Син чабана з херсонських степів завдяки щоденній праці й неабиякому талану спромігся спочатку стати відомим письменником, а буремних 19I7—I9I9 років сягнути вершин української політики. Проте складається стійке враження, що в останніх главах мемуарів Володимир Кирилович, зостаючись діячем українського спротиву, все-таки починає нагадувати московського більшовика. Такий висновок випливає не лише після ознайомлення зі згаданим твором, а й з наступних дій політика.

Почнемо здалеку

Щоб не заблукати в калейдоскопі подій української революції початку XX століття, мусимо телеграфним стилем викласти найголовніше в строгому хронологічному порядку. Отже, 22 січня 1918 року Центральна Рада видала Четвертий Універсал — про незалежність Української Народної Республіки. 8 лютого український уряд залишив Київ, 9-го до столиці України ввійшли муравйовці. Того ж дня підписано Берестейський мирний договір між УНР і почетвереним союзом. До 1 березня німецькі війська очистили Україну від більшовиків. 29 квітня Михайла Грушевського обрано Президентом УНР, ухвалено Конституцію УНР. Того ж дня за допомогою німців відбувся державний переворот — до влади прийшла гетьманщина. 12 червня Росія підписала мирний договір з Українською Державою. 5 серпня виник опозиційний Національний Союз. 1 листопада в Галичині почалась україно-польська війна. 11 листопада припинилися бойові дії Першої світової війни. 14 листопада Гетьман Україні П. Ско-ропадський, відчувши, що його крісло захиталося, проголосив федерацію з Росією майбутнього. 15 листопада відбулося повстання проти Гетьманату, до керівництва Україною прийшла Директорія на чолі з членами УСДРП В. Винниченком та С. Петлюрою.

Телеграфна полеміка із вкрапленнями сучасних зауважень

Більшовики зрозуміли, що затятих українців можна перемогти тільки хитрощами. Тож створили в Москві так званий «Тимчасовий робітничо-селянський уряд України». Разом із більшовицькою армією цей «уряд» просувається до Харкова. І тут запрацював телеграф. 31 грудня 1918-го, 3 та 

4 січня 1919 року міністр закордонних справ УНР В. Чеховський надіслав три ноти Раді Народних Комісарів РССР із запитом (подаємо уривки з цього спілкування): «З яких причин російське совєтське військо робить наступ на територію Української Народної Республіки... в той саме час, коли Директорія стала на ґрунт рішучої боротьби проти буржуазного ладу на Україні».

5 січня Народний комісар Чичерін відповів: «Ніякого війська РССР на Україні немає. Військова акція на українській території в цей момент провадиться поміж військом Директорії й військом Українського Совітського Уряду, який є цілком незалежний».

Минуло століття, проте давні московські фокуси на кшталт «ихтамнет» і нині в роботі. Як і раніше свої війська захланна й брехлива Москва називала українськими, але совєтськими, так і тепер вона, по-колишньому брехлива й жадібна, окупувала Крим, ще й загарбала східну частину Донбасу, утворивши там маріонеткові «народні республіки».

Москва провадила далі: «Рух робітничих і селянських мас, який має на меті усталення совітів на українській території, без сумніву, й надалі виливатиметься у форми озброєної боротьби, доки Директорія вживатиме щодо совітів сучасну тактику насильного придушення... Ми мусимо перш за все переконатися, що Директорія припинила боротьбу проти працюючих мас України й вирішила обороняти її волю проти загрожуючого їй наступу англо-французького й американського імперіалізму».

Отже, Москва, наступаючи на Україну, водночас своєю риторикою звинувачувала Директорію начебто в придушуванні робітничо-селянських мас. А це ж один в один збігається з тактикою сьогоднішньої війни Росії Путіна проти незалежної України: гарбати й, брешучи, звинувачувати невинну! І навіть згадка про американський імперіалізм свідчить про це. За словесним московським мороком уже стає не так важливо, що гарбає зовсім не Америка, а саме Росія — і тоді, і тепер!

Відповідь Києва: «В районі Харкова оперує регулярне військо російської армії... Спустошує села, грабує... Представників української народної влади та окремих осіб української національності... розстрілюють без усякого суду... й просуваються в межі Української Республіки».

Московська відповідь: «Комісар... пропонує уряду УНР розпочати мирові переговори на умовах зміни курсу внутрішньої політики Українського Уряду щодо партії комуністів та совітів робітничих депутатів».

І нині РФ Путіна гне ту само лінію, намагаючись змінити курс внутрішньої політики України так, щоб вона визнала стороною конфлікту замість загарбниці Росії створені нею «ДНР» та «ЛНР», а головне — щоби забула про своє прямування до Європи та НАТО.

Відповідь Києва: «Російський Уряд втручається у внутрішні справи українського народу». І пояснює, що міський робітничий клас в Україні складається зі збільшовичених росіян, які перебралися сюди під час війни, вони становлять не більш як чотири відсотки від усього населення. Тож передача влади совєтам робітничих депутатів «віддала б усе трудове українське селянство й інтелігентний пролетаріат під диктатуру... зайшлого елементу. 

