хтозна, може, саме вони допомагали господарям створювати й берегти мир, лад і достаток в родині.

Якщо пройти галявиною трохи вперед під тінню зелені, можна побачити ще один витончений архітектурний витвір: на штучно створеному узвишші над озером стоїть біла граціозна ротонда. Під нею влаштований невеличкий романтичний грот. Чудове місце для ніжних усамітнень.

Від краси навколишньої панорами перехоплює подих. З висоти десь у 30—35 м озеро внизу видається казковим свічадом, у яке, можливо, колись заглядали і Гера, і Церера...

Нині територія парку значно зменшилась. А за часів Галаганів він був величезним і за озером здавався лісом. Однак і тепер тут можна досхочу нагулятися, покупатися в озері, відпочити в тіні розкішних гігантів-дубів і під кронами платанів. А під час прогулянки легко уявити і себе бажаним гостем господарів маєтку, почути стукіт візків прибулих гостей. Можна уявити, як кожна алея підносила гостям нові й нові сюрпризи. Чи то скульптуру, альтанку, чи сувору велич храму. Навіть сьогодні тут можна натрапити на вцілілий, хоча й порослий мохом готичний місток, що вперто з’єднує кінці зниклих алей. А ще збереглися руїни колишніх теплиць, екзотичні рослини з яких, кажуть, викликали справжній захват очевидців. Знову ж таки, на жаль, майже все руйнується...

По дорозі до виходу увагу привернула двоповерхова споруда з балконом. Виявляється (ви не повірите!), то були... стайні! Це ж треба — доглянуті, вимиті до блиску коні колись мали більш ніж пристойні житлові умови!

Повертаючись із задзеркалля й рушаючи далі за маршрутом, я відчула в душі якесь сум’яття. Захоплення від побаченого перепліталося з певним смутком. Як же підтримати і зберегти це рукотворне диво? Як усе ж залишити нащадкам цю тремтливу душу століть, яка ще де-не-де присутня тут, попри нашу загальну необізнаність і байдужість?

Чернігівська область.