Директорія цього не допустить».

Під час Першої світової, а також першої російсько-української війни тисячі зголоднілих росіян, аби вижити, втікали до хлібородної України. Тоді їм було не до політики. Хоча імперський хробачок сидів у душі мало не кожного з них. Московським більшовикам ця міграція була на руку, тож під час наступу вони нагадали приходькам в Україну про імперські інтереси матінки Росії, і цього виявилося достатньо, щоб поставити утікачів від голоду до лав завойовників. Тоді це допомогло більшовикам стати господарями на українському терені. За сім десятиліть комуністичного божевілля раніше заселений українцями Донбас став на-дійним пристанищем для московського пролетаріату, який знаходив там роботу, заробіток і житло під українським небом. Але замість подяки хлібородній, керовані Кремлем приходьки, маючи в душах імперських хробачків, дозволяють собі на святій українській землі влаштовувати московські окупаційні «республіки»!

Цитуємо далі відповідь Києва: «Директорія пропонує... протягом 48 годин дати відповідь на такі запитання: Чи зобов’язується Уряд Російської Республіки негайно вивести своє військо з території України... Всяке ухиляння від прямої відповіді або ж мовчанку Директорія вважатиме за офіціальне оповіщення війни...».

Відповідь Москви: «Ми повинні одночасно протестувати проти вашого стремління представити Совітську владу на Україні як диктатуру незначної кількості міського пролетаріату, бо Совітська влада репрезентує не тільки промисловий пролетаріат, а й усе трудове селянство».

Поразка

Тож «Совєтський робітничо-селянський уряд України», щоправда, майже без українців і, зрозуміло, без робітників і селян, нарешті розмістився в Харкові. Тримаючись на багнетах армії московітів, очолюваних Х. Раковським та Ю. П’ятаковим, цей «уряд» зрештою свого досяг: нещасну українську Україну таки поклали на лопатки. У здійсненні ганебних намірів Москві об’єктивно по-
сприяли Добровольча армія Денікіна та польське військо. Але чи не найбільше за всіх доклала зусиль для поразки самостійної України більшовицька пропаганда. Саме завдяки її підступній дії хліборобів почали заворожувати формула «Совєтський робітничо-селянський уряд в Україні», лозунг «Землю — селянам!» та обіцянка докорінно українізувати совєтський апарат. Багато хто з українських трудяг купився, радіючи: «Це ж саме те, що нам треба!».

Минуло трохи років і з’ясувалося, що це була справжня більшовицька деза. Бо за розрекламованими робітничими й селянськими совєтами, які виявилися звичайною ширмою, діяли напівбандитські авторитети-більшовики, які й організовували цю тривалу трагедію. Вони плювати хотіли на робітників, селян та їхні совєти, в них була набагато масштабніша мета: роздмухувати світову пожежу, в якій укоськування українського села було лише черговим етапом боротьби. Коли село нарешті заспокоїлося, більшовики заходилися його знищувати зросійщенням, колективізацією та голодоморами.

Облом

Наведемо висновок, вистражданий Володимиром Винниченком уже після того, як усе в основному завершилося. Автор спогадів зазначав: «І дальші події та факти цілком підтверджують побоювання Директорії, а саме, що на Україні буде диктатура незначної частини пролетаріату (руського) над другою частиною пролетаріату (українською) й над усім українським селянством; що вся Україна стане колонією Росії й що навіть буде скасована її державність та понівечено національні здобутки».

Наче все правильно сказано і тон відповідний — як на похоронах... Проте найголовнішого ідейного ворога всіх українців — партію більшовиків Росії — Володимир Кирилович не назвав. Очевидно, на це була поважна причина. 

Використавши таку фігуру умовчання, Винниченко готував собі недалеке в часі майбутнє в лавах всесоюзної більшовицької партії, точніше сказати: в її українському відгалуженні. Якщо, зрозуміло, приймуть. Адже російські есдеки де поробилися більшовиками? В РСДРП! А він, Винниченко в якій партії весь час працював на солідних посадах? В УСДРП! Тобто російські та українські соціал-демократи якщо й не брати, то все ж і не вороги!.. Не переконуватимемо, що Винниченко саме так міркував. Але наступні його кроки на таку думку наштовхують.

Той тягар влади, який Володимир Кирилович завдав на власні плечі як Голова Директорії, виявився надто заважким. Він був би непідйомним і для будь-кого іншого, бо тоді так склались міжнародні та внутрішні обставини. 

Настала пора і Винниченко усвідомив, що цього разу його Батьківщині не пощастить стати незалежною, тож передав високі повноваження Симонові Петлюрі, з яким, між іншим, весь час жорстко конфліктував. І подався в еміграцію. Там швидко написав і видав спогади, а далі виклопотав дозвіл на повернення до завойованої більшовиками України.

Три літні місяці 1920 року, перебуваючи то в Москві, то в тодішній столиці України Харкові, Винниченко постійно відчував навколо себе атмосферу неприязні. Усе ж запропонував більшовикам України свої послуги, але з умовою, що перед тим він має увійти до числа членів Політбюро ЦК КП(б) України. Тоді на нього поглянули здивовано і навіть підозріло: от чого захотів цей нахаба-націоналіст! Але, взявши до уваги його недавній найвищий в Україні державний пост, не кишкнули, більше того — запропонували зайняти посаду заступника голови Раднаркому УССР, ще й додали: з портфелем наркома освіти, а згодом, можливо, й закордонних справ. Проте Володимир Кирилович дуже сподівався на соліднішу пропозицію, та коли не вийшло, то повернувся в еміграцію. Наприкінці життя, сумуючи за Україною, звертався до керівництва СССР з проханням дозволити приїхати додому, але запрошення не отримав.

Без перемоги — як без рук

Через сім десятиліть після тодішнього українського пекла московський комунізм начебто простяг ноги навіки й упокоївся. Але чи насправді так сталося? Як на наш розум, цей неперевершений брехун та загарбник відніс до музею закривавлений прапор, а далі скинув потерті галіфе й гімнастерку, вбравсь у цивільне, почепив краватку, закинув за плечі атомну бомбочку, ухопив до рук калаша та триколор і, нарешті, прибравши фізіономію Володимира Путіна, явився світові як давній керівний московський шовініст, готовий воювати до перемоги за торжество хижої Всесвітньої Російської імперії (ВРІ). Щоб її створити, він для початку, скориставшись із досвіду попередників, посилив пропаганду не лише в Росії, а й на теренах незалежної України, сподіваючись, що після цього словесного проносного Україні нічого не зостанеться, як тільки розсипатися на дрібні скалки. Далі одного прогірклого дня з його волі на вулицях міст українського Криму з’явилися загадкові мовчазні чоловічки зі зброєю, й колишні російські приходьки в цій місцевості, принюхавшись до них, відчули, як в їхніх власних грудях заворушились імперські хробачки. Тож доп’яли: це ж матінка Москва подає їм сигнал бути напоготові!.. Слідом за чоловічками на півострів, а далі й у східні околиці України посунули на танках військові під командою московських генералів — і почалося те, що триває вже майже шість років...

А все-таки Україна не розсипалась, як сподівався стратег Вова Путін. Навпаки — Україна чинить спротив!

Настала пора завершувати другу московсько-українську війну. Але не так, як закінчилася перша, яку московські хитруни обізвали громадянською. Конче необхідно, щоби теперішня перемога була по українському боці. Адже тільки вона здатна відкрити Україні вхід у захищений від завойовників західний світ! Тим часом поразка обов’язково виштовхне нашу Батьківщину на вибоїсту, залиту кров’ю дорогу до московського рабства, де ми вже й так занадто довго перебували. Цю істину, очевидно, добре усвідомлює командувач Сухопутних військ України генерал Олександр Сирський, який сказав: «Без наступу ми ніколи не здобудемо перемоги... Ми повинні бути готовими... до ведення наступальних дій» (див. у «Голосі України» від 13.12. 2019 р. останню стор.). Від себе уточнимо: наступати не для захоплення чужих територій, а лише для визволення власних! У цій благородній справі нашим по-сучасному з допомогою світового співтовариства озброєним військам готові сприяти у здобутті перемоги дипломати, за якими стоять народи мало не всього світу. І вони, і ми цілком обґрунтовано вважаємо, що вічний агресор, хоч би скільки брехав і гарбав, зрештою, має бути покараний поразкою та контрибуціями за вчинене величезне зло.

А Володимирові Винниченку велике спасибі за спогади, які й сьогодні працюють. Завдяки їм сучасним українцям є над чим розкинути мізками.

P.S. Мабуть, читачам буде цікаво дізнатися про долю згаданих у нотатках дійових осіб з минулого відрізку української історії. Тож подаємо довідку.

Михайло Грушевський — великий український історик, перший Президент України — 1919 року виїхав на еміграцію. 1923 року обраний дійсним членом Української Академії наук, тож повернувся до Києва працювати. 1931 року висланий до Москви. Підневільне життя погіршило здоров’я. Помер 68-річним, похований у Києві на Байковому кладовищі.

Юрій П’ятаков за влади більшовиків успішно керував на Донбасі вугільною промисловістю. Через висловлювані думки про необхідність незалежного від Росії розвитку України був розстріляний чекістами на 47-му році життя.

Симон Петлюра після поразки української революції опинився в еміграції. Загинув сорокасемирічним у Парижі від кулі більшовицького агента.

Християн Раковський вважав українську націю вигадкою інтелігентів, проте згодом, усвідомивши помилку, критикував Сталіна за хибну політику щодо України. Як наслідок, опинився в більшовицькому концтаборі, де й помер на 68-му році життя.

Павло Скоропадський помер від осколків бомби на околиці Берліна, де й мешкав, в останні тижні Другої світової війни у віці 72 років.

Автор спогадів «Відродження нації» Володимир Винниченко помер в еміграції, проживши 71 рік.